Ні, це був би абсурд.
Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відпала більшість колоній та залежних племен і народів, самі ж гуни не могли отак запастися в небуття!
Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінальне, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали іменем своїх завойовників — римлянами («румун» саме й означає «римлянин»); так вийшло нарешті й із незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши компонентом інших, у тому числі й української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки та озера Лівобережної України, Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові пустелі та півпустелі! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятниками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, — зникнути не може.
Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, ніби прямими нащадками стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушило безліч археологічних експедицій, які завдались метою знайти бодай незначні сліди легендарних гунів.
Й хоча всім відомо, що угорці прийшли на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину як країну гунів од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким, щоправда, не доведеною).
Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все що стосується матеріального, — вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, ніби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.
На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, а чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?
Далебі ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.
За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болімира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.
Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що обабіч Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, обабіч Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середній Азії.
Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримували й вчені пізніших часів. Услід за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих він називав «хунами», мешкають на лівому березі Дніпра; вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський — північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен . І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського — Гельмольда. Цей історик, який жив у середині XII сторіччя, в своїй фундаментальній праці «Хроніка слов'ян» неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунігардом — через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунську столицю, яка зветься Хуе .
За його словами, земля гунів починається відразу ж по той бік Ельби. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, — навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, — усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі не було, а їхні рештки хтозна-скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадярами.
Отже, слід гадати, що так звані гуни — народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з рівнічного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новіше. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається в тому, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найвищого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх держав, називає столицею слов'янського світу Хуе.
А що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання «Пісні про Нібелунгів» каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах «Кіенуборг у Канугарді» варяги називали Самбатом.
Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись із одним, вони пропускають повз увагу інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, — то не вигадка й не химера, а — Київ.
Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання «Герварської саги» пише, що в скандінавському епосі Русь часто називається Країною Гунів, а його співвітчизники віддавен іменують Русь Гунегардом. І при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русів і гунів одним народом.
Академік Імператорської Академії Наук Л, Стефані, який видав у Лейпцігу книгу Гельмольда «Хроніка слов'ян», твердить: Русь колись називалась Гунігардом.
Думки, що гуни — то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невідомо звідки взявся й не знати в які тартарари запав, дотримували й пізніші історики, в тому числі й слов'янські. Й навіть наші — вітчизняні. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний історик-демократ Юрій Гуца, походженням українець, який досліджував історію слов'ян і виступав під псевдонімами Венелович і Венелин. Ще в першій половині минулого сторіччя висловив певність, що царство Аттіли було руською державою. Мав він і численних послідовників. А ось що каже з цього приводу відомий чеський і словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: «Не тільки видатні візантійські автори словом «гуни» називали слов'ян; західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам ятках під назвою «гуни» маються на увазі слов'яни... Так само і в північних квідах... гунські богатирі Jarisleifr — Ярослав і Jarizscar — Ярожир та інші — також виявляються слов'янами». Більше того, Шафарик твердить, що нащадків слов'ян у Швейцарії до останнього часу звали гунами.
Так, стародавні, античні історики, починаючи від Геродота, мали за звичай називати одним, збірним іменем, багато племен і народів, які їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усі північні народи в них були гіпербореями, тоді стали скіфами, пізніше — сарматами й т. д. І якщо ми вже кажемо, що гуни — аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логічно виникає запитання: а хто ж тоді були скіфи? Чи справді їх асимілювали сармати, заполонивши їхні землі після походів Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзін услід за Діодором Сіцилійським? І куди ж ділися тоді самі сармати? Черговий народ-примара?
