Богдан здогадувався про мету Годечанової подорожі, але мовчав, а той теж більше не обзивався. Так вони й їхали поряд, попустивши коням повіддя. Їхали дообід, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й княжич слухав, чи не виляпає чогось отим двом патякуватий Борислав. Але той торохтів про щось геть далеке, й Богдан потроху заспокоївся.

Коли сонце світило просто в вічі й Соляний шлях котився степом майже на полудень, комонники помітили далеко попереду густу хмару куряви. Вони спинили коней і наставили долоні до віч, але курява лишалася курявою, й годі було в ній щось розгледіти. Підійшли задні й теж почали вдивлятися. Тоді повівом вітру пилюгу знесло вбік, і стало видно комонників. Вони довгою змією спускались у балку, й над головами в них виблискували тисячами сонячних скалок довгі списи, шоломи й кінська збруя.

— Степовики! — прошепотів Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:

— Степовики не ходять полками.

— Біжімо до гречників! — знову озвався Борислав, і сього разу ніхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречників треба попередити.

Хлопці розвернули коней і погнали назад, звідки наближалася волячим кроком купецька валка.

Отаман гречників, почувши новину, гукнув усім звертати в ліс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипіли між дерева. Дехто з гречників лишився замітати сліди коліс і волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возів оружжя, решта ж квапила волів далі й далі в глиб лісу, навскоси Соляного шляху, сподіваючись обминути невідоме військо. В степу закони неписані, сподіватись треба найгіршого й бути готовим до всього. Троє послухів верхи на конях лишилися поблизу шляху, біля того місця, де могли помітити сліди гречницьких возів.

Отаман тепер ішов позад валки, був суворий і врочистий, ішов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звідки мав чекати наскоку. Послухів же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарешті лісом загупали кінські копита. Люди повернули насторожені вічі в той бік. То були свої, вивідники.

Перший осадив коня біля отамана.

— Бане! — тремким від хвилювання та втоми голосом сказав він старому. — Завертай валку.

Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:

— Що стало?

— Вертай вози. Князя нашого вбито!

Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.

— Якого князя?

— Великого князя Данка греки отруїли.

— Хто тобі повідав се? — недовірливо перепитав Бан.

— Сам видів єсмь! Везуть у корсті, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичів.

Богданові раптом запекло під грудьми. Вбито його діда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричі на своєму віку, але було шкода старого, й він думав, що, певно, так і прокидається в людині кров до помсти. Очі свербіли, вуста почали дрібно сіпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.

Товариші погнали слідом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волів, а княжич гнав і гнав коня поміж деревами, й сльози бігли-таки йому з віч. Над усе хотілося тепер Богданові додому, до матері, й він ще дужче бив коня під ребра. Образ чужої чорнобривої дівчини відсунувся кудись убік, зблякнув, розтав, і все здалося таким нікчемним і не вартісним, — дурні бойовиська, що він їх заварив, і втеча в греки, й усе на світі, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матері до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссі.

Новий конунг візіготів аквітанських Валлій, боячись дужих сусід своїх венедів, надумавсь утікати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладді, він рушив у відкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волості. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегів. Убачивши в сьому волю Неба, Валлій відмовивсь од свого наміру.

При дворі царгородському закоторилося: всю волость правління перебрала на себе Пульхерія, молода сестра малолітнього імператора Теодосія. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворі монастирський лад.

Перський цар Єздегерд, переступивши слово, дане покійному імператорові Аркадію, став посягати знову на Вірменію. Замість законного княжича, він посадив на вірменський стіл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два літа, й ніхто не міг подолати.

В царі-городі Константинополі стали купувати й продавати чини всякі державні, й хто мав золота більше, той вище сягав, і почало беззаконня всіляке творитися в усіх службах.

Валлій, конунг візиготів аквітанських, зібрав усе полчення своє й повів таку мову: «Непереможні готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, від далекої полуночі до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собі своїм оружжям. Ніщо не спиняло вашого врочого ходу: ні землі, ні студінь, ні жар, ні гори, ні ріки, ні хижі звірі, ні навіть велелюдні хоробрі племена. Та ось що ми бачимо сьогодні: венеди, галли й словіни посміли нападати на нас із тилу, тоді як римляни загрожують у чоло. Від вас, хоробрі можі, залежитеся тепер, на кого з них підіймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вірю — вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не ліпше обрати вам ворога, достойного вас?»

Але візіготи так і не зважились сполчитись проти західніх слов'ян.

Закоторилася прями земля слов'ян іспанських: венеди повставали проти галлів, галли йшли супротиву словін, а словіни нападали й на тих і на сих, і велії стогони стояли докруги, і брат ішов на брата й криваві ріки потекли межами.

Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного імператорові Гонорію, готський конунг Валлій оманою полонив одного з жупанів вінедських, ім'ям Предівой, і послав його в Рим, нібито як ратний і взяток на полі бороні. В Римі почалися радісні свята. Гонорія вшанували героєм і побідником словін, галлів та венедів. Конунг Валлій також був уславлений переможцем, хоч і не схрещував оружжя зі слов'янами іспанськими.