Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снігу, перед очі всії Русі самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велії можі Гейза, що правив Іспанією й Африкою.

— Готи, Велій ксьондзе, — сказали сли, — стали купою з Римом і хочуть ковтнути нас.

Гатило довго розмовляв зі слами Гейза, довго обмірковував усі сторони справи. Ся справа останніми десятиріччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тільки відрубати.

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв — до Іспанії. «Там, — писав про них готський історик Йордан, — згадували вони все те зло, яке їм заподіяв король Геберік, прогнавши з рідної землі. Так розповідали їм батьки їхні». Великим жупаном сих слов'янських народів був тоді Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готів розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пізніше, в літо 407, слов'яни подолали Піренеї й засіли в Іспанії. Все складалося на краще, місцеві жителі з обіймами зустрічали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.

Тоді Рим нацькував на них інших варварів — візіготів, щоб їхніми руками повернути собі іспанську провінцію. Але імператор Гонорій 411 року накликав тих готів на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподівавсь імператор. Валларій, конунг візіготів, і досі вагався, з ким вести війну, хоч уже чотири роки сидів в Аквітанії. По тому минуло ще чотири роки, й нарешті Валларієві пощастило пересварити слов'янських володарів Галиції, Турингії та Вендії. В одній сутичці між ними готи викрали жупана Предівоя й відіслали його в Рим імператорові Гонорію. Але на тому й кінчилася та рать. Валларій помер, і на його стіл був обраний конунгом Теодорік, між дужий і нестрашимий.

Коли велій жупан слов'янський Годо переправився з великим військом через Гібралтар в Африку, щоб звоювати ще землі для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом візіготів Теодоріком ударити на Іспанію. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападників.

Після смерті Года батьків стіл посів Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Він був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, він говорив мало, ненавидів розкоші, був страшний у гніві своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах із народами, він умів, де треба, посіяти зерно незгоди, вмів і гасити зненависть до себе. Таким він уступив і в Африку, закликаний Воніфатієм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував і перед смертю скликав синів своїх і заповів їм: живіть у мирі й любові, наслідуйте царство по ряду й черзі старійшого».

Але то вже було пізніше. Тим часом готський конунг Теодорік і сам був не від того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодоріка малося дві доньки, й він мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янській же державі жило безліч княжичів. Одну дочку Теодорік і видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Іспанії та Африки Гейза.

Візіготській княжні чимось не припав до вподоби свекор, і вона хотіла отруїти його. Нестримний у своїй люті жупан наказав позначити невістку тавром злодійства: їй вирвали ніздрі, повідтинали вуха й вирядили до батька.

Се сталося напровесні минулого року. Ображений Теодорік вирішив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тільки привід до раті, яка назрівала між вендськими слов'янами та готами довгі десятиліття.

— Маємо знаннє, — сказав Гатилові сол, — що готський конунг послав велії дари імператорові римському Валентиніанові.

— Шукає дружби? — сказав Гатило й зітхнув.

— Так, пане Велій ксьондзе, шука, — відповів сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових років між із довгим сивим волоссям, важким носом, і червонястим, добре подзьобаним віспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи між річками Туром і Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вічі Великому князеві.

— Й що маєте чинити? — спитав Гатило.

— Буде валка вельми кервава, — відповів Градимир. — Якщо готи здолають нас, то повернуть копія свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:

— Давня істина. Але я відаю її. Скільки раті сполчити може Гейзо?

Граднмир замислився. Такі серйозні речі можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на віщо не здатна його земля.

Поки жупан думав. Гатило вийшов у сіни й сказав можеві, що стояв там на чатах:

— Вишату сюди. — Потому примовчав і додав: — Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сів до столу, де сутулився жупан Градимир і його два молодші товариші. Й коли завітали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пізньої ночі...

Вже майже два роки Гатило був на якомусь піднесенні. Кремезні, трохи зсутулені плечі його розпросталися, хода стала пружніша, й навіть сивини в оселедцеві, що в'юнився з тім'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навіть і того, що вона живе, ходить і дихає, що вона є на світі. Гримільда, яку він і всі в Києвому городі називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жінку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сіяв у серцях жах, виявився м'яким і згідливим. Се спершу здивувало молоду жінку, й вона не вірила своїм очам. Тоді зрозуміла, що Гатило ставав таким тільки коло неї, що Гримільда потрібна сій могутній і всевладній, а по суті самотній людині, що в неї князь шукає не просто жону, а істоту, яка б дала йому спочинок і забуття від непосильних турбот і щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавілу душу й розтопило так, що вона й сама не помітила, коли те сталося.

Гримільда могла б уважати себе щасливою. По першому ж році вона подарувала Гатилові княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби відчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим більше, що й почувалася тут краще, ніж будь-де: в убогому теремці своєї нещасної матері, котра, не знати з яких причин, так дивно закінчила життя, чи в повному непевних тіней і нещирих людей хоромі брата Гана-Гунтера, котрий у власному королівстві озирався, перш ніж сказати слово рідній сестрі рідною мовою. Останні ж кілька років Гримільда взагалі боялася згадувати, бо то були роки жахів і привидів.

Гримільда сиділа на широкому ліжку в малій світлиці роздягнена до сорочки, сиділа, звісивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплітала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у різний час і щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тільки чекала сієї миті. Але Гримільда не лягла навіть тоді, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жінку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й він спитав:

— Чи добре чується мій син Яролюб?

— Нівроку, — відповіла княгиня.

— То що ж стало?

— Ніц...

Ніц — то таки нічого, але щось та мало трапитись, і Богдан заходився пригадувати, як минув сьогодні день. Домажирич Адаміс пообіді казав, що старійша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись він уже попереджав її — Русана була присмирніла. Тепер же знову розпустила язика й навіть погрожувала Гримі, й се могла бути правда, грек не став би брехати.

Так і не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках і заснув, бо в князевій голові були не тільки жоночі которання, а вся земля Руська — півсвіту. Та вранці, несподівано для всіх, він наказав старійшій жоні своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возів, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велів одвезти її в свій городець Вишгород.