— Сам відаєш, — повторив уже впевненіше Сватоплук. І без видимого зв'язку докинув: — А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинців...

Гернот упіймав-таки його думку й завважив:

— Візьми на груди хрест — і не наричати-ймуть вас так.

— Прийняти на груди хрест і стати готами? — Сватоплук рішуче підвівся. — Парко мені. Піду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкі кроки втихли за дверима світлиці:

— Рече: на полк лугарів. Король змовчав.

— Пощо сидиш, брате? — нервово засміявся Гернот. — Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Він знову перейшов на рідну мову, й король зітхнув, бо ті слова стосувалися його безпосередньо.

— А... сестра? — проказав він.

— Сестра? Грима ще молода.

— Молода... — повторив король, і незрозуміле було, чи він погоджується, чи заперечує.

— Ти... віруєш у Змія Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.

— Не є то ніякий Змій Горянин, але валка купців-гречників.

— Хто рече? — сіпонувся король Гунтер.

— Хто? Всі речуть. І всі відають. І тільки ми з тобою мислимо якогось там Змія Горянина. Де б той Змій узявся тут, у полях? Він жиє в горах.

Се була вже нова, зовсім нова думка, й король почав обмірковувати її з усіх боків. Найгіршим було те, що сюди приплелася й Брунгільда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгільда й Гримільда. Й коли щось потрапило на язик двом жінкам, його вже не втримаєш у темному кутку.

— Речи Сікурдові, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, і ти побачиш, що лже Сікурд. Ти-с король — речи йому!

— А сестра? — знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:

— Знайде собі ліпшого!

— Кого?

Брати злякано повернули голови до дверей. У порозі стояла, горнучись у біле вовняне корзно, Гримільда.

— Така зима впала — такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собі?

— Нікого, — буркнув король і сердито блимнув на сестру. — Що маєш ректи?

— Щось мовили-сте про мене.

— А то забороняється? — нахабно вишкірився брат короля.

— Й про Сікурда сте мовили. Я відаю, я все-м чула.

— Що-с чула?

Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.

— У вас очі лихі, братове, — сказала вона по хвилині. — Вельми лихі. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот підійшов і впритул подивився на сестру:

— Пощо-с дратувала королеву? Гримільда витримала його погляд і гордовито піднесла чоло.

— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не підлого роду, а таки ж княжого, як і вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?

— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змішала єси з...

Гернот ужив досить негарне слово, але Гримільду воно не вразило ніскілечки. Вона спитала, раптом дрібно засіпавшись:

— Що сте намислили? Що, що!?

Ходили біло-горватські, галицькі, червенські та инчі руські князі за Дунай і воротилися з полоном великим, і многі русичі лишилися там орати землю, й осіли аж коло гір Гемських, і нічого не могли вдіяти їм греки, бо їхні роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались із ними противу своїх стратигів та епархів.

Велій страх був у Константинополі, й оружив імператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многі циркові бігуни, й колясники, й метальники сулиць і розділилися навпіл — прасини тягли руку за Хрисафія-євнуха й усіх єюпетських товстосумів; венети ж були супротиву їм і хотіли зверхності Константинополя та стольних вельможів.

І ратилися межи собою прасини й венети, й кров річками бігла, й многі діти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.

Сів на столі патріаршому царгородському Флавіан, і був ворог і супротивник імператорові Теодосієві Другому та чільникові євнухів придворних Хрисафієві, та всіх олександрійців єюпетських. І мислив Хрисафій-євнух бодай многе золото й срібло взяти з Флавія, та новий патріарх прислав йому в дар просту хлібину, мовляв, то є тіло боже.

І став Хрисафій усемогутній ворогом йому явним, оскаженівши по такому дарункові, й повів рать невидиму супротиву патріархові Флавіану. Й мав Хрисафій друга щирого — Діоскора, який заступив померлого єпископа олександрійського Кирила. Й було їх троє — Хрисафій, Діоскор та імператор Теодосій Другий, а всемогутня сестра Теодосієва Пульхерія тягла руку за патріархом, бо Хрисафій висотував з константинопольських вельможів і простих городян усі гроші, щоб платити дань київському Великому князеві Аттілі.

Сього найменше сподівались при дворі костянтинопольського імператора. Гунський цар Аттіла воював десь далеко на півночі, біля Холодного моря. Воював, і візантійські послухи й вивідники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Істрі, прийшов сюди з незчисленною раттю й незліченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькі тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сідмиці він одбив у Східної Римської імперії величезну область Сірмію, взяв приступом Нішаву, могутню Сердику й усі городи між Істром та Гемськими горами. Всю Фракію з Мізією разом.

При дворі басилевса знявсь переполох. Основні тагми були зайняті війною в Азії й Африці, й богоспасенний город царів Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутніми гунами. Було навіть дивно, що Аттіла став і не йде через перевали Гем-гори, яка відділяє Полу-нічну Фракію од Полудневої. Недобиті залоги городів причаїлися за Гемом і чекали своєї долі.

Але гунський цар не давав наказу йти до столиці столиць.

Так, імператор Теодосій і всі ромеї добре знали причину сієї навали. Її слід було сподіватися. Виснажена безконечними війнами державна скарбниця була геть порожня. В ній марно було шукати не тільки тих 2100 літрів золота, які Візантія тепер щороку платила гунам, а й третини сього.

І все-таки Хрисафій та Теодосій не сподівались Аттіли саме зараз, у сей перший весняний місяць, і не могли стримати паніки, що ґвалтовно зчинилась у стольному городі. Якихось п'ять день ходу — й ненависні гуни будуть коло мурів Константинополя.

А Гатило безліч разів питав себе, чи знають у дворі басилевса, що він, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Східного Риму? Й щоразу махав рукою: хіба се має якесь значення? Головне для нього — що він знає не тільки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять років служби в їхніх «варварських» тагмах — то таки дев'ять років, і хоч він тоді був ще зовсім молодий, зовсім юний, але ті. часи не могли проминути марно.

Богдан Гатило сидів у просторому наметі з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонів багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скіфія». Сей рівномірний гомін заколисував Гатила, й він намагався боротись із сном. Далася взнаки вчорашня важка ніч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днів Веіикий князь подолав відстань од Гемських гір до Дунаю, ще й переправився на сей бік. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирішив чекати грецьких послів не там, на межі звойованої Полунічної Фракії, а тут, на лівому березі Дунаю.