Іладіка стала посеред світлиці й задивилася на маленьке горільце, що блимало й чаділо рижієвою олією, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь підійшов і взяв її за плечі, Іладіка здригнулася, мов то було якоюсь несподіванкою для неї, тоді відкинула з-перед очей копринний прозірний полоток, обернулася до Гатила й міцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, і князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вікнами світлиці гомоніло й вирувало. Весілля не розходилось, усі чекали ранку, коли з опочивальні винесуть білену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свідчення її дівочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землі Руської, але ні Богдан, ні юна красуня Іладіка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальні, щасливі й урочисті, й нарешті самі, й думали тільки про себе, й лише раз у Гатиловій голові промайнула думка; невже він, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий між, здатний так покохати?

Вони повільно підійшли до розібраного ложа, критого свіжими, аж рипучими від чистоти шкарубкими простиралами, й Іладіка сіла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався підійти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й між ними, й у всій напівтемній спочивальні.

Й коли Богдан урешті підійшов до неї, напружену тишу мов розірвало. Богдан із Іладікою з несподіванки аж сіпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухій колоді.

Забобонний страх охопив князя. Він повільно, мов по тонкій кризі, запереступав до темної стіни, звідки почувся таємничий ляскіт, Іладіка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком відхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинстві. Богдан Гатило нарешті підійшов до стіни, лапнув рукою — й раптом болісно скрикнув, тоді ще раз і ще, вже тихо, але ще моторошніше. Тоді посунувся руками по стіні й упав спершу навколішки, далі й навзнак.

Іладіка несамовито гукнула:

— Богдане! Що стало?!

Та, не діждавшись відповіді, вхопила з підвіконня поставець із горільцем і, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стіні й досі хитався золочений перський лук, і тятива в нього була лопнута. Тятива!..

Пойнявшись страшним здогадом, Іладіка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарешті пощастило втягти його, вона принесла горільце від дальньої стіни, де висів порваний лук.

Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозуміла півусмішка, лагідна й примирлива, мовби Гатило хотів сказати їй, що нічого незвичного не сталося, що так у світі ведеться й що смерть — то теж частина життя, як і народження...

Коли весільники, не діждавшися сподіваних вістей, на світанку обережно відчинили двері спочивальні, Гатило лежав на незібганій постелі, випроставши ноги й склавши руки вздовж тіла, як і належить людині, котрій нема куди поспішати. Наречена жона його, княгиня Іладіка, сиділа йому в головах, мов вирізьблена з дерева, й не плакала. На підвіконні стояв поставець, у якому вигоріла олія й навіть ґнотик зітлів.

— Я піду з ним, — сказала Іладіка. — Як русинка піду, бо стала-м русинкою.

Й теж не зронила ні сльозини, й усі, хто ввійшов до спочивальні й хто заглядав через плечі всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук із допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й ніхто ще не міг осягти тієї істини, що помер великий володар, найвеличніший з-поміж усіх володарів, яких тільки знав світ і в теперішні, й у давні, й у праминулі часи. Й ніхто не знав, що ненаситні до влади, але нездарні сатрапи часів прийдешніх у забобонній зненависті до сього улюбленця богів і людей, самі варвари, прозиватимуть його варварином і диким азійцем, дзьобатимуть його пам'ять віспиною заздрощів, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення міг породити сей великий розум і сю велику волю й укласти їх у мозок і серце однієї людини — свого обранця й вождя. 

Віддавна слово гуни вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни нібіто зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, якою користуються не менш одіозні вандали?

Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає зненависть до гунів.

Римський історик кінця IV сторіччя Амміан Марцеллін доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, тобто Песиголовців, — країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрі зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось відьом, яких буцімто конунг Філімер прогнав у дикі степи, та ще таємничих «нечистих духів». В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар...

Але не дивуймося Йорданові й Амміану. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі «відьми», та «нечисті духи», та казкові країни Кінокефалів-Песиголовців не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б недоцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті «Гунны» читаємо:

«Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III — ІІ ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою Хунну».

Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки опинилася в Європі й у середині V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.

Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки в тому, що тут подано докладніші відомості, а в першому виданні сказано, що найдавніші згадки про гунів датуються 2356 роком до н. е.

Але ж у тих китайських джерелах ідеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про різні народи тут ідеться?

Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В. В. Бартольда, К. О. Іностранцева, С. С. Сорокіна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бічуріна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, то вийде, що «хунну» справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій неквапний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.

Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстініана.

Звідси виникає логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, — не залишити по собі сліду?