Цілий наступний день старець ходив лихий і тільки смикав бороду. Ввечері ж, на сільській вирі, сказав:

— Усе те вчинив Велімир. Мовив тоді наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князеві Юрового меча!» Так не послухали його буйні голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужі гріхи! Знайшли, бач, на вашій племінщині!.. То й що з того?

Людота, який трохи оклигав після побоїська, ховався разом із іншими отроками за старцевою засікою й слухав, а наступного дня пішов до кузні й спитав коваля Стояна:

— Який то є Юрів меч?

Коваль спідлоба глянув на отрока:

— Де чув єси про нього?

— Ввечері дідо казав.

— Що казав?

— «Було б не давати Велімирові меча!» — повторив Людота слова старця.

— То й що?

— Нічого. Тільки чув єсмь про той меч і від инчого.

— Від кого?

— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув і в нас про те мовив.

Підоспіла в горні кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тоді заходився цюкати молотком, показуючи Людоті, де гатити молотом. І тільки коли розпечена кузнь охолола й почорніла, сказав таке, від чого в отрока очі на лоба полізли:

— Дідо Славута лже.

То було страшне святотатство — мовити отак про старійшого старця, що всьому й усім і голова, й розум, і совість, — і Людота перестав смикати за мотузку міха.

— Як, дідо лже? Але ж і ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш...

— Дми, — спокійно завважив коваль. — До Велімира на полянах вирного не брали із смердів. Ні вири, ні димного, ні повозу — нічого не брали наші князі, та боляри, та можі. Все готам ішло. А як Велімир готів з Руської землі прогнав, то став сам брати дань із смерда.

Людота не міг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений леміш і поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотілося ще спитати про Юрів меч, та коли Стоян устромив гарячий леміш лезом у довбанку з водою, а потім недбало кинув його під ноги, отрок поспитав про інше:

— Вуйку Стояне, ти чоловіка міг би-с убити?

Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:

— Міг би-м. — І додав: — Як якого.

Сієї думки з хлопця вистачило на добру годину, й він, коли зварювали обідок для плужного коліщати, між ударами молота видихнув:

— І я б... хек!.. як якого... хек!

Тоді поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:

— А який він є, той... Юрів меч?

— Не видів єсмь, — одповів коваль і замислився. — Мабути, вельми велик і важок. — І вже як зачиняли кузню на ніч, доказав свою думку: — Його держали суть старійші старці за дев'ятьма лісами в десятому дуплі. Давали найхоробрішому вождеві тільки тоді, як на Русь приходив недруг.

Людота спитав:

— А тоді, по всьому, відбирали?

— Відбирали.

— Й у Велімира?

Коваль якось дивно реготнув:

— І в Велімира... Тільки пізно...

— А ти Велімира видів єси? — раптом запитав отрок.

— Видів єсмь.

— Із мечем?

— Із мечем. Тільки не тим, що ти собі маєш на думці.

— А той... де є?

— Речу тобі: спитай діда. Дідо відає...

Людота з Лоськом ішли навпростець Дібровою. Торік на Купалове свято ковальчук випадково заблукав під Київ город і набачив собі дівчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кілька разів ходив до городу, тинявся попід засіками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив і в сам город, але більше не побачив тієї діви. На Купала ж усі дівчата виходять грати коло вогнів, і Людота сподівався побачити її.

— Було б рікти: як тебе кличуть? — повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дівчат не ходив і не наважувавсь.

Людота махнув рукою.

— Розумний єси кітці хвоста зав'язати.

Сонце ще прозирало між дубами, та парубки вийшли раніше — на всяк випадок, щоб не вгавити чого.

— А що, коли вона є... княже чадо?

— Таке! Княгиня Рада має тільки два сини: Богдана й Володаря.

— А як... Богданова?

— Ні. Богданові самому пішло лише, мабути, двадесять сьоме літо.

— А як... болярська?

Людота зітхнув. Звичайно, болярівни за нього ніхто не віддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є...

По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тоді сходити до старця Славути.

Й за сі дні дізнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велімир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всім, і худобу, й хліб, і молодих дівчат і хлопців, яких перетворювали на робів, і ніхто не міг їм сказати слова супротиву. Вожді й князі ховалися від готських дружин у найглухіших лісах, одкупались од них сріблом, і золотом, і худобою, й робами, й ніхто не відає, як би далі й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ і гукнув: «Хто не боїться гота — ставай по праву руч од мене». Охочих знайшлося чимало, та в першій же раті розбили їх і розіп'яли на хрестах і самого Буса, й синів його, й сімдесят боляр веліїх. Тоді зібралося віче старців, і вождів, і князів і стали думати, як позбутися готського ярма. Найстаріший старець привіз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побідника, всемогутнього бога раті й миру, кований на горнилі Соварога й гартований у крові непорочної діви. Хто подужає підняти меч, тому ніхто не зможе противитися, той буде таким могутнім, як сам Юр.

Підходили до воза князі й вожді, кожен, хто почувавсь на силі, та тільки князь Велімир зумів підняти його з воза. Він став Великим князем, якому поклонилися князі й можі. Велімир крутнув мечем на один бік — пішов дим, крутнув на другий — усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усіх полян і повів їх супротиву готів. Готи не могли впиратися такій силі й пустились навтіки. Так Велімир визволив з-під готського ярма не тільки полян, а й Сівер, і Дерева, й кривичів, і смоличів, і лугарів, і всіх, хто поклонявся Богові, та Юрові, та Перунові, готів же загнав світ за очі. Було се літ тому сорок і їдне...

— Чуєш, Людото, — мовив Лосько, вивівши товариша з глибокої задуми. — То ж ми тоді нічого на дали смо водяному, він і покарав нас. Крижнів і чирочків дав уловити, а тоді підкинув нам на племінщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушність — ніколи не можна нехтувати ні духами, ні бісами, ні берегинями. То, напевно, було таки діло рук водяника, бо чого б се саме в них під ногами опинився мрець? Усі ходили й не бачили, а їм трапилось. Тоді ще білогородські отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й ніяково спитав Лоська:

— Що там у торбі маєш?

Той зрозумів, про що йдеться, й почав витягати житній хліб, і пшенишні пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хліба, взяв грудочку сиру, приміряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої підходили, крислатів могутній старий дуб.

Хлопець поклав йому на нижню гілку хліб із сиром, тоді поліз у торбу й витяг півпирога:

— Їж, лісовий душе, й ви, русалі та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкаві та неласкаві обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мітиш усяку дорогу й стежку почалом і кінчалом, їжте всі й не заступайте нам очей, аби могли смо дійти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. — Проказавши, він глянув на товариша й звірився: — Як мислиш: почули?

— Авжеж! — відповів той. — Остільки дати, та щоб не...

Й вони веселіше подались навпрошки лісом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:

— Було б заразом і Купалові наректи.

— Тоді, — сказав Людота. Лосько похитав головою.

— Тоді не буде. Поїмо все.

Було ще рано, та на взліссі Діброви до самого Хрещатого Яру вже майоріли яскраво гаптовані сорочки, темні ногавиці та білі, перехрещені спереду шнурами, навої хлопців. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на моріжку після, мабуть, неблизької дороги, інші ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нікого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у літо, й на Купала ніхто не береться ні за холодну воду.