Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пісня ввірвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бік. Малко досить легко, як на свою вагу, звівся й глянув туди, куди зирив кінь. Поміж листям весняної калини біліла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:

— Пощо, княжичу, йдеш?

То був син княгині Ради Богдан. Хлопець мав небагато літ, але вдався міцний, кремезний і вже майже зрівнявсь із тивуном, тільки хлоп'яча незграбність, та ясні карі очі, та ще хіба довге шовковисте волосся, що спадало на самі плечі, зраджували князюка: Богданові на Маковія пішов дванадцятий.

— Пощо, кажу, прийшов єси? — перепитав тивун.

Богдан хитнув головою в бік городу.

— Мати...

— Кликала мене? — здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: — А хто ж тут?

Але з Богданових вуст годі було витягти ще бодай слово. Княжич сів і звісив ноги з кручі.

— Що княгиня хче? — наполягав тивун, та княжич ніби й не чув його. Він стрибнув з кручі, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручниці й легко попхав її вкоченою стежкою до місця, де гатили греблю через Хрещатик. Річка була неширока й мілка, до пояса, та навесні дика вода зірвала міст і розмила греблю, а такого вже давно не бувало.

Вивернувши тачку й віддавши її русявому челядникові, білобровому готові, якого в княжому дворі звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примірявся.

— Важке вельми? — криво всміхнувся Маас. — Княжич є малий для такого.

Але Богдан і не глянув у його бік, підняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.

Всі челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав і гупав, немовби важезний дубовий обрубок був іграшкою. Коли по якомусь часі Богданові стало парко, він скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далі від себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самій сорочці, підперезаній широким сукняним опоясом і скупо, як в усіх чоловіків, гаптованій лише на подолі та вузько на грудях і рукавах.

Земля аж двигтіла від гупання, челядники сходилися все ближче, та нарешті Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:

— Гей ви! Чого сте повилуплювали очі? Нум же!

Челядники й роби розбрелись по своїх місцях, а тивун, посівши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тоді поправив меч на лівому боці й торкнув коня п'ятами. Але кінь не хотів чомусь іти, задивившись назад. Малко й собі глянув — що так зацікавило воронька.

Соляним шляхом, що вибирався з дубового лісу, виточилась коротка ниточка комонників. Їх було душ із вісім чи десять, попереду їхав на гнідому коні між у шоломі й при щиті та довгій сулиці, йому вслід ступали верхи три жони чи жінки, за ними ще кілька комонників безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як і перший, щитом і сулицею.

Комонники не звернули до розбитого містка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височів Київ город. Малкові майнуло в голові, що в городі не сподіваються гостей і належало б хоча впередити княгиню Раду. Він уже хотів уп'ястися поробошнями коневі в слабину, та так і застиг. З діброви навздогін валці вихопилася дюжина комонників і з гиком та криком оточила її. Малко відразу впізнав степовиків. Можі, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападників сулицями. Двоє степовиків упало, й коні, ошалені від гику та крові, понеслись понад яром. Ще один завис у сідлі, перехнябившись набік, але решта насідала й насідала.

В одного можа полетіла, перебита навпіл, сулиця, й він сахнувсь, аби дістати меч, але крива шабля немов тільки й чекала сієї миті, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода підхопила її й понесла вниз.

Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи німо волала о поміч, і його як приворожило до неї. Він знав, що страшне тепер відбувається там, на вузькому моріжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допіру належала можеві Скоротичу. Він здолав себе глянути на бойовисько тільки тоді, коли вода поглинула той жах.

Потявши одного можа, степовики запосіли другого, який одчайдушне відбивався сулицею. Тим часом кілька напасників помалу відтрунювали коней із жонами до лісу, що брався від Соляного шляху вгору, інші добивали комонників, озброєних киями. Захисників лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманілий, і досі тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попід свіжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподіваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в Богдана тремтіли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручі, а він одбивався мечем, Богдан помітив Малка. Тивун сидів верхи, ввібравши голову в плечі, — ховався за кущем калини. Княжич завдав собі гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помітив його лише тоді, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня.

— Ти чо... чого! — забелькотав тивун. Нажаханий недалеким боєм, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.

— Чо-чого, речу! — перелякано заволав Малко й у нестямі хльоснув княжича впоперек спини гарапником.

Але хлопець уже схопив коня за повід. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кінь, заіржавши, рвонув ускач і з розгону врізався грудьми в двох комонників. Один тут-таки полетів із кручі додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кінь упав і затиснув свого верхівця.

Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де під лісом добивали останнього оборонця. Ворогів було п'ятеро, але вони не сподівались такого повороту в сутичці. Один з них уже перекинув собі через сідло котрусь жону, погнав у глиб Діброви. Стомлений у битві кінь біг погано, й княжич наздогнав його біля перших дубів. Порівнявшись із крупом степовикового коня, він здійняв над головою гатило, здійняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тоді здійняв удруге, й степовиків буланий упав на задок з розтрощеним крупом. І степовик, і жона лежали під крислатим дубом, упавши сторч, та Богданові ніколи було додивлятись, чи вони живі, чи мертві, бо решта вже оговталась і спрямувала своїх коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслід, високо піднявши двосічний меч, простоволосий і знесилений нерівним боєм. І чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсім дитину, але передній шаснув повз нього, не нанісши смертельного удару шаблею. Й се дорого обійшлось і йому, й не тільки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув своїм гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й відскочила; рука в того, певно, отерпла від такого удару, й за наступним разом Богдан просто зніс його з сідла.

Лишалося ще троє ворогів. Одного здолав між. Другий, зім'явши можа, повернув зопалу назад і став легкою здобиччю Малка, третій закрутився на місці, хотів чкурнути в Діброву, але дерева тут росли надто густо. Тоді, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, він поцілував шаблю і приострожив коня назустріч княжичеві Богдану.

Княжич тримав гатило високо над головою, і, коли б степовик трапив саме під мах, лишилося б від нього мокре місце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кінь пробіг зо п'ять кроків на задніх ногах.

Богдан, махнувши гатилом у повітрі, мало не випав із сідла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.

Хоч уникав дивитись на вершника, відчував, як його пропікають люттю очі смаглого степовика.

Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герці, й хто зна, чим би все скінчилося, коли б степовиків карий за п'ятим разом не схарапудивсь і не став дибки. Шабля свиснула в повітрі й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зріз, і застряла в ньому. Він поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, і довгий ніж просвистів повз Богданове вухо.