— Хай відають, коли пирували в князя нашого! — весело відгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Пріск писав потім:

«Одмінні страви подавалися всім на серебляних блюдах.

А перед Аттілою було поставлене просте. Він був умірним у всьому. Гостям підношено золоті й серебляні чари, а його чара була деревляна. Одіж на ньому була такоже не ошатна й нічим не різнилась од инчих, може, тілько простотою. Ні висячий при боці меч, ні шнур'я варварських черевіїв, ні його комонна зброя не були здоблені золотом, камінцями чи абикотрими дорогоцінностями, яко в усіх инчих скіфів, що сиділи у світлиці».

Й заморські гості, й численні вельможі київські й не київські багато їли, ще більше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здіймався дедалі більший гамір. Кравчі та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та міняти порожні дзбани повними.

«З настанням вечора, коли були запалені свічі, прийшли суть два співці й почали виславляти подвиги Аттіли. Всі гості зворотили зори на них. Одні уподобляли пісні, инчі були у захваті, пом'януючи вславлювані раті. Діди ж, виснажені берем'ям літ і вже змирені духом, проливали сльози. За співцями виступив наперед скоморох і різноличними викрутасами покликав усепільний сміх.

Насамкінець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одіжжу, голосом і тілорухами, він мішав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усіх сміхом своїм...»

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенісши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв із собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пістряву свиту з різними рукавами, що сягали йому за коліна, в дивацькому клобукові з дзвоником і в чорній машкарі. Він, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповідав про те, як його буцімто розлучили злі люди з коханою голубицею. Пріск, якому сп'янілий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змісту арлекінади. Він думав, що ся щемка пригода справді сталася з тим сивим чоловіком, і дуже дивувався, чому «скіфи» так весело регочуть з чужого лиха.

«Під час сього приставляння тілько Аттіла не звертав ні на кого зору свого. З усміхом утішним він дивився на свого молодшого сина, реченого Юрій, який стояв збіч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоці».

Пир затягся до пізньої ночі, й Пріск теж упився. Вранці йому страшенно хотілося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульській полотці під деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

«Конюший мав звіщання з инчими вельможами й складав харатії від ім'я Аттіли до імператорів. З ним були писці, й серед оних — Рустицій родом з Верхньої Мізії. Його побрали полоном, але за велії цноти Аттіла взяв його до себе для складання писмь...»

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричеві Адамісові привітати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечері записав до своїх пергаменів:

«Прийшли смо до нього вкупі з кількома скіфами й були смо вдостоєні благосклонного й привітного прийому, й нагощені добрими стравами. Всі, кої були на обіді, за поконом скіфським вітали нас, підводячись і підносячи нам повні чари, обнімаючи нас і чоломкаючи почередно...» Всі були задоволені — й гості, й господарі, бо переговори успішно завершилися. Лишавсь тільки прощальний пир у хоромі Великого князя київського. Й Пріскові здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з іншими, коли навіть поважний Ромул, сол західнього імператора, й той пішов у танок серед гамірної світлиці.

Нарешті настав і прощальний пир — відпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязі, русини теж убрались по-святковому. Всі обмінювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многі літа й великі звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидів уже не його старший син Данко, якого князь відіслав у далекі землі, а Богданів тесть, білий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сімдесятилітній жупан щось розважливо казав Гатилові, й той лише зрідка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалі лишалися в доброму зиченні.

Через три дні посольства, багато обдаровані Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всіх квапився чомусь консул Максимін. Пріск хотів був уже підійти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подія, що завадила йому зробити се...

Відколи зустрів у Києвому городі земляків своїх, Адаміс перебував у якомусь піднесеному святковому настрої. З пам'яті виринали давно забуті події далекого дитинства та нещасливих юнацьких років, що принесли йому полон і робство. Переходячи з рук до рук, він урешті потрапив у двір малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скаредністю й був можем вельми грубим і жорстоким. І хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б він того далекого морозовитого дня листопада літа 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тоді Богдан купив його в свого болярчна за великі гроші й одпустив на волю. Адаміс не знав, що з нею робити, з тією волею. То була для нього цілковита несподіванка, , й він ходив кілька день мов приголомшений. Здійснилася його давня болюча мрія. Тепер він міг нарешті повернутись у рідну землю. Та непевні сили тримали його тут, мов на припоні.

Так він, зібравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречників і мав намір із ними разом дістатися рідних країв. Але по тижні часу раптом знову з'явивсь у Києвому городі. Й не тільки чуття вдячності до дивакуватого князя київського привели його назад. За кільканадцять верст у чепурненькому Вишгородці жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сієї землі.

Раніше він не міг і мислити собі про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамісові, лишалося ще багато літ неволі. За сей час Божану видали б заміж і, звичайно, не робові в руки, такому, як він. Але тепер усе змінилось. Адамісові прийшла несподівана воля, й він ставав рівноправним чоловіком, незгірш за батька Божаниного.

Діва теж наполягла на своєму, й її не довелось навіть умикати проти вітцевого веління. Адаміс із молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току під заборолом городу Києвого, де вже стояло кілька хиж, і зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й він би й далі жив отак, але Борислав, кому належав Тік із діда й прадіда, вирішив зігнати посадців зі своєї землі й оселити їх під Ворожіллю.

Адаміс пішов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чільником, тоді тивуном, а по п'яти роках і домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адаміс ізвів собі власний терем під заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щоліта дарувала йому сина чи доньку. Адаміс був задоволений життям своїм, і тільки туга за далекою вітчиною труїла йому дні. Часом серце Адамісове заливалося слізьми, й він ладен був пішки йти в ті краї, де народився й звідки привели його сюди в кайданах. Але щоденні клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адаміс нікуди не йшов і лишався в своєму привітному теремі коло княжого двірця. Він перейняв і мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нічим не відрізнявсь од русинів-киян, хіба що був трохи смаглявіший.

Але зустріч із Пріском та іншими земляками розвередила стару його рану. Він не проминав нагоди, щоб побути з Пріском бодай трохи, бо Максиміна, поважного й непривітного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кількома словами перекинутися з молодим одноплемінцем своєю рідною й вже трохи призабутою мовою. Й із тривогою та щемом у серці думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привітним і щирим земляком. І ладен був садовити на воза й жону, й дрібних дітей і їхати світ за очі, туди, де народився й виріс і де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, — туди, де жили греки.