— Що-с повідати забув? — обізвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.

Годой підійшов, важко переставляючи неслухняні ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столі лишився чималий золотий хрестик на обірваному ремінці.

— Що стало, княже? — спитав Гатило.

Годой крізь зуби проказав:

— Зрікаюся.

Й вийшов, і Гатило довго зорив на вже зачинені двері, тоді взяв хрестик за кінець ремінця й теж довго дивився на нього з усіх боків. І думав про те, як багато треба пережити людині, щоб вона врешті так ось доброхіть визнала свою помилку й чесно сказала про се всім. І йому було так тепло й затишно на душі, й ранок здавався таким гожим і радісним, як і личить у день весілля. Й осей нікчемний хрестик на зотлілому від поту пасмужку сириці видався Гатилові таким коштовним подарунком, якого не піднесе йому до весілля жодний князь його неосяжної землі й жоден великий і малий болярин.

Він пружною ходою вибіг у сіни й загримів на «гору», де прибирали молоду. Тепер Іладіка мала в городі Києвому батька, справжнього садженого вітця, й він мусив сказати їй про се. Великому князеві не личить женитися на безрідній сіромасі.

Двір луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримів. Годой видавав свою наречену доньку заміж...

По обіді цілий город Київ справляв весілля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбі врочисту требу, й київські діди-старійшини довго видивлялися кожну пір'їнку на відрубаних півнячих головах і зичили князеві та новій княгині довгих літ і многих дітей можеських. А новозлюбний стояв навколішки й боявся пропустити слово. На майдані не було де яблукові впасти, бо зібрались не тільки кияни, а й боляри, та можі, та смерди, та челядники з усіх навколишніх сіл, і городищ, і городів, і міст.

А коли старці скінчили зичення, процесія потяглася до княжого двору. Дівчата й молоді жони та жінки співали:

 Гатилові чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичеві, коли ховали Великого князя Рогволода, й він ніяк не міг позбутися того спогаду. Такої самої пісні десь-то співали дівчата нареченій жоні померлого князя Ясновиді. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собі сили потамувати в серці біль. Такий покон давній, що весільної співають і на похороні, коли якась жона чи дівчина виявить бажання вмерти разом зі своїм князем, і Гатило се знав, і не раз та й не двічі слухав тих пісень, а ще ніколи спогади так не тиснули на нього.

Лишивши наречену, весільники попростували до княжих воріт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квітчастим рушником, виступав перший вельміж землі Руської Борислав Борич, а з другого — другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весільників. У воротях уквітчані вінками та стрічками малі дівчатка посипали дорогу перед ними жовтим вівсом. Тоді підвели осідланого коня — сірого яблукатого з білим хвостом та білою гривою. Войслав, перебравши його, подав повід Гатилові. Князь сів верхи й під'їхав до сіней. Потому зліз, і всі князі та боляри посунули до красної світлиці.

В східньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стеріг вогонь у сьому вогнищі й не давав охолонути стінам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної куті.

— Йди, душе, до мене на весілля!

Й знову вклонився, й усі присутні теж уклонилися домашньому духові, бо з сього починається життя в оселі русича. Тоді князь сів на покутті, й усі почали всідатись, і закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричі, й найрадіснішим був серед них Адаміс Гречин, бо князь від сьогодні ставав йому ніби родичем, повівши жоною грекиню.

— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! — першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. — Дарую тобі до столу весільного тридесять жеребців позатолітніх.

Чару перейняв старий конюший і теж пив до князя, й теж. дарував до столу весільного й на нове господарство. Братниця пішла далі, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сіней долинула пісня. Дівчата, дівки, діви, жінки й жони співали новозлюбному славу й зичили довгих літ і довгого щастя.

Коли ж почулися слова; «Ой летіла й чаєчка та сизокрилая...», Борислав широко всміхнувся до Гатила:

— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!

Усі повставали й одступили під стіни, й Гатило, вбраний, як ніколи досі, в золототкані грецькі паволоки, стрункий і нетерплячий, вийшов у сіни, й весільники з вигуками й приповідками подалися вслід за ним.

По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого білогривого жеребця обабіч за повіддя, хоч Іладіка чекала на нього зовсім поряд, через дорогу, в Годоєвому теремі...

Ввечері сиділи на свіжому повітрі, поставлявши столи та лави й у садку для найліпших гостей, і серед двору. Та народу найшло стільки, що старий домажирич Адаміс Гречин мусив розстеляти довгі сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре підметеному сьогодні спориші. За першим столом із новозлюбними сиділи князі та велії боляри з жонами, за другим боляри малі, воєводи й тисяцькі, за третім теж, далі йшли сотники, далі можі старші й молодші, а ще далі ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгині.

Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледів аж за четвертим столом. Се болісно вкололо його, й він намагався не дивитись у той бік. Іладіка сиділа за столом, низько схиливши вквітчану вінком й дорогими стрічками голову, як її навчили жони та жінки, й ні до чого не торкалася — ні до пив, та медів, та вин грецьких, ні до страв, од яких угинався стіл перед нею, бо так вимагав покон тієї землі, яка стала їй уже не за мачуху, а за рідну матір. Усі позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справді незрівнянно гарна в сьому весільному строї, чорнява та білолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось від кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весільний гамір. Кожен пив, до кого хтів, столи горопудились од напоїв та наїдків, заставлені безліччу мисок, полумисків, чар та братниць, обсипані рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домі й щедро сіялось і родилося й із землі, й з води, й з усякої лободи. Хтось запізніло вигукнув з-за далекого столу:

— Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж підносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обіч Великого князя сидів Борислав Борич, по той же бік, за жоною нареченою, мостився її саджений отець — старий кравчий Годой, світлий і врочистий, якого вже давно ніхто не бачив. Натертий сажею Харя підсідав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регіт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом сміхотворця. Тоді Харя Мурин ішов геть, і сміятися починали за далекими столами та вздовж нескінченних сувоїв полотна.

Годечан розповідав, як він зрікся грецького бога, й розповідав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимові нарешті відлягло, що він прилучився до всіх і став таким, як і всі навколо нього. Й тоді Борислав Борич звернувся до Великого князя:

— Гатиле! Речи мені немудрому, бо я й досі не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тоді не взяв єси Рима?

— Я-м і був там, а такоже не відаю, — обізвався Годой.

Войслав теж закивав головою:

— Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, і незабаром гомін чувся тільки коло найдальніших столів, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них і мовчки всміхався. Се було те, чого він не хотів казати нікому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємні думки, які знає тільки вона та всевидющі кумири. Але сьогодні видавсь особливий день, і особливий настрій охопив Богдана, й він не знав, що йому робити.