— Годі тобі, Санні, — знов озвався той, що здався Джонні знайомим. — Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.

— Яка тут у них кава, — сказав Санні. — Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.

Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди — різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала — однаково що підсилювач. Він у глухому куті.

Внизу почулися звуки ходи. Відчинились і зачинились двері на сходи. Джонні чекав, заціпенілий і безпорадний. Просто під ним балакали ті двоє і сторож, але Джонні їх не чув. Він поволі, мов механічна лялька, повернув голову на в’язах і втупився поглядом у той кінець галереї, де мав з’явитися молодик, котрого Санні Еллімен назвав Мучі. Ого, як вражено сіпнеться його знуджене обличчя і як він роззявить рота! Гей, Санні, тут якийсь тип!

Долинули приглушені кроки Мучі, що піднімався сходами. Треба щось придумати, бодай що-небудь. Та нічого не спадало на думку. Зараз вони його застукають, лишилася якась хвилина, і цього вже не відвернути. Хоч би що він зробив, кінець буде один.

Почали відчинятися й зачинятися двері в коридорі, усе ближче й виразніше. З чола Джонні впала крапля поту й залишила на джинсах темну плямку. Він пригадував кожні двері, повз які проходив сам дорогою сюди. Мучі вже заглянув до Міського управителя, й до Членів виборної ради, й до Податкового інспектора. Ось він відчиняє двері Чоловічого туалету, ось швидко озирає кабінет Інспектора опіки над бідними, а ось уже й Жіночий туалет. Лишилися останні двері — ті, що ведуть на галерею.

Двері відчинились. Чути було, як Мучі ступив два кроки до балюстради, що тяглася вподовж задньої стіни зали.

— Усе, Санні? Ти задоволений?

— Там скрізь порядок?

— Еге ж, як у в’язниці, — відповів Мучі, і внизу почувся регіт.

— Ну то спускайся, і ходім пити каву, — сказав третій молодик.

Джонні не вірив собі. Двері з грюкотом зачинилися. Звуки ходи почали віддалятись — спершу в коридорі, потім на сходах і нарешті внизу.

Він обм’як, і на якусь хвилю все перед очима попливло й оповилося сірою тінню. Грюкнули надвірні двері — ті троє подалися пити каву, — і він помалу прийшов до тями.

Внизу сторож висловився по-своєму.

— Сучі сини, — сказав він.

А тоді й собі подався геть, і наступні двадцять хвилин у залі лишався тільки Джонні.

Близько пів на десяту до зали посунули громадяни Джексона. Перші з’явилися три літні дами в чорному, що торохтіли проміж себе, мов сороки. Вони сіли ближче до груби, де їх було згори ледве видно, і взяли з лави глянсуваті буклети. Ті буклети, судячи з усього, майже цілком складалися з фотографій Грега Стілсона.

— Я просто закохана в цього чоловіка, — сказала одна. — Вже тричі брала в нього автограф і сьогодні знову візьму, неодмінно.

Більше про Грега Стілсона дами не говорили. Вони завели балачку про завтрашню урочисту відправу в методистській церкві.

Сидячи мало не над самою грубою, Джонні після недавнього холоду опинився наче на жару. І хоч, скориставшись із передиху між відходом Стілсонових охоронців і приходом перших городян, він скинув з себе не тільки теплу куртку, а й джемпер, проте мусив раз по раз утирати обличчя носовиком. Знов почав даватися взнаки крововилив в оці. Джонні бачив тим оком нечітко, мов крізь червонястий серпанок.

Двері внизу розчинилися, хтось гучно затупав ногами, оббиваючи із взуття сніг а тоді через усю залу пройшли четверо чоловіків у картатих вовняних куртках і сіли в перший ряд. Один з них одразу ж почав розповідати французький анекдот.

Потім заявилася молода, років двадцяти трьох, жінка з малим хлопчиком, що виглядав років на чотири. Хлопчик був одягнений у блакитний зимовий комбінезончик з ясно-жовтим оздобленням. Передусім він спитав, чи можна йому поговорити в мікрофон.

— Ні, малий, — відказала жінка.

Вони сіли позаду тих чотирьох чоловіків. Хлопчик негайно почав калатати ногами в передню лаву, і один чоловік озирнувся через плече.

— Томмі, перестань, — сказала жінка.

Була вже за чверть десята. Двері без упину відчинялись і зачинялись. Залу заповнював строкатий люд — чоловіки й жінки, різні віком, виглядом, суспільним станом. Над рядами плив збуджений гомін, в якому вчувалося нетерпіння. Ці люди зібралися тут не на те, щоб закидати запитаннями свого законного обранця, — їм кортіло побачити, як їхню невеличку громаду вшанує візитом справжня «зірка». Джонні знав, що на такі зустрічі з «нашими кандидатами» й «нашими конгресменами» здебільшого приходять лише мізерні купки фанатиків і вони відбуваються в майже порожніх залах. Під час передвиборної кампанії 1976 року в Мені одна із словесних баталій між Біллом Коуеном та його суперником Дейтоном Куні зібрала, коли не рахувати репортерів, лише двадцять шість чоловік. Ті бучні саморекламні вистави влаштовувались про людське око, аби напустити туману й вихвалятися ними перед наступними виборами, а насправді для більшості з них цілком вистачило б і середнього розміру комори. Але тут, у Джексоні, на десяту годину всі ряди були заповнені вщерть, та ще чоловік двадцять чи тридцять стояло позаду. Щоразу як відчинялися двері, Джонні міцніше стискав гвинтівку. Він і досі не був певен, чи спроможеться здійснити свій задум, хоч би як багато від цього залежало.

П’ять хвилин на одинадцяту… десять хвилин. Джонні вже подумав був, що Стілсон десь затримався, а може, й зовсім не приїде. І в потаємній глибині душі відчув полегкість.

Аж раптом двері розчинились, і по залі покотився гучний голос:

— Привіт! Як тут славне місто Джексон?

По рядах перебіг потішений гомін. Хтось несамовито загорлав:

— Привіт, Грег! Як ся маєш?

— Маю дай боже, — не забарився з відповіддю Стілсон. — Чого й тобі бажаю!

Хвиля оплесків змінилася схвальними вигуками.

— Ну годі, годі! — крикнув Грег, перекривши галас.

Він швидко йшов проходом до помосту, побіжно тиснучи руки, що тяглися до нього.

Джонні стежив за ним крізь своє вічко. На Стілсоні було тепле пальто із шкіри-сириці з цигейковим коміром, а на голові, замість звичної каски, плетена лижна шапочка з ясно-червоною китицею. Перед помостом він зупинився й помахав рукою кільком репортерам, що приїхали на цю зустріч. Сяйнули фотоспалахи, і знов гримнули оплески, такі гучні, що аж стеля задвигтіла.

І Джонні Сміт зрозумів: тепер або ніколи.

Раптом на нього знов наринули моторошно виразні спогади про все, що він відчув, потискаючи Стілсонові руку на передвиборному мітингу в Трімбуллі. У його зболілій, понівеченій голові розітнувся глухий дерев’яний удар, так наче там сталося якесь неймовірної сили зіткнення. Певно, то був голос самої долі. Куди простіше відкласти все до наступного разу, і нехай собі Стілсон говорить і говорить. Куди простіше дати йому піти, а самому сидіти тут, обхопивши руками голову, поки розтечеться весь цей люд і повернеться сторож прибрати радіоапаратуру й вимести сміття, — сидіти й тішити себе надією, що за тиждень буде ще одна субота й ще одне місто.

Ні, він повинен зробити це тепер, доконче тепер, — адже від того, що станеться сьогодні в цій провінційній залі, залежить доля кожної людини на землі.

А отой глухий удар у голові — наче зіткнулися полюси долі.

Стілсон піднімався східцями до трибуни. На помості більш нікого не було. Три охоронці в розстебнутих пальтах стояли, прихилившись до бічної стіни.

Джонні підвівся.

Усе відбувалося немовби в уповільненому темпі.

Ноги затерпли від довгого сидіння. Коліна потріскували, наче негодящі петарди. Час, здавалося, застиг, оплески все гриміли, хоча вже поверталися голови й витягувались шиї, і хтось уже злякано скрикнув, та оплески гриміли й далі; хтось скрикнув, бо на галереї стояв чоловік і тримав у руках гвинтівку, а всі ж бо не раз бачили таке на екрані телевізора — то була класична, добре знайома кожному ситуація. І по-своєму, така ж типово американська, як Чарівний Світ Діснея. Ось — політичний діяч, а отам нагорі — чоловік з гвинтівкою.