Коли він усе зробив, Сейра вже стояла біля передніх дверцят і дивилася на нього.

— Ми взяли від цього дня все, що могли, — сказала вона й ледь помітно всміхнулась. Але очі її надміру блищали, і Джонні зрозумів, що вона ладна ось-ось заплакати.

— І то непогано, — мовив він.

— Ми будемо зустрічатися?

— Не знаю, Сейро. Чи треба?

— Ні. Мабуть, ні. Це було б надто просто, еге ж?

— Так, дуже просто.

Вона підійшла і потяглась поцілувати його в щоку.

Він почув дух її волосся, чистого й запашного.

— Бувай здоровий, — прошепотіла вона. — Я думатиму про тебе.

— На все добре, Сейро, — сказав він і торкнувся пальцем її носа.

Вона повернулась і сіла за кермо машини — ефектна молода жінка, чий чоловік неухильно йде вгору. «Мабуть, наступного року вони їздитимуть уже не в „пінто“», — подумав Джонні.

Засвітилися фари, тихо застугонів, наче швацька машинка, невеличкий мотор. Сейра махнула Джонні рукою і виїхала на під’їзну дорогу. Джонні стояв біля чурбака, застромивши руки в кишені, й спостерігав, як віддаляється її машина. У серці його ніби щось замкнулося. Та це не так уже й важило. І то було найгірше — що це не так уже й важить.

Він постояв, аж поки червоні задні ліхтарики зникли з очей, тоді піднявся на веранду й зайшов у дім. Батько сидів у високому кріслі у вітальні. Телевізора він не ввімкнув. Сидів і дивився на розкидані по килимку іграшки, що їх відшукав у комірчині.

— Приємно було знов побачити Сейру, — сказав Герб. — Ви з нею… — Він на якусь, майже невловну, мить завагався. — …добре провели час?

— Так, — відповів Джонні.

— Вона ще приїде?

— Ні, не думаю.

Вони з батьком дивились один на одного.

— Ну що ж, може, це й краще, — нарешті промовив Герб.

— Еге ж. Може, й так.

— Колись ними грався ти, — сказав Герб, стаючи навколішки й збираючи іграшки. — Я віддав цілу купу Лотті Жедро, коли вона народила двійнят, але згадав, що трохи ще лишилося. Я їх сховав.

Він брав їх одну по одній, крутив у руках, розглядав і складав у коробку. Спортивний автомобільчик. Бульдозер. Поліційний фургончик. Пожежна машина, з якої злізла майже вся червона фарба, там, де її хапало мале рученя. Герб відніс їх назад до комірчини і сховав.

Після того Джонні цілих три роки не бачив Сейри Хезлітт.

Сніг того року випав рано. Вже на початку листопада він укрив землю дюймів на шість, і тепер, вирушаючи в свою щоденну прохідку до поштової скриньки, Джонні мусив залазити в старі зелені гумові чоботи й надягати стару куртку-штормівку. Два тижні тому Дейв Пелсен прислав йому бандероллю підручники, за якими він мав викладати з січня, і Джонні вже почав накидати приблизні плани уроків. Йому не терпілося повернутись до школи. Дейв і помешкання йому підшукав — на Хауленд-стріт у Клівз-Мілзі. Хауленд-стріт, 24. Джонні сховав папірець з адресою в гаман, бо назва вулиці та номер будинку, на його досаду, щораз вислизали з пам’яті.

День був похмурий, з низькими хмарами, термометр показував близько семи градусів морозу. Поки Джонні простував під’їзною дорогою, у повітрі знов закружляли пластівці снігу. Він був на дорозі сам і тому, не соромлячись, висунув язика, щоб зловити сніжинку. Тепер він уже майже не кульгав і взагалі почував себе чудово. Ось уже два тижні, а то й більше, як його перестали мучити напади головного болю.

У поштовій скриньці були якийсь рекламний проспект, свіжий номер «Ньюсуїк» і невеликий цупкий конверт, адресований Джонові Сміту, але без зворотної адреси. Джонні розкрив його дорогою назад, застромивши решту в бічну кишеню куртки. Він вийняв з конверта якийсь друкований аркуш, побачив зверху слова «Всепроникний погляд» і зупинився на півдорозі.

То була третя сторінка журналу за минулий тиждень. Угорі привертала око «викривальна» історія про симпатичного коміка з детективного телесеріалу: як виявилося, його двічі виключали зі школи (двадцять років тому) і один раз заарештували за зберігання кокаїну (шість років тому). Просто-таки сенсаційна новина для американських хатніх господарок. Далі йшла зернова дієта, фото якогось вундеркінда і розповідь про чудесне зцілення в Лурді десятирічної дівчинки від церебрального паралічу («Лікарі не знають, що сказати!» — переможно сповіщав заголовок). А внизу сторінки була обведена олівцем статейка без підпису під заголовком: «„Ясновидець“ із Мену зізнається в шахрайстві».

«„Всепроникний погляд“ завжди вважав за потрібне не тільки давати читачам найвичерпніші відомості про екстрасенсів, яких уперто ігнорує так звана „велика преса“, а й викривати шахраїв і дурисвітів, що й досі стоять на заваді офіційному визнанню паранормальних явищ.

Один з таких недавно сам зізнався в шахрайстві нашому кореспондентові. Цей так званий „ясновидець“, Джон Сміт із Паунела, штат Мен, заявив нашому кореспондентові: „То був хитрий трюк з метою оплатити мої лікарняні рахунки. А якби мені ще пощастило зробити книжку, я б зміг розквитатися з усіма боргами й пожити кілька років собі на втіху. Нині люди вірять чому завгодно, то чом би й мені не урвати ласий шматок?“ І Сміт цинічно посміхнувся.

Завдяки „Всепроникному погляду“, який завжди застерігав своїх читачів, що на одного справжнього ясновидця припадає по два дурисвіти, ласого шматка Джонові Сміту тепер не бачити. І ми знов повторюємо свою обіцянку сплатити 1000 доларів кожному, хто наведе неспростовні докази, що викриють того чи того з наших славнозвісних екстрасенсів як шахрая.

Дурисвіти й шахраї, стережіться!»

Джонні прочитав ту статейку двічі, не помічаючи снігу, що сипав усе рясніше. І несамохіть посміхнувся. Атож, недремна преса не полюбляє, коли якийсь провінційний мужлай спускає її зі сходів. Він засунув журнальну сторінку назад у конверт і поклав його в кишеню до іншої пошти.

— Ну що ж, Дісе, — мовив він уголос, — сподіваюся, ти ще досі ходиш у синцях.

Батько сприйняв це не так добродушно. Прочитавши статейку, він з огидою припечатав журнальний аркушик до кухонного столу.

— Тобі слід притягти того сучого сина до суду. Це ж не що інше, як наклеп, Джонні. Злонавмисна мерзенна брехня.

— Цілком з тобою згоден, — відказав Джонні. Надворі було темно. Тихий сніг, що падав цілий день, на вечір перейшов у справжню зимову хурделицю. Вітер свистів і завивав навколо острішшя. Під’їзну дорогу вкрили хвилясті снігові дюни. — Але при нашій з ним розмові не було свідків, і Діс це чудово знає. Тільки його слово проти мого.

— Йому навіть не стало духу підписатися під цією брехнею, — не вгавав Герб. — Ти поглянь: «наш кореспондент»! А хто він такий, той кореспондент? Назвіть його мені, ось чого я хочу!

— Можеш тільки хотіти, — посміхаючись, сказав Джонні. — Це однаково що підійти на вулиці до найлихішого хулігана, приліпивши собі до гепи табличку: «Ану, наддай мені чимдуж!» Вони тобі справжнісінький хрестовий похід влаштують, витягнуть усе це на першу сторінку і так далі. Ні, дякую. Як на мене, то вони зробили мені добру послугу. Я не хочу кар’єри ясновидця, не хочу повідати людям, де їхні дідусі ховають свої цінні папери чи хто виграє чвертьфінал у Скарборо. Або візьми оту лотерею. — Серед новин, які найдужче вразили Джонні, коли він вийшов із коми, було те, що в Мені, та й доброму десятку інших штатів, стали легально проводити грошові лотереї. — За останній місяць я одержав шістнадцять листів від людей, що хочуть знати, на який номер випаде головний виграш. Це просто маячня. Навіть якби я міг сказати, — а я не можу, — то що б їм це дало? У цій лотереї однаково не вибереш собі потрібного квитка, а мусиш купувати що є. Та листи все йдуть.

— Не розумію, яке це має відношення до отієї брудної писанини?

— Якщо люди вважатимуть, що я дурисвіт, то, може, дадуть мені спокій.

— А-а, — мовив Герб. — Тепер розумію. — Він запалив люльку. — Тобі воно весь час було не до душі, правда ж?