— Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.

— Це добре, — глухо мовив Джонні. — Я радий, що хоч хтось щасливий.

— Синку…

— Сподіваюсь, у вас нема від мене таємниць, — весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. — Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.

— Чудово, мамо.

Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.

— То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?

— Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, — відповів Герб. — Стільки всяких процедур…

— А чого ти раптом надумав про це говорити? — Вона налила в склянку напою з карафи. — Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. — І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. — Випий усе, — сказала всміхаючись. — Воно піде тобі на користь.

Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.

— Заплющте очі, — сказав доктор Вейзак.

То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.

Така кучма. Це ж треба…

Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.

Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.

— Ну-ну… спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут… І отут.

— Усе гаразд, докторе, — сказала сестра. Щось басовито забриніло.

— Добре, Джонні. Вам зручно?

— Таке відчуття, наче мідяки на повіках.

— Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?

— Так.

— Дуже добре. Починаємо. Докторе Браун, як у вас?

— Усе напоготові.

— Чудово. Джонні, будь ласка, уявіть собі стіл. А на столі апельсин.

Джонні викликав в уяві ці предмети. Перед його внутрішнім зором постав складаний столик з металевими ніжками. На ньому трохи збоку від середини лежав великий апельсин з фірмовою наліпкою «Санкіст» на пухирчастій шкірці.

— Добре, — мовив Вейзак.

— А що, в отому ящику видно мій апельсин?

— Та ні… а власне, так. Тільки символічно. Апарат фіксує струми вашого мозку. Ми шукаємо заблоковані ділянки, Джонні. Частини, що зазнали ушкоджень. Можливі ознаки невиявленого внутрішньочерепного тиску. Тепер я прошу вас більш не задавати запитань.

— Гаразд.

— А зараз уявіть собі телевізор. Він увімкнений, але передачі немає.

Джонні побачив телевізор, що був у його квартирі — в його колишній квартирі. Екран мерехтів сріблястим, наче паморозь, світлом. Кінчики розсувної кімнатної антени, схожої на заячі вуха, були обгорнуті фольгою для кращого прийому.

— Добре…

Дослідження тривало. На одинадцятий раз Вейзак загадав:

— А тепер, будь ласка, спробуйте уявити пікніковий стіл з лівого боку зеленого лужка.

Джонні напружив уяву й побачив… шезлонг. Обличчя його спохмурніло.

— Щось негаразд? — запитав Вейзак.

— Та ні, ні, — відказав Джонні. Він зосередився. Пікніки… Сосиски… жаровня… ну, пригадуй, чорт тебе бери, пригадуй далі. Невже так важко побачити подумки пікніковий стіл, ти ж їх бачив сотні у своєму житті, тож пригадай, який він. Пластмасові ложки та виделки, паперові тарілки, батько в білому куховарському ковпаку, з довгою виделкою в руці, на фартусі в нього навскоси, нерівними літерами написано: «Дайте кухареві випити». Він смажить шніцелі, а потім усі сядуть до…

Ага, ось воно!

Джонні всміхнувся, але його усмішка одразу згасла. Тепер перед очима в нього виник гамак.

— От чортівня!

— Не виходить пікніковий стіл?

— Ну просто якась несосвітенна дурниця. Здається, я не можу… виразно його пригадати. Цебто, я знаю, що воно таке, а от побачити наочно не можу. Хіба не дурниця?

— Не переймайтеся. Спробуйте ось таке: глобус, що стоїть на капоті пікапа.

Це було за іграшку.

На дев’ятнадцятий раз — весловий човен біля стовпа з дорожнім покажчиком («І хто тільки вигадує отаке казна-що?» — подумав Джонні) — знову не вийшло. Усе було марно. Натомість він побачив великий пляжний м’яч, що лежав біля кам’яного надгробка. Тоді напружив уяву — і побачив шляхопровід над автострадою. Вейзак заспокоїв його, і за кілька секунд з голови й повік Джонні зняли всі контакти.

— Чому я не зміг уявити собі ті предмети? — спитав він, переводячи погляд з Вейзака на Брауна. — В чому річ?

— Важко сказати напевне, — відповів Браун. — Може, це локальна амнезія. А може, в катастрофі вам пошкодило невеличку ділянку мозку, власне, якусь мікроскопічну частку. Ми справді не знаємо, в чому річ, але цілком очевидно, що якісь образи випали з вашої пам’яті. На два таких ми натрапили. Мабуть, випливуть ще якісь.

Вейзак уривчасто запитав:

— Ви мали в дитинстві травму голови, правда ж? Джонні розгублено поглянув на нього.

— У вас є давній шрам, — сказав Вейзак. — Існує теорія, Джонні, що спирається на численні статистичні дослідження…

— Які ще далеко не завершені, — докинув Браун сухим, мало не офіційним тоном.

— Так, справді. Але ця теорія припускає, що з тривалої коми звичайно виходять ті люди, які зазнали колись ушкодження мозку. Після першої травми мозок ніби адаптується і легше зносить наслідки другої.

— Це не доведено, — сказав Браун. Він був видимо невдоволений, що Вейзак порушив цю тему.

— У вас лишився шрам, — правив своєї Вейзак. — Чи не могли б ви пригадати, Джонні, що з вами сталося? Думаю, ви мали тоді знепритомніти. Може, впали зі сходів? Чи з велосипеда? Судячи із шраму, це було в дитинстві.

Джонні напружив пам’ять, тоді похитав головою.

— А ви не питали в батька й матері?

— Ні він, ні вона не змогли пригадати нічого такого… А вам не спадає на пам’ять?

На мить щось наче зринуло — дим, чорний, масний, з духом паленої гуми. І холод. Потім той спомин зник. Джонні похитав головою.

Вейзак зітхнув, знизав плечима.

— Мабуть, ви стомилися.

— Так. Трохи стомився.

Браун сів на край стола, на якому лежав Джонні.

— Зараз чверть на одинадцяту. Сьогодні зранку ви добре попрацювали. Коли хочете, доктор Вейзак і я відповімо на деякі ваші запитання, а потім вас одвезуть до палати, і ви поспите. Згода?

— Згода, — сказав Джонні. — Оті знімки мозку, що ви робили…

— КОТ, — кивнув головою Вейзак. — Комп’ютеризована осьова томографія. — Він узяв коробочку жувальної гумки «Чіклетс» і витрусив з неї просто в рот три плиточки. — КОТ — це не що інше, як серія послідовних рентгенівських знімків мозку. Комп’ютер обробляє ці знімки і…

— Що ж він вам сказав? Скільки мені ще лишилося?

— Що це за дурниці — «скільки лишилося»? — розсердився Браун. — Наче з якогось старомодного фільму.

— Я чув, що люди, вийшовши з тривалої коми, не довго живуть. Вони знову згасають. Як ото лампочка, що яскраво спалахує, перш ніж перегоріти.

Вейзак голосно засміявся. Сміх його лунав щиро, невтримно, і було аж дивно, що він не подавився своєю жуйкою.

— Ох, яка мелодрама! — Він поклав руку на груди Джонні. — Ви гадаєте, ми із Джімом новачки в своєму ділі? Аж ніяк. Ми неврологи. Лікарі, яких ви, американці, дуже високо цінуєте. А це означає, що ми невігласи не в усьому, а тільки в тому, що пов’язане з функціями людського мозку. Отож можу вам сказати: справді, такі випадки траплялися. Але з вами цього не буде. Думаю, ми маємо підстави так казати, правда ж, Джіме?