Два мотоциклісти чимдуж сунули до них, відпиляні від більярдних київ цурпалки були тепер у них в руках, і Джонні заціпенів від страху: ось зараз вони вдарять його, вдарять по голові отими своїми дубцями й доведуть, що його, Джонні Сміта, голова — це всього-на-всього восьма куля, яку треба загнати в бічну лузу, і зараз вони це зроблять, заженуть її назад у морок коми, і цього разу він уже не видряпається, а отже, ніколи нікому не розкаже про те, що побачив, і не зможе нічого змінити.

Відчуття цілковитого краху… О боже, це ж кінець усього!

Він спробував позадкувати. Люди розступалися, знов напирали, кричали з переляку (чи, може, від збудження). Стілсон уже опанував себе, він обернувся до охоронців і похитав головою, стримуючи їх.

Що було далі, Джонні не бачив. Він захитався, голова його безсило впала, а повіки помалу склепились, наче в п’яниці після тижневого загулу. Потім його поглинув тихий всеосяжний рокіт забуття, і Джонні радо віддався йому. Він знепритомнів.

Розділ двадцять перший

1

— Ні, — відповів на запитання Джонні начальник трімбуллської поліції Бейс, — ніхто вас ні в чому не звинувачує. Ви не під арештом і не зобов’язані відповідати на запитання. Але ми були б дуже вдячні, якби ви відповіли.

— Дуже вдячні, — докинув чоловік у строгому офіційному костюмі. Його звали Едгар Ленкт. Він служив у бостонському відділенні Федерального бюро розслідування. Цей Сміт справляв на нього враження тяжко хворої людини. Над лівою бровою Джонні була ґуля, яка багровіла просто на очах. Падаючи, він сильно вдарився чи то об черевик котрогось музиканта, чи то об вугластий носак черевика одного з мотоциклістів. Подумки Ленкт схилявся до другого припущення. І цілком можливо, що мотоциклістова нога саме рухалася назустріч голові Джонні.

Сміт сидів блідий як крейда, пив воду з паперового стаканчика, поданого йому Бейсом, і руки його аж трусилися. Одна повіка нервово посіпувалась. Ну просто-таки живий образ убивці-неврастеніка, хоч найсмертоноснішою зброєю при ньому були ножички для нігтів. І все-таки Ленкт закарбував у пам’яті це своє враження — до цього зобов’язувала професія.

— Що я можу вам сказати? — запитав Джонні.

Він опритомнів на ліжку в незамкненій камері. Голова боліла так, що аж в очах тьмарилось. Тепер біль поступово вщухав, залишаючи по собі дивне відчуття порожнечі. Так ніби з голови все вийняли, а натомість напхали вати. У вухах весь час бринів якийсь високий звук — не дзвін, а скоріш монотонне дзижчання.

Минала вже дев’ята година вечора. Стілсон зі своїм почтом давно поїхав з міста. Всі сосиски було з’їдено.

— Ви можете розказати нам, що ж там усе-таки сталося, — відповів Бейс.

— Було жарко. Мабуть, я надто збудився й зомлів.

— Ви на щось хворієте? — ніби між іншим спитав Ленкт.

Джонні пильно поглянув на нього:

— Не грайте зі мною в хованки, містере Ленкт. Коли ви знаєте, хто я, то так і скажіть.

— Знаю, — погодився Ленкт. — Мабуть, ви таки справді екстрасенс.

— Не треба бути екстрасенсом, аби здогадатися, що агент ФБР веде якусь свою гру, — відказав Джонні.

— Ви із штату Мен, Джонні. Там народились і виросли. Що робить житель Мену в Нью-Гемпширі?

— Викладає.

— Синові Четсворта?

— Знов-таки — коли знаєте, навіщо питати? Чи, може, ви мене в чомусь підозрюєте?

Ленкт запалив сигарету.

— Багата родина.

— Еге ж. Багата.

— Ви що — прихильник Стілсона, Джонні? — запитав Бейс.

Джонні не любив, коли незнайомі люди одразу починали звертатися до нього на ім’я, як ці двоє. Це діяло йому на нерви.

— А ви? — спитав він.

Бейс зробив губами непристойний звук.

— Років п’ять тому ми влаштували тут у Трімбуллі цілоденний концерт фолк- і рок-музики. На вигоні в Гейка Джемісона. Муніципальна рада спершу вагалася, та все ж пішла на це: мовляв, молоді потрібні якісь розваги. Ми гадали, на тому вигоні збереться сотні зо дві місцевих хлопців та дівчат. А з’їхалось аж тисяча шістсот чоловік, і всі курили «травичку», пили спиртне просто з пляшок і витворяли казна-що. Міські власті чортом дихали й заявили, що більш нічого такого й духу не буде, а наші нащадки вдали скривджених та й питають: «А що сталося? Ніхто ж не потерпів?» Одне слово, можна зчиняти будь-яке неподобство, аби тільки ніхто не потерпів. Отак, мені здається, міркує і той Стілсон. Пригадую, він…

— А ви не маєте проти Стілсона якогось зла, га, Джонні? — перебив Бейса агент ФБР. — Нічого такого між вами не сталося? — І всміхнувся доброю батьківською усмішкою, що заохочувала полегшити душу щирим зізнанням.

— Півтора місяця тому я навіть не знав, хто він такий.

— Зрозуміло, але це не відповідь на моє запитання.

Джонні якусь хвилю сидів мовчки.

— Він мене непокоїть, — мовив він нарешті.

— І це, власне, не відповідь.

— А по-моєму, відповідь.

— Не хочете ви нам допомогти по-справжньому, — з жалем промовив Ленкт.

Джонні поглянув на Бейса.

— А що, містере Бейс, у вашому місті кожного, хто зомліває на громадських заходах, допитує ФБР?

Бейс видимо зніяковів.

— Та ні… Звісно, що ні.

— Перед тим як упасти, ви потискали руку Стілсонові, — сказав Ленкт. — Вигляд у вас був хворобливий. Та й Стілсон аж поблід з переляку. Вважайте, що вам дуже пощастило, Джонні. Його дружки цілком могли зробити з вашого черепа виборчу урну. Вони були певні, що ви замислили проти нього щось лихе.

Джонні зачудовано дивився на Ленкта. Тоді поглянув на Бейса і знов утупив очі в агента ФБР.

— Ви були там, — мовив він. — Не Бейс викликав вас по телефону, а ви самі там були. На мітингу.

Ленкт роздушив у попільниці недокурок сигарети.

— Так. Був.

— Але чому ФБР цікавиться Стілсоном? — вихопилось у Джонні.

— Побалакаємо краще про вас, Джонні. Як по-вашому…

— Ні, побалакаємо про Стілсона. І про його дружків, як ви їх назвали. Хіба законно, що вони носять при собі оті утинки більярдних київ?

— Так, — відповів Бейс. Ленкт застережливо блимнув на нього, але він чи то не помітив цього, чи просто зігнорував. — Більярдні киї, бейсбольні битки, ключки для гольфу — все це законом не заборонено.

— Я чув, що ті хлопці раніше були залізними вершниками. Членами моторизованих банд.

— Хто належав до нью-джерсійського клубу, хто до нью-йоркського, щодо цього ви…

— Слухайте, Бейс, — урвав його Ленкт, — мені здається, не час…

— Не бачу в цьому ніякої шкоди, хай знає, — заперечив Бейс. — Атож, усе це покидьки, шумовиння, погань. Дехто з них років п’ять тому крутився у Гемптоні, коли там відбувались оті бешкети. Декотрі були зв’язані з мотоклубом «Чортова дюжина», розпущеним у сімдесят другому році. Права рука Стілсона, такий собі Санні Еллімен, свого часу очолював ту «Чортову дюжину». Його разів шість заарештовували, та так ні до чого й не засудили.

— Помиляєтесь, начальнику, — зауважив Ленкт, закурюючи нову сигарету. — В сімдесят третьому році в штаті Вашингтон його притягли до суду за порушення правил дорожнього руху — лівий поворот у забороненому місці. Він не став оскаржувати присуд і сплатив двадцять п’ять доларів штрафу.

Джонні підвівся, поволі перейшов кімнату й став наливати собі ще стаканчик води з охолоджувача. Ленкт з цікавістю стежив за ним.

— То ви просто зомліли, так? — спитав він.

— Ні, — відказав Джонні, не обертаючись. — Я мав намір пальнути в нього з базуки. Але в останню мить замкнуло мої біоструми.

Ленкт зітхнув.

— Ви можете піти хоч зараз, — мовив Бейс до Джонні.

— Дякую.

— Але скажу вам одну річ, і ось містер Ленкт скаже те саме. Краще буде, як ви триматиметесь якнайдалі від Стілсоновцх збіговиськ, коли хочете лишитися цілим і здоровим. З тими, хто не до вподоби Грегові Стілсону, неодмінно щось трапляється…

— Он як? — мовив Джонні й відпив води.

— Ви перевищуєте свої повноваження, Бейс, — сказав Ленкт.