Господь бог наклав знак на мого Джонні, і це сповнює мене радістю.

Місяць висів над головою, мов лискуча карнавальна | прикраса, мов небесне Колесо Фортуни, на якому всі і комбінації — на користь закладу, не кажучи вже про «свої» номери — нуль і два нулі. Свої номерочки, свої номерочки, всі грошики сюди, гей-гей, налітай!

Навколо її ніг шаруділо гнане вітром опале листя. Сейра підійшла до своєї машини й сіла за кермо. Її раптом охопило цілком певне передчуття, що вона втратить Джонні. Їй стало страшно й самотньо на душі, і вона аж затремтіла. Та врешті ввімкнула мотор і поїхала додому.

Весь наступний тиждень безперервним потоком надходили листівки із співчуттям та добрими побажаннями від учнів Клівз-Мілзької школи — згодом Герб Сміт сказав Сейрі, що на ім’я Джонні прислали більш як триста таких листівок. Майже в кожній з них була зроблена від руки обережна приписка: мовляв, сподіваємося, що Джонні скоро одужає. На всі ті послання відповідала Віра — кількома словами подяки та цитатою з Біблії.

Проблема дисципліни в Сейриних класах, що так її непокоїла, відпала сама собою. Оте колишнє відчуття, ніби колективний суд учнівської громадської думки незмінно ухвалює несприятливий для неї присуд, обернулося на цілком протилежне. Зрештою вона зрозуміла, що учні дивляться на неї як на героїню трагедії, на втрачену любов містера Сміта. Ця думка сяйнула в неї першої середи після катастрофи, в учительській, коли вона мала «вікно» між уроками, і Сейра раптом зайшлася істеричним сміхом, що змінився гіркими риданнями. Вона аж сама злякалася і насилу опанувала себе. Ночами вона погано спала: їй без кінця снився Джонні — Джонні в масці з обличчями Джекілд і Хайда; Джонні стоїть біля Колеса Фортуни, а якийсь наче загробний голос раз у раз проказує: «Це ж така втіха — бачити, як ви обдираєте цього типа!»; Джонні говорить десь за дверима: «Усе вже гаразд, Сейро, усе чудово», — тоді заходить до кімнати, а череп у нього знесений по самі брови…

Герб і Віра Сміти прожили тиждень у готелі «Бангор-Хаус», і Сейра щодня після школи бачилася з ними в лікарні. Вони терпеливо чекали, чи не станеться якоїсь переміни. Але перемін не було. Джонні лежав в окремій палаті у відділенні інтенсивної терапії на шостому поверсі, оточений складною апаратурою, дихаючи з допомогою штучних легенів. Доктор Строунс нічого втішного не обіцяв. У п’ятницю, через тиждень після катастрофи, Герб зателефонував Сейрі і сказав, що вони з Вірою ідуть додому.

— Вона не хоче, — додав він, — але я все ж таки переконав її. Здається.

— З нею все гаразд? — спитала Сейра.

Настала довга пауза, доволі довга, щоб Сейра подумала, чи не переступила вона межі. Нарешті Герб сказав:

— Я не знаю. Чи, може, й знаю, але просто не хочу казати цього вголос. Вона завжди була трохи схибнута на релігії, а після операції стала ще затятіша. Після того, як їй видалили матку. Ну, а тепер і зовсім утратила глузд. Весь час говорить про кінець світу. Твердить, ніби нещастя із Джонні — божий знак того, що його живцем заберуть до царства небесного. Мовляв, перед самим страшним судом Господь прикличе до себе всіх своїх вірних рабів такими, які вони є, в земній подобі. Сейра пригадала, що бачила колись плакат, наліплений на багажник автомобіля: «Якщо мене раптом заберуть на небо, сядьте хто-небудь за моє кермо!»

— Атож, я знаю цю теорію, — сказала вона.

— Так от, — ніяково провадив Герб, — є люди… вона з ними листується… які вірять, що бог має прилетіти по своїх обранців летючими тарілками. Тобто вивезти їх у тих тарілках на небо. Ті… секти… бачте, довели, принаймні самим собі, що царство небесне міститься десь у сузір’ї Оріона. Не питайте мене, як вони це довели, про це вам могла б розказати Віра. Отож усе воно… та чого там, Сейро, усе воно трохи гнітить мене.

— Ще б пак. Гербів голос зміцнів.

— А проте вона ще здатна відрізнити реальне від нереального. Їй потрібен час, щоб усе перетравити. Отож я й кажу їй: хоч би що мало статися, вона може чекати цього вдома так само, як і тут. А мені… — Він на мить збентежено замовк, тоді прокашлявся й сказав: — А мені треба повернутися до роботи. Я маю певні діла. Підписав контракти.

— Ну звісно, я розумію. — Сейра помовчала. — А як з допомогою на лікування? Я хочу сказати, воно ж, мабуть, обійдеться в чималий гріш… — Настала її черга збентежитись.

— Я розмовляв з містером Пелсеном, заступником вашого директора у Клівз-Мілзі, — сказав Герб. — Виявляється, Джонні мав тільки звичайний поліс «Синього хреста», а в отій новій «Медичній допомозі» застрахований не був. Одначе й «Синій хрест» відшкодує частину видатків. Та й ми з Вірою маємо деякі заощадження.

У Сейри впало серце. «Ми з Вірою маємо деякі заощадження». На скільки вистачить тих заощаджень, коли доведеться платити по двісті, а то й більше доларів за день? І задля чого, як подумати? Задля того, щоб Джонні лежав там живим мерцем і безтямно мочився крізь рурочку, а батьки його втратили все, що мають? Щоб його мати збожеволіла, зазнавши краху всіх своїх надій? Сейра відчула, як по щоках у неї покотилися сльози, і вперше — але не востаннє — впіймала себе на тому, що бажає Джонні тихо померти й віднайти спокій. Подумавши про це, вона аж здригнулася з жаху, але думка не зникала.

— Я щиро бажаю вам усього найкращого, — мовила вона в трубку.

— Я знаю, Сейро. І ми вам так само. Ви будете нам писати?

— Так, неодмінно.

— А як зможете, то й приїздіть до нас. До Паунела не так уже далеко… — Герб повагався, тоді сказав: — Здається мені, Джонні обрав собі добру дівчину. У вас це було серйозно, правда ж?

— Так, — відказала Сейра. Сльози все текли по її щоках, і нерви були напружені до краю. — Дуже серйозно.

— До побачення, голубонько.

— До побачення, Гербе.

Вона поклала трубку, якусь хвилю тримала руку на важелі, а тоді подзвонила до лікарні й запитала про Джонні. Все було так само. Вона подякувала сестрі-доглядальниці й почала безцільно ходити по квартирі. Подумала про бога, що пришле на землю цілу армаду летючих тарілок забрати своїх вірних рабів і доправити в сузір’я Оріона. То була така сама нісенітниця, як і все, що стосувалося бога, — безглуздого бога, якому забаглося відібрати в Джонні мозок і наслати на нього оту кому, що їй не буде, видно, кінця-краю, — хіба тільки його покладе нагла смерть.

На столі чекав стосик учнівських творів, які треба було перевірити. Вона заварила собі чашку чаю і сіла до роботи. Якщо був певний момент, коли Сейра Брекнелл знову взяла владу над своїм життям, уже і без Джонні, — то оце саме тоді.

Убивця був наче в’юн.

Він сидів на лаві в міському парку, неподалік від оркестрової естради, курив «Малборо» й мугикав пісеньку з «Білого альбому» Бітлів: «Ти й не знаєш, який ти щасливий тепер, що ти знов у С, що ти знов у Р, що ти знов у СРСР…»

Власне, убивцею він ще не був, поки що. Але думку цю плекав давно — убити. Вона невідчепно свердлила йому мозок, не давала спокою, І не тому, що лякала його, ні. Він не мав сумніву, що все минеться добре. Час обрано слушний. Боятися, що його схоплять, нема чого. І прищіпки нема чого боятися. Він же слизький, наче в’юн.

З неба посипав дрібний сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північ від цього невеликого міста в західній частині штату Мен усе лежав у непробудному сні Джон Сміт.

Убивця пильно роздивлявся по парку — цьому громадському гаю, як любили називати його туристи, що приїздили до Касл-Рока та Великих озер. Але тепер туристів не було. Гай, що так привітно зеленів улітку, стояв пожовклий, облисілий і неживий. Він чекав зими, що мала вбрати його пристойніше. На тлі білястого неба чітко вирізнялися ромбоподібні чарунки іржавої сітчастої загорожі позад бейсбольної бази. Оркестрова естрада також стояла сіра, облуплена.

Видовище було сумне, але вбивця не сумував. Його аж роздимало від радості. Ноги його поривало притупувати, пальці — клацати. Ні, цього разу він уже не схибить.