— Ця маленька американка знає поки що небагато, але, щиро кажучи, досвід іноді важить значно більше, ніж знання. Людина найкраще зрозуміє те, що пізнала на власній шкурі, — зауважив трохи згодом Єнік своєму «брату» Вацлаву, коли вони вже лежали в ліжку.

А потім, коли до спальні зайшов «дядечко» Франтішек, всі троє довго розмовляли потемки про те, що їх чекає наступного дня, аж поки сон не склепив їм повіки.

Дивна була ця родина — «дядечко» і двоє «братів», кожен з яких носив інше прізвище. Про те, як вона виникла, ми незабаром дізнаємося.

1890 рік. В одному з кварталів західної околиці Лондона розкинулись велетенські сади, з яких стирчать численні гостроверхі дахи. Здалеку ці дахи скидаються на зубці гігантських пил. Однак якщо підійти ближче, то видно низькі будівлі з похилими скляними дахами, поверненими на південний схід. Здебільше ці будівлі вельми прості: на фундаменті з червоної цегли стоять залізні стовпи з перекладками. Це теплиці. Належать вони не садівникам, а лондонським багатіям та торгівцям. В теплицях вирощують різноманітні заморські рослини, рідкісні фрукти, виноград, дині, огірки, ананаси, а в довжелезних підземних коридорах, темних і вогких, із сотень тисяч білесеньких цяточок, які швидко бубнявіють і робляться пухкими, виростають печериці, тобто шампіньйони.

Але в багатьох із цих теплиць вирощують лише орхідеї, і кожен власник пишається, коли його теплицю прикрашає якась незвичайна або рідкісна рослина. Ціни на ці незвичайні рослини дуже високі: деякі види коштують кілька сот крон, а деякі — ціле багатство! Заповзятливі люди на цій пристрасті до заморських рослин наживають величезні гроші; вони вирощують орхідеї у своїх теплицях, а потім збувають аматорам цих рослинних скарбів або цілі кущі орхідей, або самі лише квіти.

Багато видів орхідей ростуть на стовбурах та гіллі дерев, але є й такі орхідеї, коріння яких висить у повітрі й дістає з нього живлення, зокрема вуглекислий газ; деякі орхідеї живуть на корінні дерев, а багато росте прямо з бульб, закопаних у землі. Орхідеї — не паразити, хоч і ростуть на деревах. Дерева лише правлять їм за опору.

Обвиваючи гілляки, листя й кору дерев, густе коріння орхідей закриває до них доступ світла та повітря. Листя й кора на стовбурі обвитих дерев поступово перетворюються на гумус^[4], яким і живляться орхідеї.

У нас в Чехії також нараховується понад сорок видів зозулинця, тобто орхідей, але жаркі пояси землі дають притулок понад трьом тисячам їхніх різновидів. А яка велика різниця між європейськими й тропічними орхідеями!

Усе це Єнік Сатрапа знає вже давно: він часто навідувався до лондонських теплиць містера Гау, в яких вирощували ці чудові квіти двоє чехів — Франтішек Долежал і Вацлав Веверка.

Але як потрапив Єнік Сатрапа до Лондона і взагалі до Англії? Адже цей малий мандрівник дуже охоче згадує про невеличке чеське сільце Лготку поблизу Хрудіма!

Єнік народився у Лготці. Коли п'ять років тому його батько, кравець, переконався, що в Чехії кравецтвом родину не прогодуєш і що його майстерність краще оцінювали в Лондоні, де він працював до одруження, Єнік невимовно зрадів.

Мати й сестра Терезка, щоправда, трохи боялись далекої дороги, але Єнік не боявся.

Сатрапа-старший розмірковував недовго. Він написав лондонським друзям листа і. отримавши позитивну відповідь, продав свою хатину разом із невеличким клаптиком поля, а тоді з усією сім'єю вирушив за кордон.

Оселились Сатрапи в передмісті Лондона, і батькові щодня доводилось їздити на роботу в центр, у велику крамницю готового одягу, де він креслив викройки, кроїв матерію й діставав за це цілком пристойну платню.

Ясна річ, Єніковій матері нелегко було звикнути до нового оточення. Незнайома обстановка, чужа, незрозуміла мова — все викликало в неї тугу за батьківщиною, і, хоч земляки вряди-годи навідували Сатрапів, їй дедалі дужче хотілося додому. «Нема в світі як свій край», — казала вона. Бідолаху тішило лише те, що чоловік обіцяв повернутися до Чехії, тільки-но заробить трохи грошей.

Терезка теж ніяк не могла привикнути до життя на чужині. Зате Єнік, — тоді десятирічний хлопець, — почував себе на околиці Лондона наче дома.

Незнайома країна, велике місто, нові люди, все незрозуміле й незвичайне непереборно вабило хлопця до себе й полонило його уяву. Йому хотілося все бачити й усе знати.

З Франтішком Долежалом Єнік познайомився випадково на вулиці, коли одного разу раптом почув чеську мову; незабаром він заприятелював і з Вацлавом Веверкою, котрого Долежал відрекомендував родині Сатрапів як свого друга.

Непомітно й спокійно промайнули п'ять років. Аж нараз містер Гау, в теплиці якого працював Долежал, вирішив послати його на розшуки нових видів орхідей. Експедиція на чолі з Долежалом повинна була пройти південний Юкатан і Гватемалу, щоб знайти нові бульби відомих уже сортів, а відтак вирушити в Південну Америку, до ріки Амазонки й Бразілії, де ростуть нікому не відомі ще й рідкісні види орхідей.

Витрати не лякали містера Гау. Він знав, що вони окупляться з лихвою, і тому дозволив Долежалу взяти з собою помічника — його земляка й приятеля Веверку.

Долежал лаштувався в експедицію грунтовно й довго — на це пішло цілих два місяці. Він ні від кого не приховував, що збирається в далеку дорогу, і Єнік, тільки-но почув цю новину, одразу ж вирішив будь-що поїхати разом з Долежалом і взагалі втекти з дому! Долежал уже втретє вирушав до тропіків, озброєний неабияким досвідом, надзвичайною відвагою та багатими знаннями. Він сам називав себе «мисливцем за орхідеями», бо вважав цю справу не простим колекціонуванням: адже той, хто шукає нові види цих рослин, має бути готовий до боротьби з дикими звірами й лихими людьми, з морем та бурями, з тропічною спекою й хворобами, не кажучи вже про тисячі різних інших небезпек та непередбачених перешкод.

Оскільки Долежал дуже любив свого молодого друга Веверку й у всьому довіряв йому, то, не вагаючись, узяв його собі за супутника.

— Одна розумна голова добре, а дві ще краще! — сказав він якось, коли в родині Сатрапів зайшла мова про труднощі, що можуть трапитися експедиції в дорозі.

— А три голови? — швидко запитав Єнік.

— А де три голови, там уже пахне зрадою, — спокійно й серйозно відповів Долежал, пильно подивившись на почервонілого хлопчиська, який сидів на ослінчику біля материних ніг й уважно слухав розмову дорослих. У цю хвилину ніхто навіть гадки не мав, що Єнік уже щось надумав.

Хлопець уже цілий рік працював у майстерні крамниці готового одягу, де його батько був закройщиком. Хоч у крамниці містера Бріндсона Єнік міг набути багато корисних різноманітних знань, цей молодий вітрогон почував себе нещасним у цьому чудовому палаці з заліза, бронзи, скла та мармуру.

Торік Єніку запропонували на вибір: він міг навчитися дамського кравецтва або, якщо це ремество йому не сподобається, стати продавцем. Та жодна із цих перспектив не дуже захоплювала Єніка: хлопець мріяв про далекі країни й заздрив Долежалові та Веверці, яких чекала така чудова мандрівка.

В родині Сатрапів точно знали, коли і яким поїздом Долежал з Веверкою виїдуть у порт Саутгемптон і коли вони зійдуть на палубу торговельного судна «Вулкан», яке прямує до Великих Антільських островів, а звідти — у порт Веракрус.

Сатрапи запросили Долежала й Вацлава до себе на прощальну вечерю. Пані Сатрапова, за чеським звичаєм, напекла їм на дорогу пиріжків, круглих і рум'яних. Пиріжки неодмінно мали бути круглі, щоб мандрівники щасливо повернулися додому. Пані Сатрапова була б глибоко засмутилася, якби хтось із друзів відмовився від її скромного подарунка.

Сердечно попрощавшись із Сатрапами, земляки поїхали.

Наступного дня увечері старий Сатрапа, повернувшись додому, запитав, де Єнік: його чомусь цілий день не було на роботі. Мати перелякалася, бо вдома Єніка теж не було: вранці він, як завжди, поїхав на роботу. Подружжя Сатрапів пережило страшну ніч, а Терезка так плакала, що ніхто не міг її заспокоїти.