Єнік, стомлений пообідньою прогулянкою, притулився до Вацлава. «Брат» Вацлав обняв хлопця лівою рукою, праву поклав на стіл і задивився на мальовничу групу пастухів та слуг. Тьмяне світло лампи, почепленої під стелею, вихоплювало з темряви засмаглі обличчя, білі зуби, білки очей та блискучі дрібнички на одязі; індіанці й метиси до нестями люблять блискучі оздоби.

— Індіанці мають рацію, — почав дядечко Франтішек. — Земля ця з самого початку належала їм, хоч нині вже важко точно з'ясувати, якому саме племені. Вже в сьомому столітті згадується про появу тут культурного племені тольтеків, яке через кілька сот років перемогли дикі зайди, так звані чічімеки. Про плем'я освічених ацтеків — деякі з них називали себе мексіканцями — згадується лише в дванадцятому сторіччі. Ацтеки збудували місто Теночтітлан, яке через кілька віків сплюндрував іспанець Ернандо Кортес. Було це тисяча п'ятсот двадцять шостого року. На руїнах Теночтітлана згодом виросло нове місто, так зване Мехіко.

Дядечко Франтішек на мить замовк і підпер голову рукою. В просторій кімнаті запанувала тиша.

Індіанці мимоволі підійшли ближче, але чужинець тим часом знову підвів голову й провадив далі:

— Європейці дізналися про Юкатан ще тисяча п'ятсот восьмого року, коли біля його берегів уперше кинули якір мореплавці Соліс та Пінсон. Тисяча п'ятсот сімнадцятого року намісник Куби Веласкес послав на захід у розвідку Хуана де Гріхаво. Дон Хуан відкрив береги Мексіки; восени того ж року Веласкес послав до Мексіки горезвісного Ернандо Кортеса, який і завоював країну тисяча п'ятсот двадцять шостого року. В Мексіку посунули іспанські переселенці й назвали цю країну Нуева Еспанья, тобто Нова Іспанія. Нинішні креоли — їхні прямі нащадки.

Господиня дому на початку оповіді гордо поглядала на присутніх, але тільки-но чужинець заговорив про жорстокість і честолюбство переселенців, а також про суворість і жадібність усіх іспанців, які всіляко утискували тутешнє населення й придушували його повстання, вона одразу ж похилила голову.

— Але й іспанці не змогли довго втриматися на загарбаній землі, — провадив далі дядечко Франтішек. — Тисяча вісімсот десятого року мексіканці повстали проти іспанського панування. Повстання п'ятдесяти тисяч невдоволених мексіканців очолив уславлений Мігель Ідальго-і-Кастілья. Через рік його було вбито, але тисяча вісімсот п'ятнадцятого року повстання спалахнуло знову; цього разу його очолив якийсь Хосе Марія Морелос, завдавши іспанським властям чимало мороки. Потім, з тисяча вісімсот двадцять другого року, коли командуючий військами Ітурбіде оголосив себе імператором Аугустіном Першим, ваша країна була імперією, але вже за рік Мексіку проголошено республікою, першим президентом якої став генерал Вікторій. Французькому імператорові Наполеону Третьому теж заманулося втрутитись у вирішення долі Мексіки. Він хотів створити тут противагу Сполученим Штатам Америки. На цій землі загинув австрійський ерц-герцог Максіміліан, який мав посісти трон реставрованої імперії, але Хуарес, чистокровний індіанець із племені запотеків, президент мексіканської республіки, звів нанівець його плани.

Всі зацікавлено слухали розповідь дядечка Франтішка.

У просторій кімнаті панувала тиша. Ці прості люди — слуги й пастухи — розуміли, що проти правдивих слів дона Франтішка нічого не заперечиш; вони, власне, теж були такої думки. Мексіка — країна досить велика й могла б прогодувати в десять разів більше людей; то чому ж тоді людське покоління не живе спокійно, чому не змагається в корисній праці, в мистецтві й науці?

— Так, чому? — запитали один одного дядечко Франтішек і дон Фернандо, коли залишилися вдвох. Гроза вже вщухла, й усі, хто вдень працював, пішли спати.

Люб'язний господар пообіцяв, що накаже збудувати в лісі для мандрівників хатину на палях. Про те, щоб наші мисливці ночували в лісі в шатрах, не могло бути й мови, бо земля тут була сира й дуже холодна вночі. Крім того, ввечері й уночі джунглі прокидаються, на полювання виходять хижі звірі та численні плазуни, і тільки велике вогнище може тримати їх на належній відстані від людей. Проте вогонь ненароком може згаснути, й тоді ті, що сплять коло нього, залишаються без захисту. Все це дон Фернандо знав дуже добре й тому знову повторив дону Франтішку свою пропозицію.

Дон Франтішек із вдячністю прийняв її і, задоволений, пішов до спальні, щоб теж відпочити перед завтрашньою експедицією до лісу.

Єнік і Вацлав уже спали.

Експедиція вирушила вранці лише після спільного сніданку. Наші троє друзів надягли добротні полотняні костюми, взули високі чоботи з м'якої шкіри, які надійно захищали ноги: відомо, що ніде немає стільки гадюк, земноводних, жаб і ящірок, як у Мексіці, а надто на Юкатані.

Дядечко Франтішек не відпускав од себе Єніка ані на крок, бо ці ліси аж кишіли дикими звірами; тут можна було надибати не лише ягуара та пуму, але й рись.

Оскільки в червні сюди прилітають із півночі перелітні птахи, дядечко пообіцяв Єнікові, що той почує в лісі багатьох співочих птахів, побачить цілі зграї різноколірних колібрі, які пурхають над квітами, немов літаючі коштовні камені або великі мінливі іскри.

На чорну роботу найняли негра Хосе: він повинен був переносити ящики, дбати про нічліг і варити їсти. Спритним індіанцям доручили збивати з верхівок дерев квіти орхідей. Цю роботу можна було доручити лише людям, які лазили по деревах, наче ящірки, стрибали з гіллі на гіллю, немов вивірки, й ночували себе на карколамній висоті, ніби мавпи або великі папуги.

Дон Фернандо разом з усією родиною провів любих йому чужинців добрий шмат дороги до лісу. А робітники дона Фернандо, які мали збудувати для мисливців у лісі хатину, супроводжували наших друзів аж у зелену хащу джунглів.

Експедицію вів пастух: він знав, у якій саме частині лісу ростуть рослини, що їх шукають ці молоді запальні чужинці.

Дорогою європейці пильно роздивлялися на оброблені поля, на яких росли кукурудза, рис, тютюн і чорні боби. У найнижчій, мокрій частині долини розстелилася плантація цукрової тростини.

— Виходить, тут нема ні картоплі, ні збіжжя, як у нас? — здивовано зауважив раптом Єнік.

— Нема, хлопчику. Тутешнім мешканцям їх заміняють батати, маніок, ямс і арум, тож за європейською їжею ніхто тут не скучає, — одразу ж відповів йому дядечко Франтішек, а потім детально почав пояснювати хлопцеві, що тут навколо росте.

— Батати, або, як їх тут іще називають, патати, — це солодкі бульби повзучої рослини. Маніок, або «маніхот», належить до родини молочаєвих; вирощують його тут тому, що коріння маніока містить у собі крохмаль, борошно кассаве і їстівне саго тапіока. Бульби ямса теж їстівні. І нарешті арум — ти бачиш його там, у тіні пальм, — рослина теж дуже корисна. Вона містить крохмалисте борошно, яке вживають тут майже в усі страви.

— Погляньте, яка краса! — вигукнув зненацька Єнік, показуючи на шереги низьких деревець, усипаних білим цвітом. Ці деревця росли поряд з високими деревами.

— Напевно, це цвітуть вишні, — зробив припущення Вацлав.

— Які там вишні! — засміявся дядечко Франтішек. — Це кавові дерева. А оті високі дикі дерева захищають їх від бур та сонця.

— Від сонця? — здивувався Єнік. — Але ж сонце їм якраз і потрібне, хіба ні?

— Сонячне тепло цим деревам потрібне, це правда, але рости вони можуть лише в тіні; пряме сонячне проміння їм шкодить. Їхні плоди схожі на наші вишні — це гарні червоно-лілові ягоди, спокусливі на вигляд, але не їстівні.

Єнік і Вацлав не переставали дивуватися.

— Якби ви запитали тутешніх людей, вони б вам розповіли, скільки праці вимагають ці плоди, коли дозріють. Їх обривають з дерев і зсипають на купи. Трохи перегодя м'якоть плодів починає гнити. В Коста-Ріці їх промивають у воді. Тому цей сорт кави називають «випрана кава». Потім ягоди висушують на гарячому сонці, а тоді робітники спеціальними машинами обдирають з них висохлу м'якоть і розривають оболонку плоду, з якої випадає двоє зерняток.