Пекельні комарині укуси й страх перед кайманами так змучили всіх, що о третій годині попівночі дядечко Франтішек звелів відпливти од берега.

Мандрівники відітхнули з полегкістю, коли нарешті пліт, підхоплений течією, безшумно покинув кляту затоку. Єнік з Вацлавом були такі стомлені, що миттю заснули на голому помості плоту, немов на пухових подушках.

Не спали тільки дядечко Франтішек та індіанець-стерничий, решта, мабуть, не прокинулася б і в каймановій пащі.

Сонце вже високо підбилося на небі, коли наші мисливці пробудилися. Береги за ніч змінилися: гори з джунглями відступили, й навколо, скільки сягало око, простягалася савана.

Зграї водоплавних і болотяних птахів кружляли над саваною; їхній крик сповнював повітря, насичене пряними пахощами. Мандрівники добре бачили стежини, протоптані до води. Десь поблизу були люди! Години за дві вони вже пливли повз село, яке розкинулося на березі, і вперше за довгий час угледіли млин.

Радощам їхнім не було меж: вони щасливо проминули страшну пустелю й знову поверталися в населені краї!

А ще години через дві-три з-за вигину ріки вигулькнуло нове село. Його мешканці — індіанці й метиси — вибігли на берег поглянути на дивовижне судно й привітно помахати рукою його пасажирам. На запитання, поставлене по-іспанському, вони відповіли каліченою, але зрозумілою англійською мовою:

— До Тауна звідси день дороги!

— Тобто ще одна жахлива ніч! — зітхнув Єнік.

— Ну, тут уже не буде так зле, — втішав його Вацлав — Коли до вечора ми дістанемося до якого-небудь села, то заночуємо в хатині.

Та ба, села на обрії вже щось не було видно. Почало сутеніти, а дядечко Франтішек усе ще не давав наказу пристати до невисокого берега.

— Хіба сьогодні ми взагалі не будемо зупинятися? — здивувався Вацлав.

— Ні, не будемо, — відповів дядечко Франтішек. — Місяць сьогодні світитиме на цілу годину довше, ріка судноплавна, тож буде найкраще, коли ми попливемо далі.

Близько дев'ятої години вечора місяць зайшов, але далеко на сході наші мандрівники вгледіли якийсь мерехтливий вогник. Через годину вони вже добре бачили його; то був ліхтар сторожового судна, яке охороняло вхід до містечка Бун Таун.

Об одинадцятій годині наші друзі разом з індіанцями вже відпочивали під дахом готелю. Англієць — міський наглядач — запевнив їх, що товари експедиції складено в надійному місці.

Плавання від Бун Тауна до Беліза на палубі пароплава після стількох жахів, яких наші друзі зазнали минулих ночей, здавалося тепер чудовою прогулянкою. Спершись на поруччя, дядечко Франтішек, Вацлав і Єнік дивилися на захід — вірніше, на південний захід, де залишився похмурий Кокскомб з його голими верхівками. Потім вони переводили погляди на околиці. Для очей, які так довго змушені були задовольнятися виглядом джунглів, то було великим відпочинком. За рисовими ланами простягалися плантації цукрової тростини та безкраї поля кавових дерев. Купки хатин, у мальовничому безладді розкидані по березі, викликали в мандрівників спогади про далеку батьківщину, про мирні чеські села.

Пасажирів на палубі було не надто густо — кілька службовців, купців, англійських унтер-офіцерів і — жодної жінки. Індіанці їхали в трюмі.

Об одинадцятій годині невеличкий пароплав, раз по раз пронизливо гудучи, вже заходив у порт Беліз. Наші мандрівники дісталися до столиці Британського Гондурасу. Місто з семитисячним населенням привітно зустріло своїх нових гостей.

Дядечко Франтішек передусім подбав про житло для всіх членів експедиції, а вже тоді почав шукати корабель, на якому міг би відправити до Англії свій дорогоцінний вантаж.

Найточніші відомості щодо цього йому могли дати службовці банку, з якими містер Гау підтримував ділові стосунки.

Дон Фернандо Альварес дотримав свого слова й переслав у Белізький банк листа дона Франтішка; тож банківські службовці вже знали, що одного дня до них за дальшими інструкціями й грошима прийде містер Франтішек Долежал, представник фірми Д. С. Гау з Лондона. Тому містера Франтішка Долежала було зустріто надзвичайно люб'язно, й директор банку запросив його до свого кабінету. Зайшовши до приймальні, Франтішек звернув увагу на елегантно вдягненого чоловіка, котрий теж, мабуть, прийшов сюди в якійсь справі. Франтішек уже сидів у кабінеті директора, а незнайомець усе ще не йшов йому з голови. Мізкуючи, чим цей чоловік його так зацікавив, Франтішек згадав швидкий, наче блискавка, погляд незнайомця, котрий одразу ж опустив очі. Франтішек устиг іще помітити сиве волосся на схиленій голові незнайомця — очевидно, цей чоловік був уже немолодий. Детальніше розглядати його не було коли, та й, зрештою, навіщо? Хіба такі випадкові зустрічі в місті дивина?

Франтішек уже кілька хвилин сидів у зручному кріслі й люб'язно відповідав на люб'язні запитання містера Блека. Дивне враження від зустрічі з незнайомим чоловіком потроху розвіялося. Містер Блек повідомив містера Франтішка, що корабель, який іде в Меріду, вже вийшов із Лівінгстона. Він забере в Белізі вантаж, який у Меріді перекладуть на великий трансатлантичний пароплав, — сам Беліз не має прямого пароплавного сполучення з Європою.

Містер Блек запевнив містера Франтішка, що той може цілком спокійно відправити свої ящики на каботажному судні. Капітани цих кораблів, метиси — люди надійні й чудові моряки, а ці властивості в тутешніх місцях украй необхідні, підкреслив містер Блек, бо вздовж узбережжя розкидано безліч маленьких острівців, а це вимагає особливої пильності. Велику небезпеку являють собою також різні тутешні авантюристи, які швендяють неподалік портів і не від того, щоб поживитися за рахунок чийогось майна.

Містер Блек поцікавився, чи має містер Долежал намір повернутися цим кораблем до Європи. Дізнавшись, що експедиція хоче тільки позбутися зайвого вантажу й подорожувати далі на південь, до Гондурасу, а можливо, й до Коста-Ріки, він тут же люб'язно запропонував свої послуги: сказав, що може дати містеру Долежалові рекомендаційні листи до всіх своїх знайомих та друзів-комерсантів у Гватемалі, в місті Лівінгстоні, в Гондурасі, в Пуерто-Кортес та в костаріканському Лімоні.

Франтішек був вельми вдячний містерові Блеку за всі його поради й дружню допомогу. Містер Блек справді мав повсюди численних друзів. Крім того, він до найменших подробиць знав навіть найвіддаленіші пункти Центральної Америки. Почувши, наприклад, що містер Долежал збирається дістатися до костаріканських гір, він запропонував йому найзручніший шлях: морем до Лімона, а звідти — залізницею до гірського містечка Карільйо.

— Гроші, які на ваше ім'я переказав містер Гау… — сказав, підводячись, містер Блек.

— З вашого дозволу, я залишу їх у вас, — урвав його Франтішек. — Зараз мені потрібно зовсім небагато. Напередодні від'їзду я візьму ще частину; коли решту ви перекажете на адресу комерційного дому в Лімоні, я буду вам вельми вдячний. Та про це ми домовимося згодом. Боюся тільки, що наші канікули триватимуть тут довше, ніж я бажаю.

— Я не дивуюся, що ви хочете якнайшвидше поїхати звідси. Беліз не може запропонувати вам багато розваг. Нас, білих, тут близько чотирьохсот чоловік. Англійці, німці, французи, іспанці та північноамериканці утворили свої самостійні групи й партії. Вони живуть недружно, розрізнено, кожен намагається якомога швидше зробити солідний маєток і накивати звідси п'ятами. Добре розважатися, можна лише в Європі.

Останню фразу містер Блек вимовив уже в приймальні. Франтішек знову побачив там незнайомця з гострим поглядом, який, стоячи біля віконця, щось підписував.

Дядечко Франтішек неквапливо попрямував до набережної, де містилися контори лісозаготівельних фірм і транспортних компаній. Рекомендаційний лист містера Блека позбавив його зайвих турбот. Дядечка Франтішка скрізь зустрічали з усмішкою й запевняли, що його вантаж буде дбайливо навантажено на пароплав і доставлено в Лондон. Дядечко Франтішек заплатив митний та страховий внески і, задоволений, повернувся до готелю.