Тільки-но зазоріло, батько оббігав усю околицю, шукаючи сина, і зрештою звернувся по допомогу до поліції. Але марно: хлопець немовби в землю запався — ніхто його не бачив; ніхто про нього нічого не чув. У великому місті заблудитися набагато легше, аніж у лісі. У лісі можна стріляти, кричати, можна розкласти вогнище — робити все можливе, щоб допомогти тому, хто заблудився; а місто — глухе, байдуже, бездушне, і коли хто-не-будь заблудиться у лабіринті його вулиць, то мов у воду впаде, і ви вже його не знайдете ніколи, а надто якщо він сам не хоче, щоб його знайшли. А небезпека чигає в місті на людину значно частіше, ніж у лісі або в пустелі.

Зненацька Терезка скрикнула: їй спало на думку, що Єнік міг утекти з Долежалом та Вацлавом.

Обережний Єнік, котрий понад два місяці таємно готувався до втечі, ані словечком не прохопився про свій задум, якщо не рахувати, того вечора, коли він запитав Долежала, що означають у дорозі три голови.

Єніків батько у відчаї негайно послав у порт телеграму, а також подзвонив у поліцію. Майже одночасно він одержав дві відповіді: поліцейське управління повідомляло, що про долю хлопця йому нічого не відомо, зате друга телеграма все з'ясувала.

Франтішек Долежал і Вацлав Веверка вже з борту «Вулкана» телеграфували, що виявили Єніка на пароплаві. Щоб відпрацювати вартість проїзду, він найнявся кухарчуком.

— Ось дожену його й витягну йому вуха на сто шістдесят три сантиметри! — вигукнув Сатрапа. Бозна-чому саме ця цифра спала йому на думку.

— Та ти дочитай спочатку телеграму! — крізь сльози благала дружина.

У Сатрапи опустилися руки, а Терезка раптом перестала плакати. Обнявши матір за шию, вона почала її втішати:

— Не плачте, мамо! З Єніком нічого не станеться, адже з ним пан Вацлав і пан Долежал, а пан Долежал не боїться нічого на світі! — зітхнула дівчина. — Що ж то вони привезуть нам гарного?

— Різку! Різ-ку! — чітко проказав Сатрапа. — Там ростуть чудові різки! Хай він тільки швидко повернеться, я всиплю йому перцю!

Потроху майстер заспокоївся. Він раптом згадав свою молодість. Йому також свого часу було тісно в рідній Лготці, його також необорно вабило в мандри по світу.

— Яке коріння, таке й насіння, що правда, то правда, — зробив він висновок і поїхав на роботу.

Мати з Терезкою то плакали, то втішали одна одну й весь час згадували Єніка.

А Єнік тим часом плив на «Вулкані». Розуміється, зустріч із друзями на пароплаві хлопець уявляв собі дещо інакше — на його думку, вона могла бути веселіша й сердечніша. Він гадав, що Франтішек і Вацлав неймовірно зрадіють, несподівано зустрівши його на палубі пароплава, але де там! Пан Долежал категорично заявив, що висадить Єніка в Мадейрі й відправить назад до Лондона, але Веверка почав просити за хлопця, та й зрештою капітан пароплава був проти цього: він найняв Єніка згідно з законом, за два тижні до відплиття, тож усе гаразд. Кінець кінцем пан Долежал охолов і вирішив, що Єнік поїде з ними далі; одначе він залишив за собою право вчинити дещо на власний розсуд.

Викликавши хлопця до серйозної розмови, пан Долежал почав суворим тоном:

— Те, що ти вчинив, негарно й безглуздо. Тільки невдячний, навіжений хлопчисько може так глибоко засмутити своїх добрих батьків і любу сестричку. Ану признавайся, негіднику, скільки грошей ти поцупив удома?!

Єнік злякався: так суворо пан Долежал ще пі разу з ним не розмовляв. Але останнє запитання дійняло його до живого:

— Нічого я не цупив! У мене є п'ять фунтів, але я їх сам заощадив із того, що одержував за свою роботу в майстерні й що мені дарували батько та мати.

— Ну, щастя твоє, хлопче, а то я негайно відіслав би тебе назад і не зважив би ні на які вмовляння, — похмуро промовив пан Долежал. — А що ти взяв із собою?

— Два костюми, дві пари черевиків, три сорочки, штани, носовики, ніж і… монтекристо, пістолет із десятьма патронами.

Єнік аж спітнів, поки все це перерахував.

— Ого! — здивувався суворий пан Долежал. — Ти, виявляється, завбачливий. Ну, монтекристо якраз для тебе! А що ти збираєшся робити з нами на Юкатані?

Єнік мовчав. Спаленівши, він благально подивився на Веверку, немов сподіваючись од нього допомоги.

— Будь ласка, візьміть мене з собою, я вам допомагатиму… — ледь чутно прошептав хлопець.

Пан Долежал засміявся.

— Ти? Допомагатимеш? Та ти, напевно, диню від кропиви не одрізниш! Чудасія! Таке мале, а вже хоче бути мисливцем за орхідеями! Оце так утяв! Значить, ти вирішив іти з нами в болота, в одвічні ліси, в гори, до хижих звірів, поміж незнайомих людей?

— З вами і з паном Веверкою я ладен піти хоч на край світу, — вже трохи впевненіше промовив хлопець: він відчув, що пан Франтішек уже майже не гнівається. — Ви не думайте, я тепер уже добре знаю, чим відрізняється одонтоглоссум від онцідіума і кеттлейя від стангопеї!^[5]

— А сто чортів! — вигукнув пан Долежал так голосно, що на нього озирнулися пасажири, які стояли неподалік на палубі. — Де ж це ти набрався цієї премудрості, паливодо?

— Та хіба я мало бував у вашій теплиці? Хіба ж я не кохаюсь у гарних квітах так само, як і ви?

— Он воно що! То ти теж кохаєшся у гарних квітах?.. Ти теж кохаєшся в орхідеях? Подумати тільки! Він кохається в орхідеях! Неначе англійський лорд, банкір або якась знатна дама, що присилала до нас по квіти! Він, шибеник, котрий утік із дому! — вже тільки про людське око лютував пан Долежал.

Єнік не міг і придумати кращої відповіді, щоб потішити пана Франтішка. І це вирішило справу: якщо Єнік кохається в орхідеях, то він поїде з паном Долежалом та паном Веверкою й стане маленьким мисливцем за рідкісними рослинами.

А коли Єнік признався, що захопив із собою карти Мексіки, Південної Америки, а також іспанський розмовник та ілюстрований підручник природознавства, його пробачили зовсім. На превелику Єнікову радість, пан Франтішек тут же поставив вимогу, щоб хлопець називав його дядечком. Вацлава Веверку він теж хотів зробити Єніковнм «дядечком», але той вирішив, що краще називатися його «старшим братом». Вацлав був дуже радий, що хлопець їде з ними й що вони ділитимуть на чужині усе навпіл — і радість, і горе. Він уже давно полюбив Єніка, який трохи нагадував йому молодшого брата Тоніка, котрий залишився в далекій Чехії.

Дядечко Долежал вирішив, що Єнік і далі служитиме кухарчуком на пароплаві. Нехай звикає до фізичної праці й дисципліни; про те, що він робитиме, коли вони всі троє зійдуть на берег, хлопець дізнається пізніше.

На дозвіллі обидва «брати», Вацлав і Єнік, вивчали іспанську мову. Якщо вони чогось не розуміли, то бігли до вчителя, пана Франтішка, який володів іспанською, англійською і французькою мовами так само добре, як і рідною чеською.

Серед фахівців Франтішек Долежал користувався пошаною, й містер Гау в усьому довіряв Долежалові, бо той зробив багато цінного для його закладу. Долежал не тільки побував у Мексіці, але й з'їздив уздовж і впоперек увесь басейн ріки Тапажос і привіз звідти багато рідкісних видів орхідей та інших рослин, зокрема болотяних. Містер Гау виручив за них чималеньку суму грошей.

Справедливо кажуть, що найшвидше дружба між людьми виникає на морі, але також справедливо й те, що на суші та морська дружба скоро забувається. Інша річ любов. Пан Франтішек почав приділяти Єнікові багато уваги, і що більше він придивлявся до хлопця, то дужче його любив. І коли згодом усі троє — Долежал, Веверка та Єнік — зійшли з корабля на мексіканську землю, то вони були мов троє братів, мов троє людей, яких єднало почуття щирої й гарячої любові.