— Я зовсім не бажала вам приємної прогулянки! Мені це навіть на думку не спало! Я благала містера Торпа зупинитись. Я наполягала на цьому, щойно вас побачила. Чи не так, місіс Аллен… Ох! Вас же там не було! Але я кажу правду. Якби містер Торп зупинився, я б вистрибнула з кабріолета й побігла до вас.

Чи є у світі хтось, котрий міг би залишитися байдужим до такого визнання? Генрі Тілні принаймні не міг. З іще привітнішою усмішкою він сказав усе, що належало сказати, що його сестра жалкує, що все так сталося, співчуває Кетрін і сподівається, що ще може розраховувати на її дружбу.

— О, не кажіть, що міс Тілні на мене не гнівається! — вигукнула Кетрін. — Я знаю, що це не так. Коли я вранці заходила до вас, вона навіть не захотіла мене бачити. Я бачила, як вона через хвилину вийшла з дому. Мені було дуже прикро, але я не образилася. Може, ви навіть не знали, що я приходила.

— Мене тоді не було вдома. Але я чув про це від Елінор, якій хочеться вам пояснити, чим викликана така неввічливість з її боку. Втім, я й сам можу це зробити. Все сталося через те, що наш батько… вони обидвоє збиралися на прогулянку, він дуже поспішав, не хотів затримуватись і тому змусив слугу сказати, що міс Тілні немає вдома. Оце і все, повірте. Їй це було дуже неприємно, і вона хотіла вибачитися при першій нагоді.

У Кетрін камінь упав з душі. Однак тривога не минала, що викликало в неї питання, яке, хоч і нехитре саме по собі, джентльменові здалося досить складним:

— Але, містере Тілні, чому ж ви виявили менше великодушності, ніж ваша сестра? Якщо вона так вірила в мої добрі наміри й могла пояснити все, що трапилося, тільки помилкою, чому ж ви так легко на мене образилися?

— Я? Я на вас образився?

— Так. Судячи з виразу вашого обличчя, коли ви заходили до ложі, ви були дуже розгнівані.

— Я був розгніваний? У мене не могло бути для цього ніяких підстав.

— Так, але, подивившись на ваше обличчя, ніхто б і не подумав, що у вас немає для цього підстав.

Замість відповіді містер Тілні попросив Кетрін трохи посунутись і заговорив з нею про п’єсу. Він побув з ними якийсь час і так потішив Кетрін своїм товариством, що, коли він пішов, Кетрін не могла не відчути неусвідомленого почуття втрати. Прощаючись, однак, вони домовилися, що прогулянка, про яку вони говорили, має відбутися якнайшвидше. І коли не брати до уваги прикрощів, що їх завдав містер Тілні, покинувши її, вона в цілому вважала себе одним з найщасливіших створінь у світі.

Доки вони розмовляли, Кетрін помітила і подивувалась з цього приводу, що Джон Торп, який ніколи не міг всидіти й десяти хвилин на одному місці, захоплено розмовляє з генералом Тілні. І вона відчула щось більше, ніж здивування, запідозривши, що предметом їхньої уваги й розмови є не хто інший, як вона сама. Що вони можуть говорити про неї? Їй було не по собі від думки, що генералові Тілні не сподобалася її зовнішність. Цим вона пояснювала, що він перешкодив її зустрічі з його дочкою, — адже було досить відкласти їхню прогулянку на якихось п’ять хвилин.

— Звідки містер Торп знає вашого батька? — занепокоєно спитала вона свого співрозмовника, звертаючи його увагу на ложу, де сидів генерал Тілні. Містер Тілні відповів, що нічого про це не знає, але у його батька як військового широке коло знайомств.

Після закінчення дивертисменту Торп з’явився в ложі, щоб допомогти дамам дістатися додому. Головним об’єктом його уваги була Кетрін. І доки вони у вестибулі чекали портшеза, він випередив її, з поважним виглядом поставивши питання, яке вже було ладне зірватися з її уст: чи бачила вона, як він розмовляв з генералом Тілні?

— Симпатичний чолов’яга, слово честі! Жвавий, міцний, виглядає не старшим за свого сина. Він мені дуже подобається, повірте. Справжній джентльмен — іншого такого в цілому світі не знайдеш!

— Але звідки ви його знаєте?

— Звідки? У Баті дуже мало людей, з якими я не знайомий. Я запам’ятав його ще в Бедфорді. І сьогодні я його одразу ж упізнав, коли він зайшов до більярдної. Один з найкращих гравців, до речі! Ми з ним трохи пограли, хоча я спочатку побоювався з ним грати. Рахунок був п’ять — чотири на його користь. Коли б не один мій удар, якого, мабуть, ще світ не бачив, — я поклав його кулю просто… Ні, ви без стола не зрозумієте. Так чи інак, а я його переміг. Симпатичний чоловік і неймовірно багатий. Мрію в нього пообідати — кажуть, у нього смачно годують. А як ви гадаєте, про що ми розмовляли? Про вас. Клянусь Богом, про вас. І генерал вважає вас найгарнішою дівчиною в Баті.

— Що за дурниці! Як ви можете таке казати?

– І що ж, на вашу думку, я йому відповів? — (Стишуючи голос): — «Ви маєте рацію, генерале! Цілком з вами згоден!»

Тут Кетрін, яку його захоплення тішило значно менше, ніж захоплення генерала Тілні, почула, що її кличе місіс Аллен, і це її анітрохи не засмутило. Торп, однак, провів її до карети, і, поки вона сідала в неї, робив їй тонкі компліменти, хоч як намагалася вона його спинити.

Те, що вона справила на генерала Тілні не погане, а, навпаки, хороше враження, було їй дуже приємно. І вона з радістю думала, що в тій родині немає нікого, зустрічі з ким їй слід би було боятися. Цей вечір подарував їй більше, набагато більше, ніж вона очікувала.

Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця й субота пройшли низкою перед очима читача. Події кожного дня, його надії та побоювання, муки й утіхи були викладені одне за одним, і, щоб закінчити тиждень, залишається розповісти про страждання в неділю. Кліфтонський план було тільки відкладено, а не скасовано, і під час післяобідньої прогулянки по Крессенту молоді люди знову почали його обговорювати. У розмові наодинці між Ізабеллою та Джеймсом, з яких перша особливо прагнула туди поїхати, а останній не менше волів зробити їй приємність, було вирішено, що коли погода сприятиме, вони рушать у дорогу наступного ранку. І вони вирішили виїхати рано, щоб повернутися не надто пізно. Домовившись таким чином і діставши згоду Торпа, залишалося тільки повідомити про це Кетрін, яка відійшла від них на кілька хвилин, щоб поговорити з міс Тілні. План було прийнято саме в цей час, і, як тільки Кетрін повернулася, від неї зажадали схвалення. Проте замість радісної згоди, на яку сподівалася Ізабелла, Кетрін спохмурніла, висловила жаль і їхати відмовилася. Домовленість, яка мала завадити їй брати участь у попередній спробі, робила для неї цю поїздку неможливою. Щойно вона домовилася з міс Тілні здійснити завтра намічену пішу прогулянку. Це вже вирішено, і вона не відмовиться від своїх планів ні за яких обставин. Але їй слід відмовитись, і вона зобов’язана це зробити! — одразу ж із запалом вигукнули брат і сестра Торп. Вони повинні завтра поїхати до Кліфтона, вони туди не поїдуть без неї, їй ніщо не заважає відкласти звичайну пішу прогулянку до завтра, вони й чути не хочуть про те, що вона відмовляється їхати з ними. Кетрін засмутилася, але доводи її не зламали.

— Не переконуйте мене, Ізабелло. Я домовилася з міс Тілні. Я не можу поїхати.

Це не допомогло. Брат і сестра знову заходились атакувати її тими самими доводами: вона зобов’язана поїхати, їй слід поїхати, ні про які заперечення і мови не може бути.

— Адже це так просто — сказати міс Тілні, що у вас уже була домовленість, ви просто забули про неї, і попросити її відкласти прогулянку до вівторка.

— Ні, це не просто. Я не можу цього зробити. Такої домовленості не було.

Ізабелла зробилася більш наполегливою і говорила з нею якнайлагідніше, і називаючи її найніжнішими іменами. Вона впевнена, що її обожнювана, найчудовіша Кетрін не зможе серйозно відмовити в дріб’язковому проханні своїй подрузі, яка її так ніжно любить. У її улюбленої Кетрін, вона знає, таке добре серце й такий м’який характер, що вона легко зробить поступки тим, кого любить. Але все було марно: Кетрін відчувала, що вона чинить правильно, і, страждаючи від цих ніжних і улесливих умовлянь, не дозволяла собі піти на повідку в них. Тоді Ізабелла вдалася до іншого засобу. Вона почала дорікати Кетрін, що та більш прихильна до міс Тілні, хоч знає її так мало, ніж до своїх найкращих і найдавніших друзів, що вона холодна й байдужа до своєї найкращої подруги.