Розділ XXІІ
Стук віконниць, які служниця відчинила о восьмій годині ранку, був першим звуком, який Кетрін почула, прокинувшись. Коли вона розплющила очі, намагаючись збагнути, коли вони в неї заплющилися, то побачила дуже втішну картину: у каміні вже палав вогонь, а на зміну бурхливій ночі прийшов сонячний ранок. З першими ж проблисками думки вона згадала про рукопис. І одразу ж після того, як служниця вийшла, Кетрін, зістрибнувши з ліжка, швидко зібрала всі розсипані при падінні згортка аркуші паперу, шмигнула назад під ковдру, щоб там прочитати їх зі зручністю. Вона не тішила себе надією, що рукопис буде об’ємистим, таким, як рукописи романів, від змісту яких вона здригалася, читаючи їх. Згорток складався тільки з невеликих розрізнених аркушиків і був неважким — значно легшим, ніж їй спочатку здавалось.
Жадібним поглядом вона вп’ялася в одну зі сторінок. Те, що вона побачила, її приголомшило. Це справді можливо, чи, може, почуття її обманювали? Перед нею був усього лише написаний сучасними кривулястими літерами список білизни! Якщо можна було вірити очам, вона тримала в руках рахунок від пралі. Вона схопила інший аркушик і знайшла в ньому те саме, що і в першому. Третій, четвертий, п’ятий не відкрили нічого нового. У кожному з них були записані сорочки, панчохи, краватки, жилетки. Ще два аркуші, списані тією ж рукою, містили не більш цікаві предмети: пудру для перук, шнурки для черевиків і ґудзики для штанів, а найбільший аркуш, у який були загорнуті всі інші, судячи з першого кострубатого рядка: «За припарки гнідій кобилі», був рахунком від коновала! Ось чим був паперовий згорток (потім Кетрін подумала, що він потрапив туди, де вона його знайшла, через недбалість слуг), який викликав у неї стільки надій і тривог і перевів її нічний відпочинок! Вона відчувала себе геть знищеною. Невже пригода зі скринею не наставила її на добрий розум? Краєчок скрині, який вона бачила, лежачи в ліжку, був нібито речовим доказом її провини. Безпідставність її нещодавніх здогадів була тепер цілком очевидною. Припустити, що ніким не помічені папери, написані багато поколінь тому, могли зберегтись у такій обжитій, сучасній кімнаті! Або що їй судилося першій відчинити шафу, ключ від якої був у всіх перед очима!
І як вона могла так помилитися? Не приведи Боже, щоб про її наївність колись дізнався Генрі Тілні! Щоправда, все це сталося великою мірою з його провини — якби шафа так сильно не нагадала їй його розповідь про її пригоди, вона не викликала б у неї анінайменшої цікавості. Це було єдиною розрадою Кетрін. Прагнучи якнайшвидше позбутися ненависних доказів своєї наївності, — розкиданих на ліжку бридких аркушів паперу, — вона зістрибнула з ліжка, згорнула аркушики в такий само, як і раніше, згорток і поклала його до шафи, туди, де вони й лежали, щиро бажаючи, аби, бува, якісь несприятливі обставини не змусили його знову опинитися перед її очима, щоб нагадити їй про те, як вона з власної волі пошилася в дурні.
Чому замки раніше відчинялися так важко, досі для неї залишалось, однак, загадкою — зараз вона легко могла з ними впоратись. У цьому, звичайно, щось було таки таємниче — півхвилини вона втішала себе цією думкою. Втім, думка про те, що шафа взагалі не була зачинена і що вона спочатку сама її зачинила, прийшла їй в голову досить швидко й ще раз примусила її почервоніти.
Вона квапливо покинула спальню, де її власні вчинки викликали в неї такі неприємні роздуми, і швидко попростувала до кімнати для сніданку, яку їй показала міс Тілні ще ввечері. Там був тільки Генрі. Одразу ж висловивши сподівання, що буря її не потривожила, і лукаво натякнувши при цьому на особливість їхнього житла, він вельми збентежив Кетрін. Вона б віддала все на світі за те, щоб він ніколи не запідозрив про її слабкість. І все ж, не вміючи брехати, вона була змушена зізнатися, що вітер деякий час заважав їй заснути.
— Але після бурхливої ночі надійшов такий чудовий ранок! — додала вона, прагнучи якнайшвидше змінити тему розмови. — Буря й безсоння нічого не значать, якщо вони проминули. Які гарні гіацинти! Я тільки недавно їх полюбила.
– І що ж цьому сприяло? Чи, може, вас хтось навчив їх любити?
— Цьому мене навчила ваша сестра — сама не знаю, як це сталося. Місіс Аллен упродовж років намагалася змусити мене їх полюбити. Але в неї так нічого й не вийшло, аж поки я не побачила їх кілька днів тому на Мільсом-стріт. Звичайно я до квітів байдужа.
— А тепер ви любите гіацинти. Це дуже добре. У вас з’явилося нове джерело радості, а людині треба радіти якнайчастіше. Окрім того, леді взагалі мають любити квіти — це заохочуватиме їх до прогулянок. І хоча гіацинт — рослина кімнатна, хто знає, якщо у вас з’явилася любов до квітів, чи не полюбите ви з часом і троянди?
— Але мені зовсім не потрібно подібного приводу, щоб вийти на прогулянку. Мені приємно просто ходити пішки й дихати свіжим повітрям. У хорошу погоду я буваю на вулиці більше половини свого часу. Матуся навіть каже, що я майже не буваю вдома.
— Хоч би там як, але я радий, що ви полюбили гіацинти. Щось любити — це дуже добре. Здатність молодої леді чомусь навчатись — благословення небес. Вам сподобалися виховні прийоми моєї сестри?
Кетрін була врятована від відповіді на це питання, бо не знала б, як на нього відповісти, завдяки появі генерала, чиє привітання, супроводжуване усмішками, свідчило про гарний настрій. Але його легкий натяк на те, що з її боку дуже добре рано вставати, не дуже сприяв її душевному спокою.
Коли вони сіли за стіл, Кетрін не могла не звернути увагу на вишуканість сервізу для сніданку. На щастя, сервіз був куплений генералом. Задоволений тим, що Кетрін схвалила його вибір, генерал визнав сервіз простим і витонченим, висловили думку, що вітчизняну промисловість слід заохочувати і що, на його думку, чай, поданий у стаффордширській порцеляні, на його невимогливий смак, анітрохи не гірший від чаю, поданого в порцеляні з Дрездена або Севра. Щоправда, цей сервіз уже старий — генерал купив його два роки тому. З того часу виробництво значно пішло вперед: він бачив кілька гарних зразків, коли востаннє був у столиці. І коли б він не був цілковито позбавлений такого марнолюбства, він би не встояв перед спокусою замовити собі новий. Однак він сподівається, що в недалекому майбутньому в нього з’явиться нагода купити ще один сервіз, хоча й не для себе. З усієї компанії Кетрін була, імовірно, єдиною людиною, яка його не зрозуміла.
Незабаром після сніданку Генрі поїхав у справі до Вудстона, де мав затриматися на два чи три дні. Усі зібрались у холі, щоб подивитись, як він сідає на коня, і, негайно повернувшись до кімнати для сніданку, Кетрін підійшла до вікна, сподіваючись побачити його ще раз.
— Це важке випробування для твердості Генрі, — зазначив генерал, звертаючись до Елінор. — Вудстон здасться йому сьогодні досить похмурим.
— Це гарне місце? — запитала Кетрін.
— Що ти скажеш, Елінор? Вислови свою думку. Стосовно природи одна леді краще уявляє погляди іншої, — так само, як і стосовно чоловіків. На мій безсторонній смак, у цього місця є свої переваги. Це будинок з вікнами на південний схід, серед зелених лугів і з чудовим городом з того самого боку. І навкруги всього цього — огорожа, яку я побудував для сина близько десяти років тому. Це будинок для родини, міс Морланд. І, оскільки землі в цих місцях є головним чином моєю власністю, можете повірити, я добре подбав, щоб цей будинок був таким, як слід. Якби засоби для існування Генрі давала лише ця парафія, він і в такому разі був би непогано забезпечений. Мабуть, може здатися дивним, що, маючи лише одного молодшого сина, я визнав за необхідне дати Генрі професію. Звичайно, трапляються хвилини, коли нам усім хотілося б, щоб його не обтяжували ніякі справи. Але хоча мені, мабуть, не пощастить переконати в цьому вас, молоду людину, я певен, що ваш батько, міс Морланд, погодився б зі мною, що кожному молодому чоловікові треба мати якесь заняття. Справа тут не в грошах, гроші ні до чого, суть — у занятті. Як бачите, навіть Фредерік, мій старший син, який успадкує стільки земельної власності, скільки, мабуть, не має жодна приватна особа в нашому графстві, навіть він має заняття.