Поведінка Ізабелли під час їхньої прощальної зустрічі ствердила вірність цього рішення. Останній вечір перебування Кетрін у Баті Торпи провели на Палтні-стріт, і між закоханими не відбулося нічого, що могло б викликати в Кетрін хвилювання або навіяти їй перед від’їздом погані передчуття. Джеймс був у прекрасному настрої, а Ізабелла виглядала цілком спокійною. Головним почуттям, яке нею керувало, була, здавалося, ніжна прихильність до подруги. Але в таку хвилину це можна було зрозуміти. Один раз вона щось різко відповіла коханому, а іншого разу — відсмикнула руку. Але Кетрін пам’ятала розмірковування Генрі й пояснила собі це виявом поміркованого кокетування. Обійми, сльози й обіцянки, якими дві прекрасні леді обмінялися при прощанні, легко можна собі уявити.

Містеру й місіс Аллен було шкода розставатися зі своєю юною гостею: її лагідна й весела вдача, турбота про її втіхи були їм приємними. Однак від поїздки з міс Тілні вона очікувала стільки радощів, що вони не могли їй відмовити в цих сподіваннях. До того ж через тиждень вони самі залишали Бат, і тому її відсутність мала відчуватися зовсім недовго. Містер Аллен супроводив Кетрін до Мільсом-стріт, де вона мала поснідати, і переконався, що нові друзі прийняли її дуже гостинно. Але сама вона так розхвилювалась, усвідомивши себе нібито членом їхньої родини, і так боялася мимохіть схибити й таким чином викликати їхнє несхвалення, що через збентеження в перші п’ять хвилин ледве було не захотіла повернутися з містером Алленом на Палтні-стріт.

Незабаром поводження міс Тілні й приязнь Генрі дещо послабили її почуття незручності. І все ж вона відчувала себе далеко не вільно. Нескінченні ознаки уваги з боку генерала також не допомагали їй здобути впевненість. Навпаки, хоч як дивно це виглядало, їй здавалося, що, якби він менше її помічав, вона б відчула полегшення. Його піклування про її зручності, його безкінечні наполегливі прохання, щоб вона більше їла, і його нескінченні побоювання, що їй усе не до смаку, — при тому, що вона ніколи в житті не бачила такої різноманітності страв за сніданком, — усе це ані на хвилину не давало їй змоги забути, що вона тут гостя. Вона вважала, що зовсім не заслуговує такої пошани, і не знала, як на неї відповідати. Вона не відчула впевненості, ані коли генерал почав виявляти нетерпіння з приводу відсутності свого старшого сина, ані коли він виказав незадоволення його запізненням після того, як капітан Тілні нарешті з’явився. Її боляче вразила надмірна суворість, з якою генерал докоряв синові, і це неприємне почуття зробилося гострішим, коли виявилося, що головним приводом для докорів стала вона сама, оскільки запізнення капітана було розцінено як ознака нешанобливого ставлення до гості. Таким чином, вона опинилась у дуже незручному становищі, бо, дуже співчуваючи капітанові Тілні, не могла розраховувати на його доброзичливість.

Капітан вислухав батька мовчки й не намагався виправдовуватися, чим підтвердив її побоювання, що пов’язаний з Ізабеллою неспокій у душі викликав у нього безсоння, через яке він так пізно піднявся. Це був перший випадок, коли їй довелося провести чимало часу в його товаристві, і вона сподівалася, що їй пощастить скласти свою думку про нього. Але, доки батько був у кімнаті, капітан майже не розмовляв, і навіть пізніше він, мабуть, був настільки не в гуморі, що вона не почула від нього нічого, окрім слів, які він пошепки сказав Елінор:

— Який же я буду радий, коли ви всі нарешті покинете Бат!

Метушня, спричинена зборами, приємною не була. Годинник пробив десяту, коли щойно винесли дорожні скрині, а між тим за розрахунками генерала їм на цей час уже слід було покинути Мільсом-стріт. Його шинеля, яку йому мали принести, щоб він міг одразу ж її вдягнути, опинилася в екіпажі, у якому він мав їхати разом з сином. Середнє сидіння у фаетоні не було приготовлене, хоча в ньому мали їхати троє, і до того ж служниця міс Тілні так усе заставила пакунками, що міс Морланд ніде було сісти. Підсаджуючи її, генерал так цим переймався, що їй коштувало зусиль врятувати своє нове письмове приладдя від того, щоб його не викинули з карети. Проте двері за трьома жінками нарешті зачинились, і четверня добре відгодованих породистих панських коней вирушила бадьорим підтюпцем, як звичайно пробігала тридцять миль від Бата до Нортенґера, розділених цього разу на два перегони. Коли вони від’їхали, настрій Кетрін одразу ж покращав: у товаристві міс Тілні вона не відчувала ані найменшої незручності. І, бачачи перед собою незнайому дорогу, з абатством попереду й фаетоном позаду, вона оглянулася на Бат без усякого жалю й проїжджала кожну милю, заздалегідь передчуваючи початок наступної. Далі йшла зупинка — нудьга двогодинного привалу в «Маленькій Франції», протягом якого можна було тільки їсти, не відчуваючи голоду, і прогулюватись, нічого не спостерігаючи. Ця зупинка трохи остудила її захват поїздкою в кареті, запряженій четвернею, у модному екіпажі з форейторами в пишних лівреях, що розмірено гойдались на стременах, яку супроводжували численні вершники, що ловко сиділи в сідлі. Якби вся компанія була в доброму гуморі, затримка не була б такою неприємною. Але генерал Тілні, незважаючи на те, що був такою чарівною людиною, нібито навмисне псував настрій своїм дітям, внаслідок чого в його присутності ніхто майже не розмовляв. Спостерігаючи за ним, помічаючи його незадоволення всім, що було в готелі, і його дратівливість стосовно готельних слуг, Кетрін проймалася все більшим страхом перед ним і відчувала, що дві години привалу перетворюються для неї на чотири. Нарешті, однак, розпорядження про від’їзд було віддано, і генерал, на превеликий подив Кетрін, запропонував їй решту шляху проїхати у фаетоні свого сина, а він сяде на її місце, оскільки погода, мовляв, чудова, і йому б хотілося, щоб вона побачила навкруги якомога більше.

Згадавши думку містера Аллена щодо прогулянок з молодиками в відкритих екіпажах, вона почервоніла й хотіла спочатку відмовитись, але, зміркувавши, що генерал Тілні не міг запропонувати їй нічого негожого, через кілька хвилин сіла до фаетона поряд з Генрі, відчуваючи себе найщасливішою істотою у світі. Після цього невеличкого випробування Кетрін переконалася, що фаетон є найкращим екіпажем у світі. Запряжена четвернею карета котилася, звичайно, дуже велично, але була громіздкою й потребувала багато клопоту — Кетрін ніяк не могла забути двогодинної зупинки в «Маленькій Франції». Фаетону вистачило б і половини цього часу, і його легкі коні були такими моторними, що якби генерал не побажав прокладати йому шлях у своїй кареті, він обігнав би її за півхвилини. Але переваги фаетона полягали не тільки в конях. Генрі керував ними так майстерно, так спокійно, без усякої метушливості, не хизуючись перед супутницею, не покрикуючи на коней — так несхоже на одного джентльмена-візника, з яким вона мала можливість його порівняти! І капелюх сидів на ньому так добре, і незліченні пелерини на його плащі виглядали так значуще! Кататися з ним у одному екіпажі, так само як і танцювати з ним, було, звичайно, неймовірною насолодою. До всіх її інших радощів вона удостоїлася його компліменту. Принаймні він від імені своєї сестри висловив Кетрін вдячність за згоду погостювати в неї, яка, виявляється, стала свідченням справжньої дружби, що заслуговує справжньої вдячності. Елінор, за його словами, живеться дуже несолодко: вона позбавлена жіночого товариства, а під час нерідких від’їздів батька іноді залишається зовсім сама-самісінька.

— Але як це може бути? — спитала Кетрін. — Хіба ви не живете з нею?

— Я лише іноді навідую Нортенґер. У мене є власний дім у Вудстоні, за двадцять миль від маєтку батька, і мені необхідно проводити частину часу там.

— Як ви, певно, за цим шкодуєте!

— Мені завжди шкода розставатися з Елінор.

— Але ж ви, певно, нудьгуєте не тільки за нею, але й за абатством! Тому, хто звик до такої домівки, як абатство, жити у звичайному парафіяльному будиночку, напевно, дуже незатишно?