Наступна бесіда між двома подругами, що відбулася одного ранку в Галереї-бюветі, коли вони були знайомі вісім чи дев’ять днів, наводиться тут, аби дати читачеві уявлення про їхню ніжну взаємну прихильність, а також тонкість, глибину й своєрідність їхніх думок і літературних уподобань, які становили основу цієї прихильності.

Вони заздалегідь домовилися про зустріч, і позаяк Ізабелла прийшла на п’ять хвилин раніше за подругу, то її першими словами, природно, були:

— Моя люба, що вас так затримало? Я чекаю вас цілу вічність!

— Невже я змусила вас чекати? Перепрошую, але я гадала, що не спізнююсь. Адже зараз перша година. Сподіваюсь, ви тут недавно?

— О, я чекаю вже тисячу років, не менше. Принаймні цілих півгодини. Ну, то сядьмо ось у тому кутку зали, зробімо собі таку приємність. Мені треба розповісти вам так багато всього цікавого. Передусім, я так боялася, що піде дощ, коли збиралась уранці з дому! Здавалося, він ось-ось уперіщить, — а я б тоді геть засмутилася. Знаєте, я щойно бачила у вітрині на Мільсом-стріт маленький капелюшок, найгарніший з усіх, які тільки можна собі уявити. Він схожий на ваш, тільки не з зеленими стрічками, а з червоногарячими, і мені так закортіло його купити. Але, люба Кетрін, як у вас минув ранок? Ви продовжили читання «Удольфо»?

— Так, взялася за нього, щойно прокинулась. І вже дісталася до чорного покривала.

— Справді? Чудово! О! Нізащо у світі не скажу, що під ним сховано. Хоча вам, певно, кортить дізнатись?

— О, ще б пак! Що б там могло бути? Але ні, не кажіть, благаю вас, жодного слова! Напевно, там скелет. Я певна, що там скелет Лорентіни. О! Я в захопленні від цієї книжки! Я б із задоволенням читала її усе життя. Повірте, коли б я не домовилася з вами про зустріч, я б нізащо від неї не відірвалась.

— Люба моя, я так вам вдячна! Але коли ви закінчите «Удольфо», ми з вами почнемо читати «Італійця». І я вже приготувала для вас список з десяти чи дванадцяти таких романів.

— Справді? Яка я рада! Що ж це за романи?

— Зараз я прочитаю вам їхні назви. Вони в мене тут, у записнику. «Замок Вольфенбах», «Клермонт», «Таємничі застереження», «Чаклун Чорного лісу», «Опівнічний дзвін», «Сирота з Райну» та «Страшні таємниці». Цього поки що досить.

— Так, звичайно. Але чи всі вони з жахами? Чи ви впевнені, що вони всі з жахами?

— Так, цілком упевнена. Моя найближча подруга, міс Ендрюс, мила дівчина, наймиліше створіння у світі, прочитала їх усі. Коли б ви знали міс Ендрюс, ви б її обожнювали. Ви й уявити собі не можете, яку пречудову сукню вона собі плете. На мою думку, вона гарна, мов ангел, і мене так дратує, що чоловіки нею не захоплюються! Це мене страшенно дратує. Я їх за це картаю, як тільки можу.

— Картаєте? Ви картаєте чоловіків за те, що вони нею не захоплюються?

— Авжеж. Я все зроблю заради справжніх друзів. Половинчасті почуття мені невідомі. Це мені не властиво. Мої прихильності завжди надзвичайно сильні. Цієї зими на одній з наших асамблей я сказала капітанові Ханту, що, навіть якби він весь вечір до мене липнув, я з ним не танцюватиму, доки він не визнає, що міс Ендрюс гарна, мов ангел. Знаєте, чоловіки вважають, що ми не здатні на справжню дружбу, але я доведу їм, що вони помиляються. Якщо я колись почую, що хтось зневажливо про вас відгукується, він одразу ж про це пошкодує. Проте навряд чи це станеться: адже ви з тих жінок, які мають великий успіх у чоловіків.

— Боже мій! — вигукнула Кетрін, червоніючи. — Що ви таке кажете?

— Я впевнена в цьому. У вас стільки жвавості, а саме цього бракує міс Ендрюс. Мушу зізнатися, що в ній є щось прісне. О! Я просто зобов’язана вам розповісти, що, коли ми вчора розстались, я помітила молодика, який дуже пильно на вас дивився. Я впевнена, що він у вас закоханий.

Кетрін почервоніла й знову запротестувала. Ізабелла засміялась.

— Слово честі, це правда! Але я бачу, у чім річ: ви байдужі до всіх, окрім того, чиє ім’я можна не називати. Більше того, я не дорікаю. Ваші почуття так легко зрозуміти. Якщо серце в полоні іншого, будь чия увага не тішить. Усе, що ніяк не пов’язано з його обранцем, здається йому таким нудним і нецікавим! Я цілковито розумію ваші почуття.

— Але вам не слід переконувати мене, що я багато думаю про містера Тілні, бо, напевно, я ніколи більше його не побачу.

— Ніколи не побачите? Люба моя, не кажіть так. Коли б ви і справді так думали, ви були б глибоко нещасні.

— Аніскільки. Не вдаватиму, що він мені зовсім не сподобався. Але коли я читаю «Удольфо», мені здається, що ніхто у світі не зможе зробити мене нещасною. О, це жахливе чорне покривало! Ізабелло, люба моя, я впевнена, що під ним скелет Лорентіни.

— Як дивно, що ви досі не читали «Удольфо». Місіс Морланд, мабуть, не любить романів?

— Ні, любить. Вона сама часто перечитує «Сера Чарльза Грандісона».

— «Сера Чарльза Грандісона»? Але його так важко читати! Пам’ятаю, міс Ендрюс і першого тому не могла подужати.

— Цей роман зовсім не схожий на «Удольфо», але, на мою думку, він цікавий.

— Невже? Ви мене дивуєте. Мені здавалося, що ця книжка просто нестерпна. Але Кетрін, люба моя, ви вже придумали, що вдягнете на голову сьогодні ввечері? Я твердо вирішила в усіх випадках одягатись точнісінько так, як ви. Знаєте, чоловіки іноді звертають на oa увагу.

— Але ж для нас це неважливо? — невинно спитала Кетрін.

— Неважливо? О Боже! Я взяла собі за правило ніколи не зважати на їхню думку. Чоловіки дуже часто бувають вельми зухвалими, якщо перед ними ніяковіти й не тримати їх на відстані.

— Справді? Ніколи цього не помічала. Зі мною вони завжди дуже добре поводилися.

— О, вони такими тільки прикидаються. Це найзарозуміліші істоти у світі, які уявляють себе бозна-ким. До речі, я вже разів сто збиралася вас запитати, але весь час забуваю: хто вам більше подобається — брюнети чи блондини?

— Важко сказати. Я ще ніколи про це не думала. Мабуть, щось середнє — шатени, не дуже світлі, але й не темні.

— Дуже добре, Кетрін. Він такий і є. Я не забула вашого опису містера Тілні: «смагляве обличчя з темними очима й не дуже темне волосся». Що ж, у мене інший смак. Я віддаю перевагу світлим очам, а бліді обличчя подобаються мені більше, ніж смагляві. Адже ви не видасте мене, якщо зустрінете кого-небудь із ваших знайомих з такою зовнішністю?

— Видати вас? Що ви маєте на увазі?

— О, не мучте мене. Мені здається, я надто багато сказала. Поговорімо про щось інше.

Кетрін, трохи здивувавшись, підкорилась. Помовчавши кілька хвилин, вона вже була готова повернутися до того, що зараз цікавило її понад усе, — до скелета Лорентіни, однак подруга цьому завадила, вигукнувши:

— Ради Бога, ходімо з цього кінця зали! Можете собі уявити, ось ті двоє нахабних молодиків уже півгодини дивляться на мене. Вони діють мені на нерви. Погляньмо в книжці, хто ще прибув до Бата. Навряд чи вони підуть за нами.

Вони пішли до столу, де лежала книжка для запису відвідувачів Галереї. І поки Ізабелла читала імена, Кетрін довелося стежити за поведінкою цих огидних молодиків.

— Вони ж не йдуть сюди? Сподіваюся, вони не настільки нахабні, аби нас переслідувати. Благаю вас, скажіть мені, якщо вони підуть у наш бік. Я твердо вирішила на них не дивитися.

За кілька хвилин Кетрін із невдаваною радістю повідомила подрузі, що та може більше не турбуватися, бо джентльмени покинули Галерею-бювет.

— А куди вони пішли? — спитала Ізабелла, квапливо обернувшись. — Один із них досить вродливий.

— Вони пішли в бік церковного подвір’я.

— Що ж, я вельми вдоволена, що ми їх спекалися. А тепер, як ви ставитеся до того, щоб піти зі мною до Едгарз Білдінгз і подивитись на мій новий капелюшок? Ви ж казали, що хотіли на нього поглянути.

Кетрін залюбки погодилася.

— Але, — додала вона, — ми можемо знову зустріти цих двох молодиків.

— О, не турбуйтеся. Якщо ми поквапимося, то встигнемо проскочити перед ними. Мені так хочеться показати вам капелюшок.