Науці захворювання це мало відоме. Точніше, воно до цього часу не носило масового, епідемічного, як грип, характеру. Згодом йому дали десятки різних назв, але в усіх них був характерний префікс “его” — від справжньої причини хвороби — еговірусу. Еговірус уражав як людину, так і машини. Визначити хворобу було надзвичайно складно. От чому в боротьбі з “его” об’єдналися медики, лікарі, інженери, педагоги, психологи, роботопсихологи та інші фахівці.

Було винайдено унікальну машину “егограф” — величезну сталеву підкову, під якою повільно рухалися носилки з пристебнутим пасками хворим. Машина шар за шаром досліджувала живий чи механічний організм; на десятках екранів мерехтіли різнокольорові кружальця, ромби, многогранники, зрозумілі лише фахівцям; лічильні автомати підсумовували інформацію і ставили діагноз. До класичних визначень “егоїзм” і “егоцентризм” додалися нові, медичні назви хвороби: “егокір”, “егогрип”, “егосвинка”, а потім і суто суб’єктивні, навіть дуже індивідуальні поняття — “еголінощі”, “егосамотність”, “егозвеличення”, “еготелеманія”.

Крім таблеток і мікстур, хворим приписували: більше читати, грати в хокей, відвідувати театри, спускатися вниз без ліфта, працювати в майстернях, полоти грядки, співати в хорі, ходити в турпоходи, займатися аеробікою, вести щоденник, складати план-максимум завтрашнього дня, мріяти на ніч. Перед людиною або роботом ставили ще надзадачу, яку треба було розв’язати одному або з товаришами. І уявіть, багато кому ці немовби знайомі заняття допомагали: буквально за тиждень-два хвороба минала.

Наступного ранку після матчу команда Електроника не вийшла на зарядку. Фізорг вирішив: гаразд, хай поніжаться, відіспляться після важкої гри — переможців суворо не судять. А за сніданком схаменувся: ось уже й чай холоне, а шість місць за столом не зайнято.

Ростик хвацько прогарцював до хлопчачої палати, але повернувся звідти розгублений.

— Лікаря! — голосно покликав він і, коли той прийшов, пояснив: — Я, звичайно, не ескулап, але, по-моєму, вони всі колективно знепритомніли.

— І Елек також? — іронічно запитав лікар.

— Уявіть собі — так!

— Ви явно не ескулап, — сухо зазначив лікар.

— Зараз ви побачите… — загадково відповів фізорг.

Як і Ростика, лікаря здивувала тиша в кімнаті. Шість нерухомих постатей простяглися під простирадлами на постелях. Та й на Елековому ліжку, вдень і вночі акуратно заправленому, зараз хтось лежав.

— Привіт, хлопці! — бадьоро промовив лікар. — Сніданок на столі. Пора вставати.

Ніхто не ворухнувся, не відповів. Ростик якось дивно почав озиратися, гукнув: “Агов!..”, ніби він був у лісі, й шепнув лікареві:

— Ну, що я вам казав?

Лікар помацав пульс першого-ліпшого чемпіона. Пульс був звичайний. Потім підійшов до Елека, котрий, як і всі, лежав на постелі, запитав:

— Електронику, що тут відбувається? Робот не відповів.

Лікар суворо повторив:

— Електронику, що з тобою? Що з командою?

Роботові очі, звернені на лікаря, неначе дивилися крізь нього.

— Нічого, — байдуже сказав Ел. Тут Ростик не витримав.

— Підйом! Шикуйсь! Рівняйсь! Смирно! — вдався він до звичних команд.

— Це вам не фізкультзал! — лагідно поправив його лікар. — Тут хворі!

Ніхто з хворих навіть не моргнув. Обличчя в усіх були засмаглі й байдужі, температура нормальна, дихання рівне. А от реакції — ніякої.

— Може, вони перепрацювалися? — запитав лікар. Ростик поморщився.

— Перегрілися на сонці? Ростик розвів руками.

— Чимось травмовані?

Ростик виразно знизав плечима: вже в чому-чому, а в перевантаженнях і травмах він розбирався.

— Що ж вони хочуть? — запитав фахівець у білому халаті.

— Що бажаєте, чемпіони? — голосно повторив фахівець у спортивному костюмі.

І тоді чемпіони порушили мовчання. Вони заговорили рівними, спокійними, якимись відчуженими голосами. Так, ми чемпіони, підтвердили вчорашні чемпіони, королі повітря. І ми, королі, вимагаємо для себе умов. Віднині — ніякого псування нервів з ранку на зразок: “підйом!”, “шикуйсь!”, “кроком руш!”; ніякого запанібратства на зразок: “Смирнов!”, “Гей, ти!” або “Елеку!”; ніяких сільськогосподарських фізичних навантажень на чемпіонські організми, крім тренувань. І так далі, і таке інше.

За кожним пунктом “ніяких”, що його виголошували незворушними голосами, з усією очевидністю з’ясовувалося, яких благ і почестей бажають відтепер чемпіони.

— І ти так вважаєш? — запитав лікар, підходячи до капітана команди.

— Я обчислюю варіанти, — спокійно відповів Електроник! — Я — як усі.

Лікар похитав головою.

Ростик, здається, більше був обізнаний із симптомами нового захворювання, ніж його колега.

— Повітряні бродяги, суперкоролі й новоявлені чемпіони, я вас зрозумів! — урочисто промовив він, оглянувши принишклу команду. — Я обіцяю, що ви матимете необхідні тренування і додаткові компоти. І залишитеся непереможеними!

— Досить! — обірвав його один з чемпіонів.

— Він хоче заспокоїти нас компотом, — мляво підхопив другий.

— Обізвав бродягами, — злегка скривив губи третій.

— От що, Ростику, — Макар Гусєв трохи підвівся на лікті, — ще одне образливе слово — і ми переходимо до іншого тренера.

Ростик, котрий бачив немало “чудес” у своєму спортивному житті, завмер із розкритим ротом.

— Попрошу дотримувати лікарняного режиму, — сказав рішуче фахівець у білому халаті. — Я маю поставити діагноз… Сніданок принесуть у палату…

Один лише Сироїжкін заявив, що він цілком здоровий і скоро всі інші видужають, але голос був у нього не дуже впевнений, і йому не дозволили встати з ліжка.

Лікар і фізорг вийшли на веранду, тихо причинивши за собою двері.

— Який тут діагноз?! — сичав червоний від обурення Ростик. — Звичайна спортоманія! — Ростик розумів, що його звіт у міністерство про нові методи тренувань несподівано провалився.

— Щось спортом тут не пахне, — замислено промовив лікар. — Манія є, згоден, ця хвороба серйозна. Найімовірніше, їх уразив вірус. Але чому так раптово? І що це за вірус?

— Агов, хлопці! — покликала Електроничка, заглянувши у відчинене вікно. — Що з вами, хлопці?

Шестеро хворих не ворухнулися.

Вікна палати обліпили волейболістки Елиної команди.

— Ой, дивіться, дівчатка, вони — наче мумії… втомилися, бідолахи!.. Хай знають, як з нами боротися!.. А може, це всерйоз? Може, захворіли? Може, ми в усьому винуваті?..

Новини про вчорашніх переможців поширювалися по табору зі швидкістю польоту м’яча. Чемпіони за додаткове какао дозволили оглянути себе й прослухати легені. За пончики погодилися зміряти тиск на руці. А за аналіз крові з пальця зажадали покупатися перед обідом. Але яке вже тут купання, коли діагноз неясний! Довелося кров брати трохи не силою.

— Гей, хто-небудь? Ви живі?.. Чого мовчите? Скажіть хоч слово! — шепочуть у вікно дівчатка, коли пішов лікар.

Хтось із хворих чхнув, мляво промовив:

— Забирайтеся геть!

— Ой, хто це? — вискнули Бублики. — Здається, в окулярах… Професор прийшов до пам’яті! Чи він марить?

— Нічого я не марю. — Професор чхнув ще раз.

— Він не марить, він живий! — зраділи дівчатка. — А чому ти такий грубіян, Професоре?

Професор демонстративно повернувся до стіни. Гусєв присів на постелі, тицьнув пальцем у вікно, зареготав:

— Дивіться, вся команда з’явилася! Навіть Нінка припленталася… Що, хочеться повитріщатися на чемпіонів? Тепер вам до нас далеко… Давайте фотографуйте, беріть інтерв’ю, закохуйтесь. Для стінної преси ми згодні… — І він недбало відкинувся на подушку.

— Макаре, тобі не здається… — почала було, спалахнувши, Ніна, але Сироїжкін перебив її:

— Не Макаре, а Макаре Степановичу! — І пояснив свою думку: — Я намагаюся бути поважним, але… не можу. Макар Степанович хворий.

— Макаре Степановичу! — Кукушкіна труснула кісками.

— Ну?

— …Ви серйозно хворі? Макар махнув рукою.