Як же я міг забути, що “Краю мій, моя ти батьківщино” — із цього, саме з цього веселого-сумного фільму?

Вся наша дружна компанія вивалюється з кінотеатру і, взявшись за руки, з якимсь несамовитим запалом розспівує:

Краю мій, моя ти батьківщино,

На твоїх просторах все цвіте,

Я не знаю іншої країни,

Де людина вільно так росте…

Дощ припинився. Повітря сонячне й прозоре. Погожа весна із зеленими пір’їнами першої трави поміж каменями, по яких ступають туфлі й кеди. Дихається вільно, легко.

— Добре ви живете, — звертається на ходу до мене й Толяхи Олеся. — Сумуєте і смієтеся. І не думаєте про тяжке.

— Перемога! — відповів я коротко.

— Авжеж, — підтвердив Толяха, — ми їх розгромили… — І замовк, посмутнів.

Напевно, згадав “похоронку” на батька. Він мені якось її показав.

— А як же бути з атомною війною? І ядерною зимою? Вони вас не стосуються? Треба боротися за долю людства! — наступала на нас Олеся.

— Не забудь, — нагадав я запальній Олесі, — перші американські атомні бомби зовсім недавно скинуто на Хіросіму й Нагасакі. Люди ще не усвідомили всю неосяжність цього лиха. Космічні ракети поки що лише в кресленнях. А картки скасують через півтора року.

— Значить, все тільки починається? — Олеся задумалась, опустила голову, забула про м’ячик, що висів на пальці.

Толя уважно оглянув моїх друзів.

— Що таке ядерна зима? — спитав він.

— Це коли на годиннику за п’ять хвилин дванадцята, — поважно відповів Кир. — А о дванадцятій може статися третя світова війна…

— І, можливо, остання, — додав засмучений Вітер. — Земля перетвориться на порожню крижану кулю. Зрозумів?

Толя кивнув.

Я надто пізно подав застережний знак приятелям: передчасно, мовляв, говорити про ядерну зиму. Про боротьбу за мир — треба. Вони зрозуміли мене, замовкли.

— Хто такі? — шепнув мені на вухо Толяха.

— Американці, — відповів я майже беззвучно. — Приїхали з батьком з Америки.

— Шкода мені їх, — зажурено промовив Толяха. — “Тарзана” не знають. — І вголос запитав “американців”: — Цікаво в Америці?

Олеся знизала плечима.

— По-моєму, гидко. Кругом самі бандити й терористи.

— Оце по-нашому! — Толяха розреготався, потер скалічену праву кисть лівою рукою, якою він навчився добре писати.

Я переключив увагу співрозмовників на погоду.

— Дивіться, який день! Аж очі сліпить! Бездонне небо!

Усі зупинилися, позадирали голови вгору.

— Чимало Охочих Жадібно Знати Бажають, де Сидить Фазан!

— Який ще фазан? — здивувалась Олеся. — Не бачу нічого…

— Червоний! Оранжевий! Жовтий! Зелений! Блакитний! Синій! Фіолетовий! — перелічив я спектри сонячного променя. — Світло! Оце тобі й фазан!..

— Ах, світло… — проспівала Олеся таким лагідним голосом, що всі розсміялися. — Запам’ятаємо, письменнику!

Ні, дечого в школі ми навчилися… Ми провели Анатолія до будинку, міцно потиснули його сильну руку.

— Досить прогулювати! — сказав я товаришеві, згадавши, що його трохи було не залишили на другий рік за неуспішність. А він же має стати льотчиком-випробувачем, після того як рука в нього загоїться.

Толя зніяковіло посміхнувся, схилив на знак згоди чорноволосу хвилясту голову.

— Згоден. Доброго потрошку.

Олесин м’ячик востаннє ударився об спину Толяхи.

Ці легкі удари мій друг сприймав як знак уваги з боку “американки”

— Важкий, — сказала Олеся, зваживши в руці м’ячик. — Що там усередині?

— Тирса, — відповів я.

— А ось я зараз перевірю. — Олеся колупнула нігтем тонку сріблясту шкірку м’яча. — Золото сиплеться, чи що? — нерішуче промовила вона.

— Хіба ти не бачила тирси?

— Уяви собі, не бачила.

Я довбонув об асфальт квітчастим м’ячиком. Він зник. Лише тирса лишилася на тротуарі.

Зник і Толяха.

Я зустрів його колись у метро на Комсомольській площі. Полковник авіації їхав з кошиком грибів з лісу. Трохи погладшав, у цивільному костюмі, він не справляв враження льотчика-аса, але я знав, скільки бойових машин уперше підіймав він у повітря. Тепер уже він добре знає про ядерну зиму.

На шкільному подвір’ї ми вишикувалися услід за Киром і врубалися в мур.

У минулому лишилося тільки Олесине зітхання: “Шкода… Такі кіношки!..”

— Швидше, письменнику, виручай, — викликає мене по телефону Олеся. — У нас за дверима три плюваки. Такого гармидеру наробили… Жах!

— А ви самі впоратися не можете? — здивувався я.

— Так вони ж плюються! Я ледве втекла… А Кир та Вітер заявили, що з верблюдами вони не воюють. Ми замкнулись у квартирі.

— Хто вони такі?

— Семенов. Семенов. І ще Семенов.

— Брати, чи що?

— Ні, просто однофамільці й однокласники.

— Ну й однокласники. — Я похитав головою. — Зараз прийду на допомогу.

Я дошкандибав з палицею до таксі, доїхав до арбатського провулку, піднявся в ліфті.

Справді, три товстуни з п’ятого класу завзято обпльовували чорну клейонку дверей.

— Наших б’ють! — сказав я грізним шепотом, перегороджуючи палицею шлях до відступу. — Ану, замри! — Товстуни розгубилися, завмерли. Я подзвонив, двері зразу ж відчинилися. — Заходь по одному в квартиру! Суд і розправа у нас справедливі й короткі…

Квартира скидалася на поле бою. У вітальні розкидано книжки. У спальні гора подушок та ковдр на підлозі. В кухні зламаний найвищий кактус.

— Ти, Семенов, — я показав пальцем на першого-ліпшого товстуна, — поскладай на місце книжки й повитирай пилюку. Ти, Семенов, позастилай постелі й пролилосось килим. А ти, третій Семенов, як найзавзятіший плювака, візьми у ванній ганчірку, мило, тазик, відмий двері. Друзі, — звернувся я до своїх, — допоможіть цим штрафникам.

Товстуни, вирячивши очі, мовчки й ретельно взялися за роботу. Ліжка було застелено по-солдатському сумлінно. Енциклопедію поставлено за алфавітом. Двері сяяли мокрою чистотою.

Сам я забинтував клейкою стрічкою кактус, надав йому попереднього вигляду.

Весь цей бешкет, як з’ясувалося, стався через Гаврика.

Семенови прийшли поглянути на врятованого пса, їх ґречно й благородно впустили, продемонстрували екстер’єр собаки. І тут один із Семенових заявив, що це його собака, який був пропав. І почалася колотнеча.

— Зараз відбудеться суд. А потім розправа. — Я сів на стілець посеред вітальні. Троє моїх стали по один бік стільця, троє Семенових — по другий. — Де пес? — запитав я. — Приведіть.

Кир кинувся на балкон і повернувся з рудим сетером. Очі його сяяли. Я здогадався, чия куртка зігрівала хворого пса в ящику.

Пес метнувся туди-сюди, вивчаючи обстановку, й завмер на міцних лапах, висунувши мокрий гарячий язик. Здавалося, вузенька його мордочка розтягнулась у зніяковілій усмішці.

— Якої він породи, Семенов? — запитав я колишнього “власника” собаки.

— Як якої? — Семенов пошкріб потилицю. — Домашньої…

— А ти що скажеш, Кире?

— Це — сетер! — гордо промовив Кир. — Чудовий мисливський пес.

— Чого ж ти вигнав такого рідкісного собаку з дому, Семенов?

— Я не вигнав, — нахабно відповів Семенов. — Він загубився…

— Ану накажи йому що-небудь…

— Джіме, — Семенов присів навпочіпки, простягнув руку, — йди сюди.

Сетер скосив на нього коричневе око, але з місця не зрушив.

— Тепер ти, Кире.

Кир ляснув себе по коліну.

— До мене, Гаврику!

І Гаврик враз підскочив до нього, радісно загавкав. Я устав, голосно об’явив:

— Вирок суду. Семенов, навіщо ти всім морочиш голову? Ти побачив гарного собаку й вирішив привласнити.

Семенов насупився, засопів.

— Так, він мені сподобався, — признався лжевласник і оглянувся на приятелів.

— Та ви пірати, Семенови! Пірати двадцятого століття, — презирливо промовив я. Пірати почервоніли. — Для чого ж ви так, га?

І тут пірати заговорили запально і з образою в голосі, показуючи на Олесю, Кира й Вітра.