— Що це значить? — Майка нахмурила брови. — Про кого “ла-ла”?

— Про кого? — насмішкувато перепитав Сергій. — Про твій антигравітаційний “а-килимок”, на якому полетів учитель фізики. Пам’ятаєш? Вони, мабуть, прочитали у книжці…

— Що було — те загуло, — байдуже мовила Майка. — А зараз…

Тріскотня гітари посилилась, голоси завили в модному ритмі:

Любить на килимі Майка літати!

Спробуй її отак упіймати,

І це не усі ще діла…

Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!

Майка обернулася до Сергія.

— Пора додому! Завтра екзамен.

— Пора, — погодився хлопець. Несподівано для себе він стрибнув на лаву й вигукнув у близьку ніч:

Електроник, Електроник,

Ти завжди потрібен всім!

На мить завмерли всі звуки, навіть шепіт Всесвіту. Світ увібрав нову інформацію. Але Електроник ніяк не прореагував на заяву Сироїжкіна, слава не вивела його із звичайної рівноваги, і світ знову став таким, як був.

Світ у цій півкулі Землі, на цьому континенті, на цій вулиці повертався знайомими гранями: шелестів травою, сповнював повітря ароматом квітів, пестливо линув до підошов розм’яклим асфальтом, світив багатоповерховими семафорами будинків, підморгував яскравими весняними зорями, сперечався про щось важливе й невідоме, — словом, світ готувався вступити в за втрашній день.

Професор Громов прогулювався після вечері.

Його не дивували Елеки й Сироїжкіни на вулиці й у дворах. “От і добре, дуже навіть добре, — міркував Громов, прислухаючись до схвильованих дитячих голосів. — Зараз розв’язується вічна проблема: що таке людина? І здається, що її розв’язано. А завтра, із сходом сонця, постануть нові питання, і все почнеться спочатку. Дивовижний цей живодайний круговорот життя!..”

Громова не вразив навіть солідний чоловік з важким портфелем, який, підстрибуючи на ходу, мов першокласник, наспівував: “Ми малесенькі хлоп’ята, і нам хочеться гуляти!..” Побачивши Громова, перехожий трохи зніяковів, змінив ходу на статечну й зробив непевний жест вільною рукою.

— Це так… — пробурмотів він. — У мене галюцинація.

— Прекрасно, — обізвався професор. — Добривечір…

Перехожий махнув у відповідь портфелем:

— Привіт, професоре! — і зник за рогом.

“Звідки він мене знає? — спитав себе Громов. — А втім, — подумав він, — весняного вечора кожна серйозна людина — не інакше як професор…”

Громов зупинився біля спортивного майданчика, відгородженого від вулиці сіткою. Він спочатку не повірив очам. Але сумніву не було: троє дівчаток ганяли футбольного м’яча, забиваючи по черзі голи, й гукали одна одну так: “Гей Елеку!.. Тримай, Елеку!.. Пасуй, Елеку!.. Біжи за м’ячем, Елеку!..”

Професор підійшов до сітки.

— Пробачте, — сказав він, — що втручаюся в гру. (Дівчатка наблизилися до нього.) Чому ви себе так називаєте?

— А ми не гірші за хлопчаків! — відповіла перша Електроничка з короткою стрижкою.

— Нітрохи не гірші, — додала друга Елечка. — Я ось і в футбол, і в хокей, і в регбі граю… Взимку — лижі, басейн, а влітку — легка атлетика. Хіба Електроник не такий?

— Ми їм ще покажемо, хлопчакам! — з викликом кинула третя Еля.

Професор спантеличено похитав головою: дивись-но, які дівчатка! Не хочуть ні в чому відставати…

“Хлопчаки, хлопчаки! — Він піймав себе на тому, що останнім часом думав лише про хлопчаків. — А чим гірші дівчатка, якщо вони хочуть стати сильнішими й безстрашнішими за хлопчаків? Та це ж пречудово! — дуже зрадів професор і підскочив на місці. — Це надзвичайне відкриття! Дівчаткам потрібна Електроничка, яка навчатиметься у них!”

І він швидким кроком попрямував до своєї лабораторії.

Дзвінок відірвав приятелів від алгебри. Елек відчинив вхідні двері. На площадці стояла жінка з важкою поштарською сумкою через плече.

— Доброго дня. Ви Електроник чи Сироїжкін? — запитала вона.

— Електроник.

— Тоді одержуйте за двох, — усміхнулася листоноша. — У поштову скриньку не влазить…

Сергій, зайшовши на кухню, здивовано спостерігав, як на столі виростає купа телеграм.

— Що це? — спитав він. — Кому це?

— Термінова кореспонденція, — пояснила листоноша. — Деякі без адреси. Просто: Електроникові. Або: Сироїжкіну. Але пошта про вас усе знає! Ось розписуйтесь!

Хлопці розписалися на квитанціях.

— Що з усім цим робити? — розгублено сказав Сергій. — Завтра в мене екзамен.

— Вам ще листів вагон і маленький візок, — весело повідомила поштарка.

— Може, допомогти принести? — запропонував Елек.

— Не моя зміна, — відказала поштарка. — Кореспонденцію доставляють уранці…

— Що ж робити? — перепитав Сергій, перебираючи бланки з щільними рядками великих літер. — Як відповідати?

— Найтерміновіші рознесе Рессі! — розв’язав проблему Електроник. І викликав у переговорник: — Рессі, до мене!

Через кілька хвилин на балконі м’яко на всі чотири лапи приземлився з нічної темряви Рідкісний Електронний Собака.

Помічника вчителя математики викликали з екзамену.

Елек вийшов у коридор і дізнався, що пошта доставила листи за адресою, але у квартирі Сироїжкіних нікого немає.

Елек напівголосно виклав математикові Таратару ситуацію і повторив слова поштарки: “Листів — вагон і маленький візок…”

Таратар водив зіницями, сопів у щіточку вусів, прикидаючи, скільки конвертів може вмістити вагон та ще й на додачу візок. Нарешті, зітхнувши, мовив: — Іди, впораюся сам.

Клас провів Електроника схвальними поглядами. Ніколи ще восьмий “Б” не був на такій вершині людської слави.

Майя Светлова, прийшовши з діловим настроєм до школи, одержала десяток записок від Сироїжкіних та Електроників з пропозицією про дружбу; вона прочитала деякі з них, розсердилась і… акуратно поклала в портфель.

Сергій засунув у кишеню записки від невідомих йому Ма, М., М. М., М. М. М. та інших незнайомок.

Електроник, певна річ, був поза конкуренцією: його пошта виявилась найбагатшою. Сергій заховав усі записочки: хай відповідає сам…

Несподівано у класі, як і передбачав Елек, об’явився свій Чижиков-Рижиков. Веснянкуватого, рудого Славка Петрова засипали градом записок; прочитавши їх, він зашарівся ще дужче. Славко на якийсь час став кіногероєм — Чижиковим-Рижиковим.

А Макар Гусєв удостоївся трьох записок, але — яких! У них його проголошували лицарем сердець трьох телеглядачок. Макар почервонів, глянув на Сергія. Сироїжкін здавався спокійним. Тоді Макар приземлився на свою парту й примусив себе згадати важливе й термінове слово “алгебра”.

Алгебра! Перший екзамен на самостійність, екзамен на те, як ти сам математично аналізуєш і моделюєш навколишній світ. Класичні й сучасні задачі написано на шкільній дошці, але ти можеш вибрати для розв’язання найновіших прикладів класичні прийоми, а для класичних — нові, несподівані, аби тільки був результат! Твоя, саме твоя думка людини, зверненої в майбутнє, мала зараз вирішальне значення!

Так, чи приблизно так, сприймали цей важливий момент у житті учні та учениці восьмого “Б”, напружено вдивляючись в умови завдання, виводячи формули й графіки, підбігаючи інколи до електронної парти “Репетитор”, щоб прискорити свої обчислення. Так, чи приблизно так, розрахував сам собі години першого екзамену математик Таратар, поки не помітив білих метеликів, що літали від парти до парти.

Таратар захвилювався:

“Невже шпаргалки?”

Він згадав свої шкільні роки, як він з товаришами у класі обмінювався заздалегідь заготовленими, застарілими сьогодні відповідями на задачі, й збагнув: це не шпаргалки його дитинства, це щось нове — паперові метелики весни, близьких літніх канікул.

Учитель зацікавився: що ж це за метелики?

Він вийняв кілька записок з ганчірки, коли стирав нею з дошки, написав нові формули й, вийшовши з класу, розгорнув зім’яті папірці. Трохи здивовано прочитав він їх. Це були не відповіді на екзаменаційні питання, а лаконічно сформульовані, відверті пропозиції про дружбу. Майці — від Макара Гусєва, Електроникові — від Майки, Гусєву — від X. Підписи стояли чіткі, але почерк був не Гусєва, не Свєтлової і не Електроника.