— А тепер ми лікуватимемо тебе, — заявила Олеся.

— Як це лікуватимете? Може, ви накладете гіпс?

Погляд сірих Олесиних очей був серйозним. А обличчя… Мені здалося, воно стало рожевіти Ні, навіть не рожевіти — раптово золотитися, наче сонце на сході.

— Хочеш, щоб біль зовсім минув? — запитала Олеся таким природним, без найменшого сумніву тоном, що я зразу повірив: вона знає якийсь секрет.

— Звичайно, хочу! Але як?

— Скажи йому, Кире! — Дівчинка кивнула братові й одступила від мене.

Я глянув на Кира. Обличчя його було мідним, непроникним. Він сказав:

— Давайте вирушимо у ті часи, коли нога в тебе не боліла.

— У які це часи? — жартома запитав я, не розуміючи, що за нова гра чекає на мене

— Ну, коли ти вчився, як Олеся і я, у п’ятому класі або, як Вітер, у шостому. Або в якомусь іншому. Як хочеш…

— Найпростіше згадати, як я вчився у п’ятому чи шостому класі, — посміхнувся я. — Нога все одно пече.

— Я не про згадати. — Кирів голос був суворий. — Я про дійсно, навсправжки. Назви адресу й дату. І ми там будемо за хвилину.

— Ти умієш мандрувати в часі й у просторі?

Кир знизав плечима: що, мовляв, за нісенітне запитання?

— Я не мандрівник, я проводир, можу допомогти переміститися.

Я уважно вдивлявся в обличчя. Золоте — Олесі, мідне — Кира, блакитне — Вітра. Гаряча хвиля суперечливих почуттів охопила мене. Що це — гра? Чи справді той єдиний випадок, коли неможливе стане можливим? Кваплячись, я назвав сьогоднішнє число, але інший рік і свою давню адресу: 24 травня 1944 року, Грохольський провулок.

— Роби, як я! Роби, як ми! — наказав Кир.

І витягнув руки вперед, стуливши їх “сокиркою”. Інші поставали за ним ланцюжком, поклавши руки одне одному на плечі. Кир — Олеся — Вітер. Вітер показав моє місце — за його спиною. Однією рукою я схопився за його плече, а другою тримав милицю. Наша колона повільно рушила прямо на паркан з написом:

“Небезпечна зона. Провадяться будівельні роботи”.

Я витріщався на ці літери, намагаючись з усіх сил не впасти, не розуміючи, що має статися.

Кирова “сокирка” прорізала дерево. Ми опинилися по той бік паркана.

— Тепер не болить? — пролунав знайомий співчутливий голос.

Наче крізь туман, розгледів я Олесине золотаве обличчя. Боже, що сталося, чому вона так раптово виросла? Ледь-ледь нижча за мене. Та й Кир, і Вітрогон на зріст, як я. Невже?..

Я ляснув себе по нозі, побачив на коліні латку й шалено зрадів: невже це мої старі штани, невже я знову п’ятикласник? Виросли не Олеся та її брати, — я зрівнявся з ними.

Діти роздивлялися мене з неприхованим здивуванням: ніби впізнавали й не впізнавали. І я пояснив їм, що я — це я, тільки у віці одинадцяти років, як і належало мені бути в сорок четвертому, а вони — все ті самі. І перебуваємо ми, певно, там, куди прагнули.

Це був до болю знайомий сквер. З тополями й липами, клумбою у центрі, десятками стежинок, які сходилися й розходилися, та вічною калюжею біля паркану. Полуторки деренчать дерев’яними бортами, бадьоро чимчикує кінь з возом та кучером. Он сіра “гробниця” чудового гастроному з десятком смачних прилавків. Гасова крамничка за рогом. Новий шестиповерховий будинок з розкішним ліфтом. І море різноманітних будиночків, кожний з яких я знав аж до самих закапелків, як і всі потайні куточки — двори, під’їзди, східці, лазівки в парканах.

— Не болить! — радісно об’явив я новим друзям. І підстрибнув на місці — один раз, другий, третій — і від душі розреготався. — Здорово ви придумали, братці! Тепер командуватиму я…

— Це і є Грохольський провулок? — запитав Кир, пильно вдивляючись.

— Наш, Грохольський, а який же іще! — Я недбало махнув рукою. — Ліворуч, будь ласка, кінотеатр “Перекоп”, далі Ботанічний сад і лікарня Скліфосовського. А праворуч живу я. Гайда до нас у двір!

Діти мали дещо розгублений вигляд. Я зрозумів, що й мені не слід квапитися, треба трохи звикнути до минулого, до нового-старого світу. А раптом щось тут не так?

— Пройдімося? — запропонував я, і ми рушили вперед щільною, згуртованою групою, оглядаючись на всі боки, вбираючи в себе все, що траплялося на шляху

Хлопчики ганяли по газонах і стежках в азартних дитячих іграх. Мами несли сповитих, сплячих немовлят, відкривши світу їхні безтурботні личка. На лавках люди читали газети, плели, грілися проти сонечка, щось обговорювали.

Нас обігнали самокатники. Вхопившись за дерев’яне кермо, відштовхуючись однією ногою, вони швидко рухалися на гуркотливих шарикопідшипниках до своєї мети.

— Що це? — запитав Вітер, який досі мовчав.

Я пояснив будову самоката, хоч особливо розписувати тут не було чого.

— Зрозуміло, — озвався Вітер. — Цікаво: зроби сам і катайся.

Мовчки поспостерігали, як гурт дітей, стоячи навколішки довкола квадратної дошки, грає у гроші. Кожний по черзі ударом свинцевої битки намагався перевернути розкладені на дошці монети. Якщо переверне — забирає монету й грає далі. Вловивши кілька безмовних запрошень, я виразно ляпнув себе по порожній кишені й несподівано почув приглушений дзвін. Невже там дрібняки, захоплені сьогодні вранці з письмового бюро? Але ж наші монети зараз не на часі. Я подав знак друзям відійти: без грошей тут робити нічого.

— Вибивалки, — ніяково посміхаючись, я смакував давно забуте слово. — Ця шантрапа грає у вибивалки.

Олеся подивилася на мене трохи здивовано й повторила, ніби пробуючи іноземне слово на язик:

— Вибивалки… Як смішно: виби-вал-ки… Запам’ятаємо! А чому шантрапа?

— А тому! — недбало відповів я, сунувши руки в кишені старих штанів.

Раптом звідкись долинув пронизливий, такий ваблячий звук: “Іди-іди-іди!..” Ми відразу понасторожувалися, оглянулись і, не змовляючись, кинулись на бадьорий заклик у глиб скверу.

Біля шорсткої тополі, просто на лаві сидів на саморобній каталці безногий інвалід. Він був у солдатській гімнастерці з медалями — кремезний, з грубими рисами неголеного обличчя, величезними ручищами. Тулуб із підверненими холошами штанів міцно-преміцно прикручено пасками до дошки на шарикопідшипниках. Біля інваліда — скринька, у якій і приховувався винахід століття. Ось інвалід дістає сильними пальцями із своєї скриньки звичайнісіньку трубочку, дме в неї, і зразу з другого кінця вискакує, надимається червономордий чортик з витягненими ріжками, і трубочка, викликаючи загальне захоплення, дудить: “Іди-іди-іди!”

Я помітив, що Олесине золотисте обличчя стало сріблитися, і зрозумів її. Пробрався до лави, відчуваючи, як жарко дихають у потилицю мої приятелі, запитав, перемагаючи калатання серця:

— Скільки, дядьку, га?

— Руп. — Продавець висякався у несвіжу барвисту хусточку.

Я дістав з кишені дрібняки, швидко перелічив. Що буде, те й буде! Кругляки карбування п’ятдесятих і пізніших років загубляться в загальній масі монет…

— Мені треба три штуки! — заявив я, переминаючись з ноги на ногу.

— Скільки готівкою? — ліниво поцікавився продавець.

— Два з полтиною.

— Давай!

Я висипав у тверду, як асфальт, долоню дрібняки. Дядько, не дивлячись, кинув їх у скриньку, простягнув три трубочки. Потім дістав зі скриньки дерев’яні колодки, трохи підняв свій візок на витягнених руках і спритно плюхнув з лави на пісок.

Олеся кинулась було до нього:

— Дозвольте я допоможу.

— Одзинь! — відмахнувся інвалід.

Він поставив скриньку на свій самокат, якраз на місце неіснуючих ніг, і, різко відштовхуючись колодками, покотив геть.

Я пороздавав друзям сувеніри. Вони взяли їх байдужно.

— А де його ноги? — спитала Олеся таким різким голосом, ніби це я був винуватцем нещастя.

— Як де? На війні. Ще війна…

— Дзинь, дзинь! — сумно відгукнулась Олеся й споважніла так, що в одну мить перетворилася на настороженого, наїжаченого хлопчака.