— А чого ж вони не хочуть з нами дружити?.. І гуляти у дворі… І навчити літати над дахами…

— Як це літати? — здивувався я.

Мовчазний Вітер усміхнувся блакитною загадковою усмішкою.

— Потім покажемо… — І звернувся як старший до Семенових: — Гей, ви, базіки й слиньки! Ви навіть учительці поскаржилися, що ми літаємо… А як я можу вас узяти із собою? Чого доброго, надумаєте плюватися згори на перехожих!..

— Не доросли ще, — уривчасто кинув Кир.

— Ідіть і доростіть! — завершила суд Олеся.

Семенови позадкували до дверей. Обличчя в них були розгублені. Хлопці ладні були дорости хоч зараз, але відчували, що зробити це за одну хвилину після всього сподіяного ніяк не вдасться. Вони мовчки вийшли на площадку й потупотіли вниз.

Ми досхочу нареготалися, погрались із слухняним, ласкавим Гавриком і спустились у двір, залишивши пса стерегти квартиру.

— А у вашому класі були такі противні люди, як Семенови? — запитала мене Олеся.

— У нас? Та ніколи! У нас що треба клас був! — Я міцно стиснув кулак, потряс ним у повітрі, — Один за всіх, усі за одного!

— Так не буває, — зітхнув Вітер.

— Ще й як буває! Ми всі згуртовувалися проти Олени, але вона, як правило, перемагала.

— А хто вона, Олена? — хутко обернулась Олеся. — Цікаво знати…

— Наша вчителька з німецької. Вона, щоправда, вірменка — Арзуманян. Олена Григорівна. Олена Яга. І вона ж Олена Прекрасна…

— Так хочеться побачити справжніх людей, — зітхнула Олеся. — Вашу Олену, ваших однокласників…

“Справді, — подумав я, — було б здорово заглянути у двері класу, побачити, як командує Олена, й одразу ж повернутися”. Я вибрав серед низки років 1946 рік, коли я був восьмикласником, і назвав адресу нашої 265-ї школи.

— Я готовий, — озвався Кир. — Роби, як я!

За хвилину ми були на знайомому шкільному подвір’ї. Нога моя не боліла. На мені були пошарпані черевики й сірий шкільний кітель тих років із стоячим коміром, — діти з цікавістю оглянули мене.

— Який ти дорослий, письменнику! — урочисто сказала Олеся і, трохи зіп’явшись навшпиньки, торкнула мій чуб. — Виявляється, він у тебе в’ється…

Я уявив себе збоку: довгі руки й ноги стирчать із форми, а волосся кучерявиться, хоч ранками я старанно обробляв його намиленим гребінцем.

Я показав на значок третьорозрядника з бігу, похвалився:

— Між іншим, чемпіон серед юніорів на вісімсот метрів. — І задля справедливості додав: — Щоправда, зараз мій рекорд перевершують навіть дівчатка.

Ми піднялися східцями, зайшли у вестибюль і побачили чергову нянечку під годинником з маятником. Біля неї на тумбочці купка крейди, ганчірки й дзвіночок, яким вона сповіщала на всіх чотирьох поверхах про початок і кінець уроку.

— Поспішайте, хлопці, — суворо веліла нянечка, глянувши на годинник. — Адже урок почався…

Ми поважно пройшли на третій поверх у величезний порожній зал. Колись школа була гімназією, і наші вчителі, майже всі з гімназичною освітою, пишалися тим, що приміщення школи нестандартне. На першому й другому поверхах трудилася малеча, на третьому й четвертому працювали в кабінетах старшокласники. Переселення на перервах з кабінету в кабінет нагадували військові експедиції з боями місцевого значення.

Та де тут наші? Серце сильно закалатало. Десь мають бути наші! Я заходився тихенько відчиняти двері, заглядати до класів. Різноголосся виривалося ненадовго в порожній зал, оживляло минуле.

— Наш фізик, — прошепотів я і дав товаришам змогу помилуватися огрядною постаттю на милицях, — Євген Євграфович. А простіше, Еф-Ес.

Фізик ходив уздовж рядів, розмірено змахуючи милицями, заглядаючи в зошити, де писалася контрольна, й, віддихуючись, як паровоз, звично гудів на кожному кроці: “Еф-ес, Еф-Ес, Еф-Ес… Уважніше, молоді люди, дивіться на дошку!..”

— Що таке Еф-Ес? — прошепотів Вітер, поглинаючи поглядом блискучі приклади й машинки.

— FS — формула роботи, — пояснив я за підручником. — Сила, помножена на відстань, — це робота. Улюблена формула фізика.

— Дивіться, хтось повзе, — прошепотіла Олеся. Поміж партами рачкував школяр, пильно спостерігаючи за Євграфичем. — Куди він?

— За шпаргалкою, — відповів я.

— Який сміливий!..

— Та не сміливий він, а нахаба.

Я знав, що буде на уроці завтра. Фізик принесе пачку контрольних. Урочисто всядеться на кафедрі, поставивши поряд милиці, й почне роздавати насамперед роботи з оцінкою “5”, креслячи правильне розв’язання на дощці. Відмінник передає зошит сусідові-двієчнику, той жирно пише на ньому своє прізвище і, поки хтось відвертає увагу Еф-Ес біля дошки, висмикує з пачки свій зошит, а фальшивку кладе зверху. Через хвилину простосердий Еф-Ес називає його прізвище й вітає двієчника із “заслуженою п’ятіркою”, не розуміючи, чому вибухає веселощами весь клас. Він підсліпувато мружиться коло дошки й знову щось креслить, а проходом обережно скрадається новий кандидат у “відмінники” все з тим же зошитом… А наступного дня “відмінник” “плаватиме” біля дошки, й Еф-Ес засмучено поставить йому “пару”.

До другого кабінету я не ризикнув відчинити двері, побоюючись моментальної реакції хіміка, й припав до замкової щілини. Проте Микола Георгійович застукав мене й тут. Промчав з учительської до класу так хутко, що синій халат роздувся, наче парашут. Він уперіщив мене по спині, грюкнув дверима: “Не заважай працювати!” І зразу ж за дверною шибкою щось яскраве спалахнуло — певно відбулася реакція в колбі, й пролунав пронизливо-різкий голос хіміка, який диктував конспект уроку. Всі інші голоси обірвалися аж до перерви: учні швидко й зосереджено строчили в зошитах.

— Дифузія, — пояснив я приятелям вчинок хіміка, потираючи спину, що враз занила. — Він у нас нервовий.

Зате до історика Івана Павловича я заглянув безцеремонно й сміливо. Але й тут сидів не наш клас. У кімнаті творилося казна-що, а маленький Павлович у темних окулярах незворушно розповідав про якусь епоху. Можна було займатися чим завгодно, аби тільки він був біля карти з указкою, а ми на своїх місцях. Та коли одного разу Павлович відлучився на хвилину й ми рвонули через вікна по приставлених заздалегідь драбинах, він, повернувшись у порожню кімнату, дуже стурбувався і вперше пішов із скаргою до директора. Вони незабаром обоє з’явились у клас і побачили звичний набір серйозних фізіономій. Директор похитав головою, просив продовжувати урок, і знову навколо історика спалахнув веселий розгардіяш.

Учителі, звичайно, все знали про нас, знали навіть, хто підбивав на ту чи іншу зухвалу витівку, але не виказували начальству. Виказати когось без особливої потреби вважалося за непристойне в неписаних правилах школи. Пам’ятаю, я ганявся в порожньому класі за приятелем Юрком. Кривдник устиг вискочити в коридор, я притаївся за дверима з важелезним портфелем і, коли вони відчинилися, на радощах огрів однокласника по шиї. З подивом і розгубленістю угледів я, що на підлогу повільно опускається не Юрко, а молода вчителька — фізичка. Вона також дивилася на мене здивовано, розмірковуючи, що й до чого. Швидко підвелася, приклала палець до губів, прошепотіла: “Тільки не кажи нікому…” І не згадувала більше про цей казус. Юра Вітамінівна її звали, даруйте, Веніамінівна.

А нас же була ціла тисяча — тисяча диких, життєрадісних, не об’їжджених життям лошат. Я тільки тепер, у порожньому й лункому залі, уявив, як нелегко доводилося вчителям керувати цим “незбагненним народом”. Нас називали “товаришами”, “розбійниками”, “прохіндеями”, “вельмишановними добродіями”, нас щедро обдаровували, не бентежачись про зниження процента успішності, двійками, одиницями й навіть нулями. Але в нас вірили, як вірять у майбутнє. Адже кожен повинен був понести в собі частинку вчителя.

І я прочитав уголос і пояснив дітям пароль нашої 265-ї школи:

Ум на нуль — буде нуль.

Ум на ум — буде ум.

Ясно всім без всяких дум.

— Здорово! — спалахнув Вітер. — Просто й мудро, як таблиця множення.

Я не встиг відповісти. Почув знайомий гортанний голос за спиною: