— Тому, що підозрюєш мою правду. А я оповідаю те, що на власні очі зрів.

— Тоді оповідай і не підскакуй, Кузьмо. — На обличчі Созонта знову виникла його ледь помітна посмішка.

Але криничка душі Кузьмина знову була скаламучена, і він мав перечекати, поки намул не осядеться на дно.

Ми з Павлом ішли мовчки, я був задивлений на чудовий світ довкола мене, око вихоплювало химерно вигнуті лінії, витонченість листка, чи хвоїни, чи прокладеної вздовж дороги тіла стежки, а найбільше мене вражали сухостійні дерева, котрі траплялися вряди-годи, — були вони ніби вузлуваті постаті химерних небувалих істот, застиглі в молінні до неба з його незбагненною глибиною; більше того, відчувалося, що сухостійні дерева зовсім не мертві, поки ще стоять і нагадують щось чи когось і поки моляться. Принаймні деякі з них милість на молитву свою прийняли, і прикорені їхніх стовбурів були огорнуті молодими літоростями, дивно вибуялими, соковитими й густими. Павло ж ішов заглиблений у себе, і я почав побоюватися, чи не вдарить його й сьогодні падуча. Він ніби почув мене, зирнув, усміхнувся і кивнув.

— Усе гаразд? — спитав його я.

— Усе гаразд, — відповів. — Хіба трохи мені зимно.

— Це тому, що вночі перемокли.

— Микита був прийнятий у монастир, — заговорив раптом Кузьма, — усім корився, служив, навчився письма, а перед цим із уст вивчав цілого Псалтиря. Мав сімнадцять років од народження, а тіснотою іночого життя дійшов, що всіх нас перевисив.

— Мало б бути йому вісімнадцять років, бо так пише Теодорит про Симеона Стовпника, якому Микита наслідував, — мовив Созонт.

— Чому все звіряєш за книгами, брате? — знову спінився Кузьма. — Нічого не відаю про Симеона Стовпника і сумніваюся, що Микита про нього знав.

— Оце мені й цікаво довідатися, — сказав Созонт.

— Але чому, брате, — гаряче сказав Кузьма, — не може бути подібностей поза книжними історіями. Той і той були ченцями, отже, мали прийти до монастиря і жити там, а життя там однаке. І той, і той почали жити подвижницьким християнським життям, а воно твориться на основі спільній — науці Христовій. Коли ж люди однаково живуть, то й повторювальність дій у них може бути.

Созонт засміявся.

— Смієшся з моєї глупості, брате? Не боїшся гріха гордині?

— Боюся! — мовив Созонт. — Але не з тебе сміюся, а радію, що Господь зволив, аби я став п'явкою, щоб висмоктати глупоту твою. Радію, бо мудрі сказав слова.

І Кузьма раптом запишався, як хлопчик чи та ж таки примхувата дівка. Аж помолодшав, і вперше його ворочкастий рот розсунувся.

Він по-доброму всміхнувся:

— Отже, все знаєш, — сказав м'якше. — Але Богом клянуся: не з книги розповідаю, яку хтось там написав.

— Теодорит, — мовив, усміхаючись, Созонт.

— Хай і так. Кажу, що сам бачив… Ми приймали їжу раз на день, ввечері, ліпші із нас, а я до них не належав, — у третій день, а Микита перебував не ївши цілий тиждень.

— Звідки знаєш? — гостро спитав Созонт. — Сам звіряв?

— Сам не звіряв, але всі так говорили.

— У поговорі правда тільки присутня, — буркнув Созонт. — І є поговір правдивий, а є облудний. Батьки його не шукали?

— Два роки шукали, але Бог його покривав, потім батько, казали, помер з тієї печалі.

— Хто казав?

— Сам мені оповів. Прийшов до нашого монастиря чоло вік із Черняхова, розпитував за Матвія, тобто Микиту, й оповів.

— Про життя його в Черняхові трохи знаю, йшли ми через це містечко.

— Розпитував про нього?

— Скільки міг.

— Ти й справді страшний чоловік, — подивився на Созонта круглими очками Кузьма. — П'явка.

— Так-таки, — зітхнувши, згодився Созонт. — Яка відсмоктує людську глупоту.

— Коли все знаєш, навіщо мені розповідати?

— Не понуджую до того. За балачками легше дорога до лається, — добродушно повів Созонт.

— А як на мене, весь час невидимо, без словесних спонук понуджуєш. І це гнітить мене, не хотів оповідати, а плещу язиком. Чи ж писав Теодорит про Симеона, що той об мотався шнуром від колодязя?

— Так, — сказав Созонт, — але Симеон обв'язався шнуром із фінікових гілок, жорстких вельми, — у нас фінікове дерево не росте.

— То був звичайний шнур, яким витягують із криниці воду, — сказав Кузьма. — І я бачив на власні очі його обмотаного, з обгноєним тілом, що вельми засмерділося від ран, натертих мотузом.

— З червою?

— Черви не бачив. Але ми, брати його по обителі, тоді обурилися. Бо Господу треба служити іноку непорочністю та послушанням й добрими у світі цьому справами, а завдавати собі марні муки — це порок, та й не з волі ігуменової це сталося, а з власної — це ж непослух, і які добрі діла він міг учинити лежачи, як метеликовий коконець?

Отож ми пішли до ігумена й сказали:

— Звідки привів до нас чоловіка цього? Коли б був святий, то не сморід би од його тіла йшов, а пахощі, а так поблизу нього й стояти годі, і постіль його у кривавих плямах та й смердить, як він сам.

Ігумен не знав, що Микита обв'язався шнуром, то й не повірив, коли йому це сказали. Тоді наказав здерти з нього одежу, була його волосяниця закривавлена, а коли розвивали шнура, то шматки шкіри відпадали, і з великим трудом це робили, бо він при цьому вив, як вовк, і ми навіть подумали, що взяв на себе прокляття вовкулацтва, і всі жахнулися непомірно. До того ж сморід стояв нестерпний, ніби від песячого падла, хай Бог мені простить, але все було так, як розказую. Потім перестав вити й почав тремтіти всім тілом, а коли трохи отямився, сказав:

— Пустіть мене, як пса сморідного, достойний я цього назвиська через гріхи свої.

Тоді сказав ігумен:

— Сімнадцять років лишень маєш, які ж гріхи твої? Відповів Микита:

— Отче, пророк каже: «Я в беззаконі народжений, і в гріху зачала мене мати…»

— Чи так описує Симеона Стовпника Теодорит? — спитав Кузьма.

— Точнісінько так, — ствердив Созонт.

— Тоді він Симеону наслідував, — мовив задумано Кузьма. — Можу поклятися, що бачив це своїми очима. Що ж пише далі Теодорит?

— Пише, — рівно мовив Созонт, — що ігумен вилікував його з ран, але він продовжував катувати власне тіло, тоді його й прогнали з монастиря.

— У нас було трохи інакше. Пішов із монастиря сам. І саме після того, як ми вчинили над ним насилля. Власне, не пішов, а побіг, а, ослаблений бувши, біг не тільки на двох, а й на чотирьох, через це й подумали, що став вовкулакою.

— Чому ж ідеш до нього тепер, коли славний став Микита? — спитав Созонт.

— Тоді, коли це з ним сталося, жах відчував, і цей жах не вимився з душі й досі. Не можу полишити думки: хто зогрішив тоді, чи він з катуванням свого тіла, чи ми, його викриваючи?

— А що сталося з ним по тому, не відаєш?

— Про нього й поговору не було. Зник, та й усе. Аж доки не пройшла слава як про стовпника.

— Цікавість тебе веде?

— Не так цікавість, як страх перед гріхом — я ж був серед тих, котрі його викривали.

У цей час на нас звалився дощ. За балачкою не помітили, як серед ясного неба з'явилася хмара, зовсім, до речі, невелика, і з неї ринули потоки води. Відскочили з дороги під дерева, проходили-бо лісом, минувши перед цим долину, і враз почули цокіт копит. Поховалися за деревами — дорогою в дощі проїжджав татарський чамбул.[9] Татари вели здобич — прив'язаних до коней на арканах чоловіків, хлопців та жінок; кількох дівчат, замотаних, везли в себе на конях. Люди не так ішли, як бігли за кіньми, а з лиць їхніх струменіла вода; татари, що завершували похід, погукували й плескали нагаями. Отже, дощ нас порятував, інакше, заговорені, ми могли б потрапити у їхні мотузи й паси, і тоді наша мандрівка стала б передчасно печальна, може, й довіку. Через це стояли за деревами, боячись дихнути, з-за дощу татари не вельми дозиралися, та ще й поспішали, тому й минули нас, не помітивши, й подалися собі далі.

— Звідкіля взялися татари? — спитав Павло. — Нічого про напад не чули.

— Татари на те й татари, щоб падати як сніг на голову, — мовив Созонт.