Вони й попросили тоді, щоб їх на ніч пускали за загорожу біля стовпів.

Вислухав це преподобний і сказав:

— Візьміть землі від загорожі цієї і води із Ока Прірви, посипте тією землею, де вовк виходить у болота, і покропіть ту землю водою. Самі ж спокійно лягайте спати.

Вони так і вчинили, кожен захопив землі із-за загорожі, а що було їх чимало і не знали, звідкіля виходить вовк, то обсипали увесь берег, кроплячи водою. Спати, однак, вони не могли з жаху перед звіром. Отож, коли настала північ, почули з болота жахливе виття, аж усім поставало сторч волосся, — це вовк ходив довкола острова, не мігши знайти безпечного місця для виходу. Вив усе голосніше й голосніше, аж уломні й почварні попадали на землю, забивши пальці у вуха, бо не змогли того стерпіти. І враз виття обірвалося, почулося скавуління, зрештою й воно затихло. Цілу ніч про трусилися уломні та почварні, а вранці хоробріші із них обережно рушили до того місця, звідкіля долинало скавучання. Узброїлися палицями, але страх їхній був марний: величезний звір лежав на насипаній землі, і шерстина на його тілі вся здибилася, як голки. Рот був забитий землею, очі вивалилися й провисли біля щелеп. Тоді уломні й почварні з радісними криками прибігли до нас, і ми, ледве двигаючи звіра, потягли його до Ока Прірви, а там пустили під воду. І він пішов униз як камінь, після чого на тому місці довго бурунила вода, ніби кипіла. Чи правду я розказав? — крикнув Никифор до уломних та почварних.

Тоді уломні й почварні набрали повні легені повітря й гукнули в один голос:

– І-ї-ях!

І знову позавмирали, ніби води в рота набравши, ще тісніше до нас приступивши.

— Чи місцеві люди до того й після того бачили подібних болотяних вовків? — спитав Созонт.

— Болотяних вовків бачили, але такого великого й лютого ніколи, — сказав Никифор, — якраз було тоді на острові кілька селян.

— Чим же ви харчувалися під час вовчої облоги? — спитав Созонт.

— В болоті, але не в Оці Прірви, з'явилася раптом риба, хоч раніше її тут не бувало, тепер також часом з'являється. Тулила ся під берегом, тож ми зробили сака із полотна і наганяли її досить для юшки, куди кидали ще й зілля, що росте на острові. Риба, правда, тхнула багном, але оскільки хліба ми не мали (ті кілька селян, що прибилися, були єдині наші гості за довгий час), то була та риба нам достатньо смачна й поживна, — сказав Никифор. — З'яву тієї риби ми також вважаємо за чудо.

— Чому ви, учні святого, не харчуєтеся у загальній поварні? — спитав Созонт.

– Із двох причин, — сказав Теодорит, — одне, щоб утримувати духовну відстань між нами, вибраними святого, і ними, маломисельними, а друге, повстримність наша більша їхньої — їхня їжа для нас надуміру заживна. Ми ж прагнемо дійти до того стану, в якому перебуває блаженний: аби їжі не вживати цілком. Тож живимося харчем вельми малим, а дехто і не щодня… Твоя черга, Георгію!

— Моя розповідь буде коротка, бо я тут наймолодший і недавно, — сказав Георгій. — Про те, як відвідав святе місце пан Василь Пулявський із Володара, щоб подякувати блаженному за народження дітей, чоловік пані Олени.

І він розповів, що пан Василь Пулявський прочув, що преподобний гнівається на жінку його за те, що назвала його батьком тих дітей, і, за погодженням із панею Оленою, пішов сам через болото, ведений провідником. Преподобний уступив із ним у бесіду, пан Василь перепросив його від жінчиного імені за невдало мовлене слово, запевнивши святого, що мала на увазі не тілесне батьківство, а духовне, бо отцем прийнято звати і ченця, і священика, і саме за такого отця не тільки дітям своїм, а й собі вона блаженного має.

– І я також, — сказав пан Василь, — маю твоє преподоб'я за духовного собі отця.

При тій розмові відпав від виразки блаженного черв'як і скотився по сосні на землю, просто під ноги панові Василю. Той узяв його в руку й відійшов. Послав за ним преподобний Георгія, звелівши спитати:

— Навіщо узяв у руку смердячого черва, що відпав від зігнилого тіла мого?

Тоді пан Василь розтулив долоню, і Георгій побачив на долоні блискучий діамант, що аж світився і вигравав гранями.

— Не є то черв'як, а діамант, — сказав пан Василь Георгію. — Перекажи це преподобному.

Георгій побіг й оповів преподобному, що сталося, і той повів:

— Передай йому, це від мене дар за вірою його, і хай за лишиться при ньому.

Минулого літа, коли це й сталося, Георгій був у Володарі і, завітавши до панів Пулявських, спитав, чи зберігається той діамант. І пан Василь показав Георгієві його, управленого в ікону Богоматері, отож, коли є бажання, можна його й тепер у панів із Володара побачити.

— Неодмінно те вчинимо, — сказав Созонт. — Чи були подібні випадки з кимось іншим?

— Це сталося тільки раз і з паном Василем, — сказав Георгій.

Зависла мовчанка, вогонь палав слабше, очевидно, учні Микитині перестали підкладати хмиз: тлів тільки жар, з якого вряди-годи виривалися язики полум'я.

— Чи є ще якісь запитання до нас? — спитав Антоній.

— Тільки одне, — сказав Созонт. — Чи всі дванадцять років простояв святий на стовпі, чи часом сходить на землю?

— На землю він часом сходить, — мовив Антоній. — Коли приймав їжу, для природної потреби, а коли перестав її приймати, то тричі на рік: на Різдво — тоді сторонніх людей на святому місці немає, хіба забреде хтось випадком, — це свято празникує із нами, співаючи боговгодних пісень та псалмів; на Великдень і Трійцю, люди в цей час тут є, отож обходить усіх, благословляючи. Якраз післязавтра Трійця, і ви зможете це побачити. Але сходить тільки вночі і ненадовго, а після обходу острова чи після різдвяного боговгодного співання повертається назад. Усе запитав?

— Усе й дуже задоволений із ваших оповідок та відповідей, — сказав Созонт.

Тоді Антоній звів руки, заплескав у долоні і закричав до уломних та почварних:

— Тепер спати! Розходьтеся спати! Годі витрішки їсти! І щоб мені ніхто вночі не блукав.

Уломні й почварні посунули в темряву; Микитині учні за чекали, поки вони не зникнуть, побажали нам на добраніч і відійшли: перший Антоній, за ним Теодорит, по тому Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій.

Ми були повтомлювані, через це задоволено повлягалися, принаймні я. Созонт, правда, сказав:

— Усі оповідали чуда, крім тебе, брате Михайле. Чи, може, їх не знаєш?

— Одне знаю, але сон мене морить, — сказав я. Созонт, очевидно, й сам був зморений, бо голосно позіхнув.

— Помолімося на сон та й заснімо! — мовив він.

Ми уклякнули й помолилися впівголоса. Але тільки знову лягли, як почулось у темряві шарудіння, потім з'явилася головата постать, що крадьки ступала.

— Чому не спиш, Мусію? — спитав спокійно Созонт.

— Ш-ш! — зашипів карлик. — Хочу вам щось сказати.

— Це правда, що ти внадився до карлиці в таборі? — спитав Созонт.

— Вони вже про це знають? — карлик присвиснув.

— Таж знають, коли й ми відаємо, — мовив я. Карлик почухмарив голову.

— Це та блядь Марта сказала! О-от сука!

— Не годиться промовляти страмотних слів, Мусію!

— А ко-оли це правда, о-о? Ходить уночі до-о о-отих жеребців, а во-они її то-ого-о! — Карлик зробив непристойний жест.

— Усі шестеро? — з жахом спитав Павло.

— Не знаю, — чесно признався карлик. — Во-они зачиняються. Але дуже со-оплять, а во-она часо-ом верещить. Баби верещать, ко-оли їм дюдьку вставляють, о-от!

— Вона ж німа! — сказав я.

— Така ж німа, як я го-орбатий, — мовив Мусій. — А та карлиця, що-о я до-о неї хо-оджу, моя жінка, о-от!

— Вінчана? — спитав Созонт здивовано.

— Нє, але весілля ми грали, о-от! І я їй дюдьку вже не раз вставляв.

— А в уряді ви записані? — спитав Павло.

— В уряді записані, — гордо мовив Мусій, — і я їй по-о-праву дюдьку вставляю, бо-о во-она мо-оя жінка, о-от!