— Святий нікого не судить, — сказав голос Антонія. — Святий за всіх молиться і благає Бога, аби зглянувся на ваші гріхи й хвороби.

— Тоді судіть вшетечника ви! — заверещав голос.

— Я не вшетечник, о-от! — крикнув карлик. — Прийшо-ов до своєї жінки, о-от!

— Хто може посвідчити, що це твоя жінка? — спитав Антоній.

Зависла глуха тиша.

— Всі це знають! — закричав карлик. — Я всім це казав!..

— Всі знають, бо ти казав, — мовив Антоній. — Але ніхто не був на твоєму весіллі і ніхто не бачив, як ти вінчався, чи не так, Мусію?

— Мо-оя жінка по-освідчить, о-от! — крикнув карлик. — Хай скаже!

У цілковитій тиші, яка постала, почувся кволий, якийсь цвілий, тонюсінький голосок, який, однак, був добре чутний.

— Прийшли сюди Бозі молитися, а він, цей Муська, стидомирник і лізе до моєї тютьки.

— Чи ти його жінка? — спитав Антоній.

— Він хоче, щоб я була його жінка, то я й не знаю. Лізе до моєї тютьки, а я прийшла Бозі молитися.

— Хіба ж ти не моя жінка? — заверещав карлик Мусій.

— Ге ж, ти казав, — мовив голосок, — і ліз до моєї тютьки зі своїм стидомор'ям. А я прийшла сюди Бозі молиться.

— Суди себе сам, Мусію, але між нас тобі місця нема, — сказав Антоній. — За вшетечників святий не молиться.

І на те слово вдарили в дерев'яні тарілки ложками уломні та почварні й розступилися раптом, звільнивши стежку, по якій пішов, по-дитячому плачучи, карлик Мусій, а за ним великоголова істота із походнею, за ними — карлиця з блискучими очками й усміхнена.

— Попереджав же я тебе, Мусію, — сказав Созонт-диякон, коли карлик проходив повз нас. — Чому не послухав?

— Бо-о во-она мо-оя жінка! — схлипнув карлик. — Але во-она вже мене не любить, о-от! І зрадила мене, сучка і блядь.

— Я не сучка і не блядь! — обурено випискнула карлиця. — Я прийшла сюди Бозі молиться, а не на те, щоб ти мені дюдьку совав. Вшетечний пес!

Тоді ще більші сльози покотилися карлику по щоках, по хилив голову й пішов далі. Тепер задніми стали передні й двинули за ним. Ми рушили слідом, а за нами поплелися уломні й почварні чоловіки, жінки лишилися позаду, всі били ложками в дерев'яні тарілки, і від того весь острів наповнився сухим і тривожним стукотом. Процесія рушила в бік Ока Прірви; я озирнувся, але не побачив Микитиних учнів, вони залишилися біля стовпа, так само не було тут і Марти.

— «А намісник спитав, — проказав Созонт слова з Євангелія від Матвія: — Яке зло він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: „Нехай розіп'ятий буде!“ І як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води й перед народом умив свої руки».[23]

— Не богозневажай, брате Созонте, — мовив Павло. — Чому рівняєш цього карлика до Христа?

— Бо Христос, уподібнивши себе до знедолених і відкинутих із невинно убієнними, взяв свою долю.

— Але Христос був царем, і Пилат це визнав, — мовив Павло. — І не був він невинно убієнним, а постраждав за проповідь своєї науки.

— Це так і інак, брате Павле, — сказав Созонт. — Мовив Ісус: «Коли б знали ви, що то є: „Милості хочу, а не жертви“, — то ви б не судили невинних».

Нарешті похід дійшов до Ока Прірви і я, побачивши цю дивну заводь чи озеро, знову вразився: було воно правильноокругле, білясте по боках, а посередині темнів, ніби зорок, менший округ, темний, брунатний.

Усі поставали на березі, який тут увігнувся, кругло врізаючись в острів, карлика Мусія розв'язали, і він почав розтирати собі руки. В тарілки вже не били ложками, зависла тиша. У цей мент на сході розкололося небо й запалало засвітившись — полилося жовте світло. Від озера курілася пара, ніби диміло, підіймаючи сірі пасемка. Сонце ще не зійшло, але цей мент надходив.

— Чи підеш зі мно-ою, жінко-о? — спитав карлик.

— Фі! Тра ти мені дуже! — закопилила носика карлиця.

— Я зара вам до-окажу, що-о во-она мо-оя жінка! До-окажу! — заволав карлик Мусій. — І перейду О-око Прірви о-от! І нічо-о мені не станеться!

Стояла глибока тиша. І я вразився, поглянувши на істот, котрі стояли, — були вони по-особливому почварні; можливо, від цікавості, яка запалила їх. І подумав із болем: що робимо тут ми, серед цих нещасних, і чому треба було нам тут опинитися? Що шукаємо й хочемо знайти? Чому прийшли до цієї заводі, чи не з недоброї, як у цих уломних та почварних, цікавості? Тоді чим різнимося від уломних та почварних? Книжництвом та фарисейством?

Карлик Мусій знайшов палицю і сміливо ступив у воду. І, як тільки це учинив, десятки ложок ударило в дерев'яні тарілки; під цей супровід карлик повільно просувався по невидимій у воді стежці. І я помолився щиро й пристрасно Богові, щоб уберіг цього чоловічка, адже вірив: невинний він, а зрадлива карлиця і справді була його жінкою. Вона ж стояла спокійна й байдужа, вередливо скрививши губи й трохи похиливши набік голову; хто зна, може, вона, як кожна самиця, сподівалася, що її самець переможе і стане достойний її? Тим часом карлик занурився по груди, палицею він намацував стежку. Тоді я згадав, що в найглибшому місці, саме там, де пропав співподорожанин наш Кузьма, вода доходила нам до пахов — карлик же це місце, коли не вміє плавати, не перейде, буде йому з головою; зрештою, коли б і вмів плавати, то, зірвавшись зі стежки, чи зміг би її потім відшукати, а отже, чи матиме силу допливти до супротилежного берега?

Мусій заглиблювався все глибше й глибше і вже майже дійшов до темного кола посеред заводі, вже стриміла над водою тільки його голова, коли ж раптом та голова заверещала дико і в мент зникла. Відтак юрба, що стояла на березі, набрала повні легені повітря й гукнула в один голос:

— У-ї-ях!

І пішли по плесі кола, докотилися до берега, біля якого ми стояли, і вдарились об нього із сплеском.

Тоді карлиця впала навколішки, схопилася руками за волосся, рвонула й заволала:

— Ой Боженьку, чому ти його від мене забрав, я ж тобі за нього молилася? Він був мій чоловік! Він був мій чоловік!

І заревла болючим, трубним, тваринним гласом.

Уломні й почварні стояли із розсвіченими на страшних лицях усмішками і натхненно гатили ложками в дерев'яні тарілки.

У цей час на сході з'явилося сонце. Величезне, криваво-червоне, в оранжевому ореолі, залите кров'ю щойно вбитої ночі.

Ми повернулися на місце осідку, я був вражений до глибини душі, Павло осмутнілий, а Созонт цілком спокійний. У цей час прозвучав перший півнячий крик.

— Де вони тримають півня? — спитав Павло.

— У хатині чи на стовпі в хижі, — сказав Созонт. — Ми острів переміряли і ніде не знаходили місця для півня чи його самого. А може, це кричить півнем сам Микита?

— Жартуєш, брате? — сказав Павло. — Крик як у справжнього.

— Ніяких жартів, — поважно відрік Созонт. — Голос увіч лише від загорожі, але ніби з висоти. Людина легко наслідує півнячий крик. Коли б Микита тримав у себе справжнього півня, мав би з ним клопіт, мусив би його годувати й прибирати за ним, півень міг би вирватися на волю. Але чого не знаю, того не знаю — вірю лише твердим і вивіреним речам.

Я знову подумав: скрізь і в усьому Созонт залишається правником-вивідувачем чи розшуковцем. Бог йому такий талант уділив, і це річ конечна.

Ми лягли на устілля, бо ще було вельми рано, я ж мав цілком безсонну ніч, тож, хоча був уражений усім баченим, запав у твердий сон без сновидінь, ніби в чорну яму провалився, і вивів мене з тієї ями Созонт, розторсавши.

— Вставай, брате Михайле, — сказав. — Уломні й почварні вже йдуть на казань.

У цей час удруге заспівав півень. Голова мені паморочилася, але я скочив на ноги, і в грудях заколотилася якась сіра бовтанка, очевидно, від пережитого.

— Скажи, брате Созонте, — мовив Павло, який усе ще був смутний. — Чи з цього острова єдина стежка — через Око Прірви?