— Амінь! — сказав Созонт і відійшов до нас.

Микита ж відступив на середину хижі і завмер нерушний. Ми продовжували стояти, так само й Антоній, Теодорит та Георгій. Із хатини вийшли Симеон. Євагрій та Никифор і зупинилися біля Антонія та Теодорита, уломні й почварні також не зрушили з місця. Микита ж стояв звівши бороду, хоч неба не бачив — над ним була стеля.

Так минуло досить часу; Павло принаймні вже зміг трохи отямитися, бо не був такий червоний, так само і я, хоч і не мав ще сили протиставитися розумом словам Микитиним — для цього треба спокійнішого часу. Зрештою, ми могли піти звідсіля, але оскільки всі чогось чекали, то й Созонт-диякон, якого ми мовчки визнали за старшого, не рухався, отже, ми продовжували стовбичити серед двориська.

І тут побачили, що Микита здвигнувся й поклав поклона, я а ним другого, третього. Спершу робив поклони повільно, але чим далі, тим швидше. Я мимовільно невідь для чого рахував: уже було сорок поклонів, п'ятдесят, а він усе кланявся й кланявся, розгинався і згинався, наче не зі своєї волі це творив, а якась сила, подібна до тієї, що кидала у хворобі Павлом, корчила його. Й уже був Микита наче дзигаровий маятник і творився при тому одновимірний і визначений ритм — схилявся і розгинався, я вже нарахував до ста п'ятдесяти трьох, почало вже мені поколювати в шиї, дивлячись на стовпну висоту, а він хилявся й хилявся і ніби зовсім не втомлювався від поклонів, хить-хить вниз і вгору; вже я нарахував двісті поклонів й почав діймати мене подив: скільки зможе ще витримати? Сльозилися очі, а шию ломило — дорахувався до трьохсот десяти й мусив зупинитися, бо не сила стала рахувати. А він хилявся й хилявся, хить-хить вгору і вниз; я поглянув на Павла та Созонта. Павло був напрочуд смутний і не дивився вгору, а радше під ноги, а Созонт угору дивився і, очевидно, поклони, як і я перед цим, рахував. Але зрештою втомився і він, не втомився тільки Микита, хилявся й хилявся вгору і вниз — над нами стояло сонце й почало припікати; ми зустрілися поглядами із Созонтом, і я побачив його півусмішку, невідь-чому підморгнув мені, а може, підбадьорив, скоріше друге, бо невдовзі взяв Павла за руку й потиснув — таки підбадьорював. А Микита хилявся й хилявся, згинався й розгинався, і не було кінця цим безконечним поклонам. Я озирнувся на уломних та почварних, вони були ніби заворожені. Дивитися на святого їм зручніше, бо стояли поза загорожею, отож не так задирали голову, як ми. Микитині учні вгору не дивилися, очевидячки, бачили подібне не раз, а стояли виструнчившись, як вояки, і мені, може, й грішно подумалося: тоді, коли я переписував у Двірці, а потім у Пересопниці Євангеліє, прикрашаючи його, чи не уподібнювався до цього відлюдника та стовпника і чи своєю безконечною на довгі роки працею не віддавав отаких одновимірних поклонів. Але була між нами й різниця — наслідок тих поклонів моїх, скуток я міг побачити в образі чудової книги, створення якої вважаю не своєю заслугою, а Божою, бо він мене надихав, про нього я думав у час роботи і його славив своїм художеством. А який скуток, подумалося мені, залишиться від Микитиних схилянь, хіба відіб'ються вони коротким зчудуванням у немисленних головах уломних та почварних чи в прибульцевих, наших, тож навіщо Микита чинить це й для кого? Щоб уразити Господа, який чи й потребує такого чину? Скоріше виказує свою вправність, те ж таки ним осуджене художество тим, що дивляться на нього, а коли так, то чи не для марнотної короткотривалої слави згинає себе й розгинає? Що ж Господу більше потрібно, думав я: діла наші добротворні, через які створюються плоди, з допомогою яких Господь підтримує життя на землі: плоди трави, зілля, дерев, комах, птахів, тварин і людей, плоди видимі й невидимі, тілесні й духовні, в основі яких зачаття подальшого добротворення чи бездільне порожнювання, отакі скомороші дивоглядні ігриська, скутком яких — марно вигнаний із тіла піт, який просохне, ніби роса? І чи бажає Господь, подумав я, щоб людина велике і всемудре творення світу нашого, творення своє зневажала, а життя бажала знищити в собі й навколо себе, і щоб мрією його стало перетворити землю у безживну пустелю? Тож кому Микита так безнастанно кланяється: живому Богові, творцю життя, чи янголу смерті, що все тлить та знищує?

А Микита хилявся й хилявся, згинався і розгинався, хить-хить туди й сюди, безконечно одновимірно. І мені раптом стало шкода його величезної сили й наснаги, яку скидає в Око Прірви, ніби хоче ту Прірву загатити, закидає камінням своїх учинків та уявлень — чи не зі страху перед тією Прірвою те чинить? Відірвав цей нещасний свої ноги від землі-матінки, виніс на стовпа, гадаючи, що наблизиться у такий спосіб до неба, але його ноги все одно залишилися прикуті до дощок настилу на стовпах, і хай би ці сосни були в десять разів вищі, чи ж слабше, чи ж менше приростали до помосту мого ноги? І поклони, що їх продовжував ненастанно творити, чи не є це безнадійною спробою перебороти притягальну силу землі, щоб попрати свою природу і злетіти в небеса? Але кожен знає, що літати може створений до літання, а створений до повзання даремно силкується — не в природі це його. Може вибратися на сосну, може вибратися на гору, на найвищий її шпиль, але земля його все одно тягтиме до себе, бо й птах не може вилетіти вище того, скільки дозволяють йому крила.

І тут Микита зупинився. Стояв і важко дихав, як ковальський міх, вирячивши очі, хапав ротом повітря, якого не ставало йому, а водночас і на нас дивився, гордо звівши бороду, ніби був гордий і щасливий уразити нас, адже такого ніхто не здолає. Але одного він, бідний, здається, не усвідомлював: його подвиг у поклонах відлетів, як птах у безчастя, пов'янув, як квітка на дереві часу, і так це буває, як коли співає птах. Птах залишився, але співати перестав, і від його співу не залишилося ані сліду. Тож чи не задля тлінності, яку зневажав, стільки він потрудився? Ні ж бо, сподівався, що його подвиг буде помічено, відтак небезкорисно, а для мзди працював. Хто ж ту мзду йому подасть?

Микита віддихався, по тому позаслонював завіси на хижці і зник із наших очей. Уломні та почварні почали розлазитися: хто подався стежкою, хто рушив просто між дерева та кущі. Ми залишилися з Микитиними учнями самі.

— Маю сьогодні записати учорашні ваші розповіді, — мовив Созонт. — Може, пустите для цього у свою хатину, коли там є стіл? Боюся, що писання на коліні не буде для вас розбірливе.

— Стіл нам у хатині ні до чого, — сказав Теодорит, — навіщо стіл тим, що не творять трапез? Маємо там тільки ложа з убогою постіллю й пічку для тепла узимку.

— Гаразд, писатиму у перенгринський спосіб, — мовив Созонт.

— Чи ж маєш аж таку пам'ять, аби записати дослівно мовлене вчора? — спитав Симон.

— Слово в слово не запишу, але суть віддам, — сказав Созонт. — А що людина — істота недосконала, як і пам'ять її, й розум, ввечері прочитаємо написане і звіримо.

— Чи не сумнишся в чомусь із побаченого й почутого? — спитав Теодорит.

— Дещо тривожить, — зізнався Созонт. — Чи приходить до вас у хатину сестра Марта?

— Бачив чи розповів карлик Мусій? — спитав Антоній.

— Бачили вчора, як ішла стежкою до святого місця. Дещо сказав і карлик.

— Нам мила твоя відвертість, — мовив Антоній.

— Сестра Марта є духовною нареченою святого Микити, — сказав Теодорит. — Отож їй дозволяється приходити вночі, ні в якому разі удень, щоб помолитися блаженному й відчути на собі його дух і очиститися.

— Чи святий спускається до неї? — спитав Созонт.

— Тільки у виняткових випадках, — сказав Теодорит. — Тоді коли сестру Марту починає мордувати біс.

– Її мордує біс?

— Через це й прийшла до святого місця, марно сюди не приходять, — мовив Теодорит, — і побажала залишитися тут. Її біс живучий і чіпкий; хоч не раз проганяв його святий, зрідка до неї повертається.