— Кажу тобі: сатана — це одна із кісток у великій Божій грі.

— Але гра — це недійсне, вигадане й умовне, — мовив Павло.

— А я думаю, що гра — це найдісніша дійсність. Бо сама дійсність — результат гри.

— Дивовижні речі кажеш, — мовив Павло. — Чи ж не богозневаження називати Бога грачем?

— Сказав уже: не бачу нічого лихого у грі, а коли так, не заперечую і не осуджую Божої гри, якою є цей світ та дійсність, але сама гра, це також казав, може бути добра й лиха. Розум людині на те й даний, щоб розрізняти добре від лихого, а відтак творити добро чи зло, а це значить вести чи добру, чи лиху гру.

— А чи мав рацію Кузьма, говорячи про суперечність любов'ю до Бога та батьків? — спитав Павло, розширюючи свої благі і сині очі.

— Ніякої суперечності не існує, — спокійно відказав Созонт. — Ісус Христос сказав, що любов до Бога має бути більша за любов до батьків — і це перша заповіді у першому ряді, а любов до батьків — це перша заповідь у третьому ряді, і зовсім не значить, що тут є суперечність. Святий Симеон міг би цілком пошанувати й Бога, й матір, не порушуючи статус кожного, бо мав на те час і спромогу.

— Святий Микита, хотів сказати? — мовив Павло.

— Розповідь про матір і святого книжна, — спокійно сказав Созонт. — Узята із житія Симеона Стовпника. Та й майже всі розповіді про Микиту з невеликими відхиленнями повторюють житіє Симеона.

— Але це може значити й інше, сказав Павло. — Ці люди наслідують Симеону, тож Микита живе цілком так, як жив той. Може, це якась секта сименоїдів?

– І я так думаю, — прорік Созонт. — Хоч про таку секту досі ще не чув.

— Не чув, — уступив у розмову і я, — бо вона тут і поширення ще не здобула. Тобто засновник секти і його учні всі в одному місці, на цьому острові.

Созонт подивився на мене прихильно.

— Маєш добрий розум, брате, — сказав тепло. — Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.

— А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?

— Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з'явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.

Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.

— А тепер помовчмо, брати мої, — сказав Созонт. — Надходить час трапези.

Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом — кожен тримав на колінах дерев'яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев'яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.

— Вам не треба було чекати, поки нагодую це кодло, — сказав глухим голосом. — То дармоїди, а ви їжу принесли…

— Нікуди не поспішаємо, — мовив Созонт, — та й не погорджуємо цими нещасними. Сказав-бо Єремія: «І спіткнеться пиха й упаде».

— Святі слова кажете, панотче. Але й терпіння колись може лопнути, — прорік кухар.

— Чи ж вони шкодливі? — спитав Созонт.

— Таж ні! Але ото дивишся на них день у день і забуваєш, які ото люди. Здається, що й людей накших уже нема.

— А учні святого? — спитав Созонт.

— Ну, ці сюди не приходять. Хіба кого приведуть, як ото вас. Мені ж ходить ніколи, бо я все в роботі.

— Що ж вас тут тримає? — спитав Созонт, розглядаючи, що йому насипано у миску.

— Та маю гріха. Святий ото мені й поклав покуту. До морозів дотягну, а там хай воно пропадом іде.

— А в морози як живуть оці нещасні?

— Розбредаються по льоду. По селах тягаються на ялмужну. А з теплом знову сюди — коли крига ще держить.

І кухар подивився на нас поважно єдиним своїм оком. І те око нам раптом підморгнуло.

— Сказать по правді, — шепнув він, — балакать із вами я б не мав. Не викажіть мене.

— Будь надійний! — по-змовницькому відказав Созонт. Їжа, яку нам дали, була дивна: варене у воді зілля — чи заячий щавель, чи лобода, чи те й те разом (обидва зілля на острові росли), — без засмачки, але трохи присолена, бовталося в тому вариві й по кільканадцять пшоняних крупин — очевидно, з нашого-таки пшона; дали нам і по одному залежаному сухарцеві, такому твердому, що навіть розмоченого наші зуби ледве стовкли. Але були голодні ми, тож вимотали все не з меншим спритом, як уломні та почварні. Животи наші сяк-так наповнилися, і ми відчули втому, отож тільки й прагли що дістатися до стоянки, де треба було поробити на ніч лежаки із гілок, бур'яну й трави, подібні до тих, які бачили в тутешніх мешканців.

Коли ж проходили повз загорожу, за якою були жінки, то уздріли, що сестра Марта виладнала всіх попарно, — всі чекали, тримаючи мисочки та ложки, перед ворітьми, очевидно, виглядаючи, коли пройдемо ми. Побачивши ще раз Марту серед уломних та почварних, я пізнав силу кухаревих слів, що, спілкуючись із такими, скоро забудеш, якою буває нормальна людина. Марта не була красунею, але на тлі уломних її звичайність полум'яніла красою і вабила око, хоч я вже давно не юнак, а через повстримне життя давно не запалююся на жіночі знадності. Марта відверто дивилася в наш бік, очі мала зористі й палкі. Її підопічні покірно й терпляче стояли, сумирно поопускавши очі.

Ми полягали на землю, щоб відпочити, перш ніж почати укладати собі постелі; вечірнє сонце осяювало сосни, і від того вони привабно бронзовіли, сяючи ясно-жовтою корою; так само яскраво освічувалася трава, й зело, й листя недалекого куща, від чого кожна стеблина налилася світлом і в тому світлі сяяла.

— Чи помітили ви, брати мої: Микитині учні взяли собі незвичайні імена? — сказав Созонт-диякон. — Антоній був учнем Симеона Стовпника, Теодорит описав його житіє, Симеон — це Метафраст, автор звісних «Житій святих», Євагрій — це Схоластик, також описав житіє Симеона Стовпника, так само як Никифор Калістів та Георгій Кедрин, цареградець.

— Твоя книжність дивоглядна, — сказав я.

— Таж-бо ні, звичайна, — скромно заперечив Созонт-диякон. — Коли взяв послушенство писати книгу житій святих, принаймні маю знати тих, котрі подібне послушання чинили до мене. Це все одно як для шевця молоток, терпуг та кліщі, а для кравця ножиці та голка, а для коваля молотки та кувадло.

— Чому ж Микита не став Симеоном? — спитав я.

— Коли вони справді симеоніди, то наслідувач Симеона не повинен зватися так само, як апостоли Христа не звалися Ісусом Христом, — мовив Созонт. — Окрім того, Симеона Стовпника знає кожен освічений християнин, а його описувачів тільки вибрані книжники, отже, це могло чинитися для облуди, а може, й ні.

— Але то значить, — відказав я, — що хтось із них твори святих отців нашої церкви знає добре, отже, належить до виборних книжників.

— Теодорит або ж Антоній, — припустив Созонт.

— Але ж Теодорит сліпий, — заперечив Павло.

— Можливо, він і осліп через надмірне читання святих книг, — сказав Созонт. — Одне знаю: неясного маємо більше, ніж ясного.

Цю розмову перебило нам виразне шарудіння в кущі, що стояв найближче до нас. Созонт прудко схопився на ноги й кулею метнувся туди, а за мент вивів з куща, тримаючи за вухо, карлика. Карлик був босий, одягнений у мішкуваті лахмани, перепоясаний шнурком із обстрілами на кінцях, голова його заросла буйним кучерявим волоссям.

— Пусти моє вухо! — заволав він.

Але Созонт привів його за вухо до нас і тільки тут від пустив.

— Чого там ховавсь? — спитав грізно. — Підслухував? Карлик почухав собі вухо й блимнув очима.

— Хотів на вас подивитися, — сказав із болем у голосі.

— Як тебе звати?

— Мусій, — сказав карлик. — Я нічо погано-о-го вам не хотів.

— Тоді й ми тобі нічого поганого не зробимо, — сказав Созонт, — сідай біля нас.