Кухарем був одноокий чоловічина, одягнений, однак, у селянську одежу, обличчя й руки мав майже чорні: чи від диму, чи від сонця, бо поварня не мала будови: казан умуровано в піч із високим димарем. Харч він у нас відібрав без жодного слова, тоді підняв дерев'яне віко, якого спершу не помітили, на землі і зніс усе в невеликий льошок. Тут-таки стояли дві чималі бочки; щоб набрати із них води, внизу були чопики — більший, щоб вода лилась у цебро, яке тут-таки стояло, і менший, можливо, для того, щоб воду наливати у менший посуд. Созонт витяг кухлика й попросив у кухаря дозволу напитися. Той нічого не відповів, тільки махнув рукою. Ми напилися води, котра була в цебрі, з Созонтового кухлика, вода й справді була солодка й болотом не віддавала. Созонт спробував заговорити до кухаря, ставлячи йому невинні запитання, але той упер в диякона єдине око, яке за палало раптом, і знаками попросив нас відійти, отже, чи був німий, чи взяв на себе обітницю мовчання.

Були полишені самі на себе, тож рушили на обхід острова. Досі на ньому нікого не зустрічали, хоч і чули за кущами якийсь шерех; тепер же почали заглядати за кожного куща і вражено відкрили, що острів населено найдивовижнішими почварами та уломними людьми: були тут безносі, безрукі, сліпі, кретини з важкими, тупими лицями, карлики, пласко лиці істоти із вузькими очними розрізами, ніби щілини, чоловіки, юнаки й хлопці із наростами на ногах, на спині, на обличчі, в декого лице покривалося червоними плямами, часом почорнілими і нарослими — це звуть, здається, вовчим м'ясом. Уздріли ми й хлопця з шістьома пальцями на руках і ногах; помітивши нас, він здивовано став і відслонив грубезну долішню губу — все це були істоти чоловічої, статі. Дехто із них, побачивши нас, ховалися чи й тікали, а деякі завмирали й нерушно в наш бік дивилися. Одягнені були хто як, здебільшого в лахи темної барви, більшість — босі, лише дехто в неймовірних шкарбанах чи личаках. Тут і там натрапляли на логовища, складені із сіна, гілок дерев — ними логовища оточували — й соснової глиці. Ми обійшли острів спершу вздовж берега, принаймні тут ніяких будівель не віднайшли.

Євагрій, очевидно, сказав правду: острів зусебіч оточували болота, і незнаюча людина сюди й справді потрапити не могла так само, як і вийти звідси. Водночас відчували, принаймні Созонт, узагалі чутливий на такі речі (про те він нам шепнув), що хтось за нами невідступно стежить. Відтак Созонт тихо попередив, щоб ми почутого й баченого поки що не обговорювали, бо це може увійти у вуха того, котрий за нами нюшив. Для вивірки ми кількаразово поверталися і йшли в протилежний бік, але вистежувача так і не побачили, хіба чули шерех, який швидко віддалявся. Зрештою, це міг бути хтось із острівних почвар, запалений цікавістю до новоприбулих. Мені ж і Павлу кортіло обговорити усе дивне й незвичне, побачене тут, але Созонт це нам знову заборонив, і тут я збагнув, що він, як кожен мисливець чи вивідувач, людина вельми сторожка й бачна — зрештою, пам'ятаючи про те, що сталося із Кузьмою (а чи можна таке забути?), нам треба було так чинити. Найбільше, що мене мулило і я хотів це упершуруч обмислити, — це речення Євагрія, що ми звідси вийдемо коли захочемо. Що мав на увазі, я збагнути не міг. Дивувало й те, що поки що, окрім п'ятьох учнів Микити (шостий — сліпий), не зустріли тут жодної нормальної людини.

— Тепер належить піти вклонитися Микиті! — сказав Созонт, коли ми повернулися на місце, звідкіля почали обхід, тобто до поварні. Рушили добре протоптаною стежкою й натрапили незабаром на загорожу, досить неоковирно стулену, як тин, із гілляччя, хмизу та очерету. За загорожею сиділи, стояли й лежали на ложах, подібних до тих, які бачили в кущах, істоти жіночої статі: були це так само уломні та почварні: криві, сліпі, безносі, карачкуваті, карлиці, кретини, із приплющеними загноєними очима — одягнені були у неймовірні лахи, брудні, нечесані, сколошкані. Коли побачили нас, деякі заверещали й кинулися під тин сховатися, деякі стояли незрушно й неймовірно на нас дивилися, і поміж них усіх, як квітка на гноїщі, вирізнялася миловидна, струнка і зграбна дівчина, із охайно зачесаним волоссям — одягнена точнісінько так, як учні Микити, тобто у полотняний хітон.

— Підійди сюди, сестро, — сказав їй Созонт, підступаючи до тину, — хочу в тебе дещо запитати.

Але дівчина різко замотала головою й відвернулася. Созонт розвів руками, зітхнув і повернувся на стежку — ми рушили далі. Через якийсь час побачили місце стояння Микити: дві сосни, що росли з одного кореня, міцні, золотокорі й грубі, мабуть, столітні, зрізано на висоті близько тридцяти з лишком ліктів, і там збито помоста з колод, оточеного загорожею також із колод, але тонших. Наріжні колоди стояли сторч, на них кріпився дашок, покритий очеретом. Просвіт між стінками й дахом було заслонено очеретяними плетеними завісами; сама хатка невелика, довжиною на зріст людини, а шириною ліктів на п'ять. До хатини вела міцна драбина, збита з двох молодих стовбурів із врізаними і вбитими у вирізі приступками. Вхід у хатину був також затулений очеретяною завіскою, в якій був круглий отвір шириною в людське обличчя. В того отвора й було всунуто обличчя так само густо заросле й пелехате, як у Созонта, виднілося тільки очі, грубий ніс і вузька смужка лоба. Тим часом підійшли ближче й побачили загорожу вздовж стовпів, властиво, частокіл із просвітами між кілля, загостреного вгорі, але в просвіт не могла б пролізти й дитина. До одного із стовпів прибито оленячу шкуру. Біля воріт стояло кілька селян, у дворі також були люди, здається, учні Микити.

— Спершу помолимося святому, — порадив Созонт, і ми пришвидшили ходу. Дійшовши до селян, уклякнули й помолилися; селяни ж, побачивши нас і наше молитвування, почали хреститися. Помолившись, повставали і тільки тепер змогли побачити, що діється у дворищі: там стояли всі учні Микитині, а за стовпа однієї із зрізаних сосон тримався якийсь обірванець і плакав.

— Що тут діється? — спитав Созонт ув одного з селян.

— Цей чоловік, — мовив селянин, — на ймення Йосип, багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, нападаючи по селах і дорогах. Оце ми його й вирішили викоренити, почали лови, але він забіг сюди, на святе місце.

І ми почули рипучий і вискучий голос — заговорило пелехате обличчя, всунуте в отвір завіси на дверях хижі:

— Прийшли свіжі люди! Скажи це раз, хто ти, звідкіля і чому прийшов до мене?

Йосип звів заплакане лице й гугняво промовив:

— Я є Йосип, розбійник, що створив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх.

— А що ви, люди, на це сказали, повторіть для тих, що надійшли.

— Ми сказали, щоб ви, святий отче, віддали цього розбійника нам, поставимо його перед копний суд.[15] Має померти лихою смертю.

— Не встиг я вам сказати слова, діточки мої, а тепер проречу, — вигукнув Микита. — Не я його сюди привів, а Бог, бажаючи покаяння його, отож і поставив тутечки. Як можете, вдеріться на подвір'я і хапайте його, я ж не можу сам його вам вивести та й сказати учням своїм учинити це, боюся-бо, що послав його до мене Господь.

— Без твоєї волі, святий отче, не будемо його брати, щоб не чинити супроти тебе, — сказав селянин. — Але покарай його святими молитвами, бо нема вже нам спасу від нього.

— Покарає його Бог — не я, — прорік Микита. — І не від моїх молитов, а від ваших!

Тоді селяни впали навколішки і, звівши руки, почали молитися. Ми також уклякли, але не зводили рук і не молили ся — не нас це стосувалося. Стирчало в отворі пелехате лице, очі в Микити палали. Я озирнувся, почувши за собою тріск, і уздрів, що з-поза дерев та кущів виходять на галявину, на якій стояли ми, почварні, уломні, хворі й повержені. Вибігали, уклякали і зняли неймовірний галас, бекаючи, мекаючи, мукаючи, скрекочучи, а дехто навіть підвивав грубо чи тонко — звісна річ, були тут лишень істоти чоловічої статі. Микитині учні в загорожі ніби за наказом упали на коліна й одночасно знесли руки вгору.