— А вони це знають?

— Еге ж! Але кажуть: невінчаний, то-о й нежо-онатий, от! І дюдьку не мо-ожеш вставлять, о-от! А ми вже до-овго живемо, але тут не мо-ожна, о-от!

— Будь обережний із цим, Мусію, — турботливо сказав Созонт.

— А чо-ого-о во-они не дають мені сво-оїй жінці дюдьку вставлять? — плаксиво спитав Мусій. — Чо-ого-о?

— Такий тут звичай, Мусію: не живуть парами, сам знаєш.

— Знаю! Я ж тихенько-о і вно-очі, о-от!

— Вони на тебе око поклали і нюшать, Мусію, — побережись! Щось хотів нам сказати?

— Еге ж! Вно-очі не спіть, а до-о сто-овпа йдіть. Що-ось, ги-ги, по-обачите, о-от!

— Що ж ми побачимо?

— Що-ось тіресне, ги-ги! По-обіг я! О-от!

— Побережись, Мусію, — ще раз попередив Созонт. Але Мусія біля нас уже не було — розчинивсь у темряві. Ми повлягалися.

— Чи правда те, що сказав Мусій? — спитав Павло. — Вони все так гарно й розумно вияснюють. Чи не кривомисельний цей Мусій?

— Мусій — дитина розумом, — сказав повільно Созонт. — А з дитячих вуст промовляє істина, сказано-бо у Псалтирі: «Із уст дітей учинив ти хвалу». А ще Ісус мовив: «На сидінні Мойсеевім усілися книжники та фарисеї. Так усе, що вони скажуть вам, — робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони — та не роблять того! Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити… Усі ж учинки вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють… А ви вчителями не звіться, бо один нам наставник — Христос».[17] Чи писав ти, брате Михайле, ці слова у своєму Пересопницькому Євангелії?

— Писав, — відповів я, — і не раз осмислював їхню силу.

— Сила Христових слів незаперечна, — сказав Павло. — Але дії тих людей можна збагнути і з іншого боку. Світ лихий вони покинули і творять молитви Господу, як мало хто. Віддали себе убозтву та повстримності і вивели себе заради Бога із життя, умертвлюючи тіло своє. І не янголи вони, а люди. Є в них гріхи, а може, й переступи, але вони убогим та беззлобним життям своїм спокутують його. В чомусь, може, й лукавлять, бо сказав Єремія: «Лукаве серце людське», а «ми всі діти одного чоловіка».[18]

— Око Прірви подивилося на тебе, Павле, — сумно сказав Созонт. — Ось тобі Псалтир. «Визволь мене від людини лукавої та кривди». — «Визволь душу мою від губи неправдивої». — «Не дай прихилитися серцеві моєму до слів лукавих». Решту хай тобі скаже наш євангеліста Михайло. Скажи, брате!

І я сказав:

— «Визволи нас од лукавого». — «Рід лукавий та перелюбний шукає собі ознаки, та ознаки йому не дадуть». — «До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам'янистому ґрунті — це той, хто слухає слова і з радістю зараз приймає його, але кореня в тому нема, тому він непостійний».[19]

— Два поняття, брате Павле, змішуються: лукаве в людині і лукавий.

— Вважаєш, це і є Око Прірви, брате Созонте? — спитав я.

— Це один із його позирів у людську душу, — сказав Созонт. — Хай береже нас од того Господь!

— Амінь! — сказали ми з Павлом.

Созонтова проповідь освіжила й освітила наші розуми, і ми позасинали, нічого не домовляючись на цю ніч, ніби забули сказане нам карликом Мусієм.

І приснилося мені, що сиджу за столом над аркушем пергамену, а на столі розкладено лінійки, пензлики різної грубизни і пуздерка з усілякими фарбами, і малюю я Око Прірви — прозористу кулю із лискучим, білястим тілом та криницею зорка у ньому. І в тій кулі намалював я два соснові дерева, власне, стовбури і Микиту Стовпника на них, у якого замість рук кажанячі крила, і рветься він злетіти, тоді як ноги його прив'язані до стовпів шнурами. І намалював я в Оці тому Кузьму, якого поїдає небачений звір-змій, і болотяного вовка із очима, що палають двома вогнищами, а в пащі його розверстій застряг карлик Мусій, розпачливо схопившись за вовчі зуби й видираючись із пащі. Намалював я десятки уломних та почварних, котрі танцюють, обійнявшись із такими ж жінками, а серед них вродливицю із бичем і з горошиною в утробі, з якої буйно в'ються стебла, складаючись в образ дитини. Намалював я довкола неї шестеро юнаків, сплетених руками, намалював хробака із діамантом на голові, що розсипав сяйво, і намалював ще одного юнака, який несе на плечах дебелого воїна, намалював матір Микитину Катерину, що завмерла в пієті, звівши руки, із кровоточними слізьми на щоках, та жінку із змією в череві. Намалював Олену Пулявську як нову Єву, котра тримала в руці не яблуко, а пророслу горошину, і горошина та мала обличчя Микити. І обвів їх усіх довгим тілом змія, а замість голови у змія з'явив людського черепа. І все те в прозорому тілі Ока ворушилося, здригалося, рухалося, ніби не малюнок це був, а жива картина. Чогось іще бракувало у ній, і я намалював Павла у той час, коли його тіпала падуча його хвороба, і вона ним справді затіпала. Тоді намалював приліпленого до круглого бока Ока Созонта-диякона із ножем у піднесеній руці, а коли це вчинив, Созонт почав бити й різати ножем блідаву стінку Ока, і з місць ударів та прорізів почала сочитися кров, а то й литися потоком. І збиралася та кров на дні Ока у кругле озеро, і в тому озері я намалював другу зіницю, в якій застрягла скабка, схожа на татарську шаблю. Зрештою, зробив Око головою до юначого тіла, вдягненого у полотняну хламиду і взутого в личаки з онучами, обкрученими липовим ликом.

Довго розглядав цю чудну картину і раптом збагнув, що одного із дійовців цього видива не зобразив, і дійовець той, звісна річ, був я сам. Зрештою, черв'як із діамантом на голові — чи ж не я?

Мене хтось торсав. Розплющив очі, наді мною схилився Созонт-диякон.

— Брате Михайле, прокинься, — зашепотів він. — Уже пора!

— Пора до чого? — спитав.

— Подивитися, про що вістив карлик Мусій. Я зачумлено сів.

— Павла будитимемо? — спитав.

— Ні, він зморений, хай поспить.

— Чи ж треба нам те дивитися, брате Созонте?

— Треба, — твердо мовив Созонт. — Для того ми сюди й прийшли.

— А може, ліпше, — прошепотів я, — залишити їх у спокої? «Є Бог — суддя на землі».[20] І в Еклезіасті сказано: «Судитиме Бог справедливого і несправедливого». І в Матвія: «Не судіть, щоб і вас не судили»?

— Не для суду ми сюди прийшли, брате Михайле, — прошепотів Созонт, — а тому, як сказано в того-таки Матвія, і Христова це наука: «Допусти це тепер, то так годиться нам виповнити всю правду». І там-таки: «Блаженні голодні та спрагнені правди». Немає, брате, — він говорив це свистячим шепотом, — нічого випадкового у світі. Коли Бог нас сюди привів, виповнимо його волю.

І я впокорився. Вибралися ми на стежку і, сторожко при слухаючись, рушили до загорожі біля стовпа. Стояла навколо тиша. Біля самої загорожі бовваніла світла постать, і ми сховалися за стовбурами. Чекати довго не довелося: на стежці почулися легкі кроки. За мить вигулькнула жіноча постать — була то Марта. Пішла просто до охоронця воріт, місяць обливав їхню полотняну одежу, тож обох було добре видно. Щось поміж себе пошепотілися — Марта подалася через двір до хатини. В хатині світилося, але віконні засувки були зачинені.

Розхилилися двері, струмінь світла впав на землю.

Марта зайшла, двері зачинилися.

Ми вже хотіли податися вздовж загорожі, щоб наблизитися до хатини, коли побачили, що зі стовпа на драбині хтось спускається. Чоловік був у такій же хламиді, він підійшов до воротного — місяць освітив пелехате лице. От же, це був сам Микита. Щось перемовилися з воротним, і Микита майже побіг до найближчих дерев, тобто майже туди, де заховалися ми. Закоцюбли, притулившись щільно до стовбурів, — я злякався, що Микита нас викрив. Але той присів зовсім близько біля нас під кущем, і ми почули звуки, які видає людина, коли справляє велику природну потребу. Потім Микита підхопився й подався назад до воріт.