— Не зупиняйся! — закричав знову Симеон, не зменшуючи швидкості, і я таки не зупинився й не озирнувся. Ще раз глибоко вдихнув і знову поринув у задушливі хвилі сивої пари. Стежка вже перестала хилитатися, глибина води почала зменшуватися, в голові знову попливли барвисті пасмуги, згинаючись і закручуючись, і я силою волі знову запалив свою свічку остороги. Симеон також ні разу не озирнувся, але ходу сповільнив, і це було до речі, бо я відчував, що зімліваю, що мене вже наповнює не смердюча пара, а страх, власне, жах, який і гнав мене, ніби стьобав по голові батогом, і я майже осліп, вже нічого навдокіл не бачачи, тільки освітлу пляму стрибливої переді мною Симеонової спини. Вода вже була не по груди, а по пах, але нудота збільшила ся, і я виригнув із себе всі рештки убогої їжі, які мій живіт ще утримував, — була то жовта, їдка вода. Але це принесло мені сяку-таку полегшу, що й дозволило подолати решту дороги, яка привела нас до купини, що виступала із води, де росло кілька немічних берізок з блідавими невеличкими листками; очевидно, саме тут було вбито кілки, що тримали стежку з цього боку Ока Прірви.

Симеон вискочив на сухе й подав мені палицю. Я схопився за неї однією рукою, другою оперся на свою, хоч упір мала непевний, виліз на сухе і впав на землю. Але не дозволив собі відпочинку, тому сів і обернувся в бік заводі. Була вона спокійна й нерушна, мирно диміла біляста вода, нерушно застигла вода темна, і плавали біля того кола у білястій мари, але Павлового тіла на них не було, так само ані сліду не залишилося від Созонта. Тоді тілом моїм пройшли корчі і я заридав, як дитина, відчуваючи, що з повік моїх котяться великі, як горох, сльози.

— Чи дуже любив цих людей, що так плачеш, брате Михайле? — спитав Симеон з якимсь холодом у голосі. — Може, раніше їх відав, не тільки пізнав у дорозі?

— Раніше їх не відав, — мовив, — а плачу, бо це були люди: Павло душі благої, а Созонт — великого розуму й знання.

— Великий розум і знання людині шкодять, — смутно мовив Симеон, — і до кривомисля справляють.

— Що знаєш про цих людей? — з тугою спитав я.

— Менше, ніж ти. Не сумуй на смерть, бо вона хоч і печальна, але не страшна, — відказав Симеон. — Що життя в цьому світі, брате Михайле? Тільки крок між народженням, та смертю. Учора прийшов, а нині йдеш. Страшна, брате, не смерть тіла, а душі, а життя наше — це дорога у житла смерті, мимолітний подих тих, що її шукають. Через це щохвилини заглядає смерть у вікна наші і що ми перед нею? Трава перед косою.

— Чи що вчинили ці люди достойне смерті? — спитав я крізь сльози.

— Може, і вчинили, а може, й ні — не знаю їх добре, — тим-таки тоном мовив Симеон. — Смерть приходить коли захоче і бере кого захоче. Нещасні ми, люди! Бо хто нас визволить од тіла смерті? Ми страхом смерті тримаємось у неволі, а неволя — це і є земний світ.

Він замовк, і ми дивилися на плесо Ока Прірви. По той бік проглядався берег, на якому стояли, ніби непорушні стовпчики, Микитині учні. Туманець, який вився від води, робив їх привидними. І мене знову пойняв страх, затопив, захопив, поглинув — захотілося якнайшвидше покинути це прокляте місце, не мав я більше сили на пережиття. Хотіло ся забитись у якусь руру, криївку, заплющити очі й передумати ще раз усе, що сталося. Продумати і зв'язати нитки, які так і залишалися незв'язані, — чи збагну я щось? Те, чого боявся Созонт, сталося, отже, смертю своєю він підтвердив свої здогади. Але зараз я не міг про те міркувати, надто вичерпаний, змучений і зморений був. Зараз хотів одного: самотності і спокою.

Коли розмовляли, не дивився я на Симеона, а тепер глянув. Стояв, безмовний і непорушний, як ще один стовп, ніби уподібнювався до тих остовпілих послідовників своїх чи сам ставав їм у приклад. Скорше останнє: обличчя його величаво надихнулося, і ніби в самописі пробував або ж відчував себе так, як вождь чи полководець, перемігши у великій, кривавій битві і для якого трупи ворогів — на радість, не на смуток. І в цю хвилину не знав і не відав цей бідолаха, що його перемога — це знак поразки його, що, смертю часом переможений, побиває смерть, що не Ісуса перемогли розпинателі його, а він їх, що і в кволості є сила більша видимої, а смиренність достойніша самозарозумілості. Не знав цей бідолаха, що, переступивши межу, його розум окривлюється, стає уломним та почварним, адже страшно мені було почути від нього: «Великий розум та знання шкодять людині і до кривомисля справляють», — бо це він про себе сказав, а не про Созонта. Тобто цю істину він відав, але не себе нею звіряв, а переможеного собою, не знаючи, що в ущербленій правді вже немає правди, що ущерблене добро — вже не добро, а ущербний розум — уже й не розум. Ось чому жахнувся я, побачивши того самонадихнутого переможця, і остережний вогник знову, як свічка, запаливсь у моїй голові.

— Дякую Тобі, брате Симеоне, що перевів мене через Око Прірви, — мовив. — Повертайся назад, а я, відпочивши, далі піду.

— Чи перейдеш сам болото? — спитав Симеон.

— Ти викликався нас тільки через Око Прірви перевести, — відповів я.

— Сказав те, думаючи, що із проникливим Созонтом підеш, — мовив Симеон. — За тебе ж боюся, а ти до сердця мені.

Я хотів спитати: «А хіба не знав, що Созонт загине?» — але остережний вогник в голові запалав яскравіше, і я про мовив інше:

— Чим же припав тобі до сердця?

— А тим, що майже мертвий для світу цього — це і святий Микита тобі сказав. Тим, що твій великий хист пропав і не повернеш ти його. Але ще не дійшов, брате, вищої досконалості і проклятий світ ще тебе у собі тримає. Отож піди ще раз у нього й переконайся — чужий він тобі й ворожий. Немає тобі в ньому місця і вже ніколи не буде.

— Що ж тоді, брате Симеоне?

— Тоді помреш для світу остаточно. А коли це пізнаєш, то можеш згадати нас, померлих для світу, і захочеш сюди повернутися. Скажу тобі: приймемо тебе з радістю. Але ми нікого не силуємо й нікого до себе не кличемо — все у волі твоїй.

— Тому й хочеш провести мене через болото?

— Саме так, брате Михайле. Було б шкода, коли б не пройшов спасенного для душі шляху, а ти на нього ступив.

І зовсім сумно мені зробилося — цей чоловік був переконаний у правді своїй і перевазі. Отже, вірив, що переможе й мене, єдиного живого із тих, котрі прийшли до нього в гості. Відчув і пізнав, що з усіх я найслабший, найбільш зламаний духом, отже, немає потреби його в мені зламувати — це можу вчинити і я сам. І мав він тут повну рацію. Але однієї речі не враховував, того, що несу в голові написане без паперу й пергамену новітнє Євангеліє, вкладене туди Созонтом, ніби у скарбницю, і що я таким чином є його ворогом, хоч він був цілком переконаний, що ворога свого, Созонта, не тільки переміг, але й поглинув, як щука малу рибину.

— Обдумаю твої слова, брате Симеоне, — сказав я. — Але навіщо печалитися моєю долею: не в нашій волі народитися і вмерти, то ж чи треба боятися небезпек? Покладемо все на волю Господню, не нашу — хробаків земних: захоче Господь мене забрати, не до кінця умерлого для світу, хто його в тому спинить? Коли ж захоче поставити на стежку, про яку кажеш, цією стежкою я й піду, бо звик його волі впокорюватися.

— Отже, не боїшся вмерти? — з інтересом спитав Симеон.

— Не боюся, — відказав я. — Хіба треба боятися невідворотного?

— Добру річ сказав, брате Михайле, — усміхнувся приязно Симеон. — І святий Микита, і ми всі молитимемося за тебе, болото відтак напевне перейдеш. Хай буде так, як сказав святий Петро: «Скуси вам для випробування посилаються». Сподіваюся, що скоро побачимо тебе серед нас.

— Як же сам, повернувшись, перейду Око Прірви? — спитав я.

— Знайдеш спосіб. Захочеш, то й перейдеш.

Я встав, і ми обійнялися. Поцілувалися тричі, але при цьому дивну річ відчув: здалося увіч мені, що обіймаюся й цілуюся із трупом. Тіло його було так само холодне й неживе, як це недавно у покійника Павла. Я здригнувся.

— Промерз у воді, брате Михайле, — тепло сказав Симеон, відсторонюючись. — Погрійся на сонечку, воно вже світить, і прийди до тями. День сьогодні заповідається добрий.