І я раптово подумав: а куди простую? Немає в мене у світі цьому ані батьків, які повмирали у мор, коли був я ще зеленим, ні братів, ані сестер, був я в них одинак. Коли мав хист, був потрібен людям, а що я тепер, самотній, покинутий усіма, в якого тільки й залишилося: згадувати про часи натхненного пориву, коли творив Пересопницьке Євангеліє. І мені до болю в душі захотілося побачити його знову, той грубезний фоліант, оправлений у жовту шкіру із вісьмома пружками на корінці в місцях зшиття: інтролігатором[30] книги був я сам, сам зшивав, сам вибирав шкіру, сам виготовляв дощечки, сам їх зачищав, склеював зі шкірою і був перший, котрий книгу з любов'ю розгорнув. Вилив у неї всю силу, отже, книга випила мене, як кухоль живої води чи молока, — залишився тільки черепок.
І тут побачив перед собою бліде, розлите, ніби з туману витворене Созонтове обличчя.
— Мусиш пройти це болото, — сказало воно, і я вельми чітко почув у тиші його голос, — бо тільки ти зможеш зберегти і мене, і Павла, й Кузьму, невинно убієнних, від забуття. Хай буде це тобі новітня Євангелія, до якої маєш знайти силу й розбудити власний дух.
І я відчув, що у мені щось пробуджується, ніби глибоко в нутрі з'явився й проклюнувся живий росток й повільно скільчився, а ще повільніше почав рости. І почала виростати в мені квітка, що її називають крин,[31] і проросла вона поміж темного терня півумерлого мого, а за таке визначив його Симеон, єства. І я згадав слова Матвійові, які колись з такою любов'ю переписував:
«Погляньте на крин польовий, як зростає він — не працює, ані пряде», — отже, й Христос вважав, що він потрібен у житті, той польовий крин, коли у приклад його ставив. Таким же крином заростала моя душа, коли писав і малював, таким-ото крином і стала та велика й чудова книга — моя дитина, життя в яку вдихнув Господь. І вона живе вже незалежно від мене, погною, з якого й виросла та біла квітка, і не мені хай буде, а Богові за те хвала, тобто тому, котрий ріст цьому кринові дав. І я відчув у собі незвіданий прилив сили, а коли з'являється така сила, не можу я й не смію пропасти серед цього зовсім не безконечного болота.
Здається, я заснув і все мені привиділося, але, отямившись, відчув, що таки справді покріплений. Позирнув назад, звідки прийшов, і все пережите мною здалося важким привидним сном, але й таким, якого не повинен забути прокинувшись. Понесу той сон у собі, його невиясненні таїни, усі мовлені слова, усі відбуті дії і нічогісінько із того не забуду — саме таке на сьогодні моє послушенство.
І я пішов сміливіше й моторніше, вглиблюючись усе далі й далі у цей болотяний розлив, між карликові дерева, що нагадували карликів із Микитиного острова, між потворні сухостої, що нагадували мені уломних та почварних, вільхи й берези — Микитиних учнів; всі вони ніби оточили мене зусібіч, начебто виводив я їх із прірви, хоч прірвою були вони самі. Виводив же я із прірви і своїх побратимів, хоч вони навіки залишились у ній, і оце несу на спині, як мішок чи хреста, їхні слова й думки, повний ними сам; бреду через зігнилу воду життя нашого, але завжди маю змогу зупинитися й побачити чисті небесні криниці поміж білих хмар — крину небесного, заради творення якого я й рушив у мандрівку життя. О, не мертвий я був і не порожній, бо не буває порожній той, хто відчуває в душі божественний крин; в жилах моїх тече не мертва вода, а жива, мертву ж кров я виточую із себе, як чинив те наївно і Кузьма, даючи змогу присмоктатися до живого тіла п'явкам. Я ж, ідучи через болото, чинив те саме, тільки п'явками були мій біль, мій смуток, мій жаль за загиблими, моя невпевненість, завмерлість, мій відчай, самотність, зневіра, мої сумніви, неприкаяність моя — скільки їх було тих п'явок, котрі потребували моєї крові. І я віддавав їм своє тіло, але не на поталу — дозволяв їм відсмоктати з себе лишень мертву кров — жива мені ще потрібна.
Майже цілий день брів болотом, від познаки до познаки, видивляючись їх та вивіряючи. Не без пригод те чинилося: ще кілька разів поринав у воду, раз ускочив у багно, яке почало мене пожирати, але зумів підтягти до себе пливучу колоду і з її допомогою видерся із смоктявого жерла; раз згубив стежку й добру годину плавав, шукаючи познаки, аж доки, збезсилілий, майже вичерпаний, її не знайшов. Але впродовж усього цього шляху не зникала в мені запалена пристрасть, не гас вогонь сторожкої свічки в голові, не в'янув крин, що розцвів у душі. Був мокрий, заболочений, покусаний комарами, забовтаний, виморений, але продовжував цупко триматися за волосину, й волосина та була — квітка крину, спущена мені для наснаги. А ще в дорозі напав на мене дощ, і, поки йшов, я бовтавсь у воді знизу й вгорі; дощ немилосердно сік голову й плечі — і сухої нитки на мені не залишилося. Потім, коли знову з'явилося сонце, я парував, ніби підпалений; але йшов, ішов, ішов, затиснувши зуби, бо мусив дійти, мусив доказати сам собі: ще для чогось у цьому житті здатний. Отож, коли побачив нарешті острівця, на якому ми ночували, не зрадів, бо не мав уже сили радіти, а тільки подякував потрісканими вустами небові і, напівсвідомий, напівзаморочений, напіввигаслий, рухав помертвілими ногами, зібравши єство своє в кулак, міцно, до болю стиснений, а на берег уже не видряпався, а виповз, ще трохи підтягнув тіло по траві і тут уже втратив тяму, провалившись у холодну чорну яму, водночас твердо усвідомлюючи, що ця яма — не прірва, а тільки темна печера, в яку можна ввійти як у тимчасове пристанище.
Отямився під вечір. Здивовано роздивився навкруги й тільки тепер дозволив собі порадіти: півшляху я таки здолав. Лежав, перекинувшись на спину і дивлячись розверстими очима в небо, з якого знову пішов дощ. Омивав обличчя, я розтуляв спраглі вуста й пив його, злизував краплі із губ, і той дощ, короткий, але щедрий, налив несподівано в мене нової сили.
Сів і побачив біля себе родину тугих і блискучих боровиків, що росли біля дерева, — Господь їх мені послав. Наламав сушняку, налапав у прикорнях трохи незамоченого торішнього листа й пожухлої трави і почав кресати вогонь. Хмиз був зволожений і запалювався погано, я досить повозився, поки розвів вогонь. Тоді набрав з болота води, зварив у ній гриби, воду зцідив і вдруге зварив. Ще раз зцідив — надто відгонила вона багном — і поліз у мішок по сіль. Сіль у капшучку була мокра, але не розчинилася, тому зміг страву посолити. Ця їжа й підкріпила мене, бо сили вже майже не мав. Очі падали від утоми, яка побільшала від вечері, тіло зів'яло — важко ставало й пальцем кивнути.
Але це мене не турбувало. Лежав я на твердій землі, і, хоч оточувало мене звідусіль болото, воно вже мене не страшило. Останню силу я віддав молитві, бо не міг не подякувати тому, хто мене зберіг.
— Був надміру недовірлий, брате Созонте, — прошепотів я, лягаючи навзнак і дивлячись у небо, що швидко почало темнішати, — запалювались у ньому великі, мов яблука, зорі. — Чуда з волі Божої на землі творяться. Не всі записуються, не всі людьми позначаються, але без чуд Господніх — що ми у світі? Сьогодні сталося ще одне, брате Созонте, і вони й далі творитимуться. Це вже друге в моїм житті, — шепотів я, засинаючи, — перше було — Пересопницьке Євангеліє. Шкода, що не можеш цього записати в своїх Четьях-Мінеях. Але одне я пізнав: не смертні й тлінні люди їх творять, брате Созонте, навіть ті, що провадять святе життя, а таки Господь. Поза Господом, брате, ніяких чуд немає, ніколи не було та й не буде. Зрештою, це й ти якось казав.
— Амінь, — сказав невидимий у темряві і у світі голос Созонта. — Тепер ти своє чудо мені розказав…
Уранці прокинувся цілком відсвіжений. Нашукав на острівці ще трохи грибів, зварив їх і покріпився. Тоді став на березі й задививсь.
Переді мною лежала безконечна водяно-болотяна просторінь, але зорів на неї вже без страху: був певний, що перейти її здолаю. Хоч був би нечесний, коли б не признавався: їв мене помалу й черв'ячок страху. Місце, де починалася стежка, позначене: тут зчухрано траву і стриміла невелика палиця. Одяг мій за ніч не так просох, як стужавів — був я покритий болотяним лепом. Перед дорогою помолився:
