Почувся сигнал, а далі тиша.

Я не поклав телефон, він просто випав в мене з руки. Я обернувся до Ваєрмена.

— Том Райлі пішов вбивати мою дружину, — сказав я і додав якимсь не своїм голосом: — Можливо, він вже це зробив.

Ваєрмен не потребував пояснень, він лиш порадив мені терміново їй зателефонувати. Я взяв слухавку, але не міг згадати номер. Мені його продиктував Ваєрмен, але я не міг його набрати; в мене знову, після довгої перерви, червоний туман поплив перед очима.

Номер набрав Джек.

Я стояв, слухаючи гудки, уявляючи собі, як телефон дзвонить в Мендота Гайтс, очікуючи почути бадьорий, безособовий голос Пам з автовідповідача — повідомлення про те, що вона зараз перебуває у Флориді, але скоро повернеться і відповість на всі дзвінки. Пам, котрої вже не було у Флориді, котра, можливо, вже лежала мертва в себе на підлозі в кухні, а поряд з нею Том Райлі, так само мертвий. Видіння було таким яскравим, що я в очі побачив кров на шафках і на ножі в задубілій Томовій руці.

Один гудок... два... три... наступний мусить оживити автовідповідач....

— Хелло? — почувся захеканий голос Пам.

— Пам! — зойкнув я. — Господи Ісусе, це й справді ти? Кажи мерщій!

— Едгаре? Хто тебе оповістив? — Вона говорила розгублено. Все ще важко дихаючи. Чи, може, ні. Я добре знав цей її голос: трохи збентежений, так вона говорила при застуді, або коли...

— Пам, ти плачеш? — а потім, спізніло: — Оповістив мене про що?

— Про Тома Райлі, — відповіла вона. — Я подумала, може, його брат? Або, о Господи, ні, тільки не це — його матір?

— Що там з Томом?

— З ним все було чудово на зворотньому шляху, — почала вона. — Він сміявся, хвалився малюнком, грав у карти в салоні літака з Каменом і ще кимось з наших. — Отут вже вона почала плакати. Її розповідь, мов електричними розрядами, переривалася риданнями. Потворний звук, і в той же час прекрасний. Бо живий. — Він чудово почувався. А тоді, сьогодні ввечері, він себе вбив. В газетах це, радше за все, назвуть трагічним випадком, але це самогубство. Так каже Бозі. У нього є приятель серед копів, він подзвонив й розповів Бозі, а той вже розповів мені. Том врізався в опорну стіну на швидкості сімдесят миль на годину, чи більше. Слідів гальмування нема. Це трапилося на трасі №23, тож, схоже, він направлявся сюди.

Я все зрозумів, ніякої допомоги фантомної руки тут не було потрібно. Помститися мені хотіла Персе, бо вона на мене розсердилася. Розсердилася? Ошаленіла! От тільки Том на якусь мить опритомнів, на якусь мить йому вистачило відваги, і він перервав свій маршрут, врізавшись у бетонну стіну.

В мене перед обличчям жестикулював, вимагаючи пояснень, Ваєрмен. Я одвернувся від нього.

— Пандо, він врятував тобі життя.

— Що?

— Я кажу те, що знаю, — пояснив я. — Малюнок, яким він хвастався у літаку... то був один з моїх етюдів, так?

— Так.., він ним так пишався... Едгаре, що ти маєш на...

— В нього була назва? Той етюд мав якусь назву? Чи ти не знаєш?

— Він називається «Хелло». І ще він раз у раз повторював тією своєю дурною північно-мічиганською говіркою: «Егежбо, це вам не якась там Міннесота». — Вона замовкла, і я не переривав паузу, бо намагався думати, а відтак. — Ти подзвонив, бо щось відчув отим своїм особливим способом, так?

«Хелло», думав я, так, звісно. Цей переший начерк, який я зробив у Великій Ружі, був також одним із найпотужніших. А Том його купив.

Прокляте «Хелло».

Акуратно, але категорично слухавку в мене забрав Ваєрмен.

— Пам? Це Ваєрмен. Так Том Райлі..? — Він слухав, киваючи. Сам промовляв щось дуже м’яко, заспокійливо. Таким голосом він спілкувався з Елізабет. — Так-так, добре, з Едгаром все добре, зі мною теж усе гаразд, і у нас тут, на півдні, все в порядку. Дуже печально, звичайно, що таке приключилося з містером Райлі. Але ви мусите для нас дещо зробити, це конче важлива справа. Я зараз ввімкну гучність... — Він натиснув кнопку, якої я до того навіть не помітив. — Ви нас чуєте?

— Так... — голос її звучав, мов з жерстяної коробки, але чітко. Чутно було, що вона опановує себе.

— Хто з родини і друзів Едгара купили його роботи і скільки?

Вона замислилась.

— Я впевнена, що живописних картин ніхто з родичів не купив.

Я полегшено зітхнув.

— Гадаю, вони сподіваються... чи, либонь, мають надію якось натякнути... що свого часу... ну, там на день народження, чи, можливо, на Різдво...

— Розумію. Отже, картин ні в кого з них нема.

— Я цього не кажу. Бойфренд Мелінди купив один етюд. Але що трапилося? Щось не так з малюнками?

Рік. У мене обірвалося серце.

— Пам, це Едгар, скажи мені, Мелінда з Ріком повезли етюд з собою?

— Через усі ті аеропорти з пересадками на інші рейси, включно з трансатлантичним? Він попрохав, щоб малюнок взяли в рамку, а потім вже йому послали. Гадаю, вона навіть про це не знає. Там квіти, намальовані кольоровими олівцями,

— Отже, етюд усе ще знаходиться в галереї?

— Так.

— І ти певна, що ніхто з сім’ї нічого більше не купляв. Вона замислилася не менше як десять секунд. Для мене то були тортури. Нарешті промовила.

— Ні. Я цілком впевнена. — Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. — Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.

Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделією». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...

— Вони ж його не забрали з собою, ні?

— Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. — Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... — А от твій хірург, забула як його ім’я.

— Тод Джеймісон, — промовив я машинально. Якби затримався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.

— Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.

Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.

— Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. — Пауза. — Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.

«Я подарував би їй, аби вона натякнула», — подумалось мені.

Знову заговорив Ваєрмен.

— Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацювати.

— Добре, — у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.

— Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.

— О’кей.

— Скажіть їм, щоб спалили ті картини.

Коротка пауза, а відтак:

— Спалили ті картини, о’кей, зрозуміло.

— Як тільки ми закінчимо цю розмову, — долучився я.

Легке роздратування в її голосі.

— Едді, я вже сказала, що все зроблю.

— Передай кожному, що я поверну йому гроші вдвічі більше заплаченої ним ціни, або подарую інші етюди, які вони самі виберуть, і що ті, що в них зараз, — небезпечні. Вони дуже небезпечні. Ти мене зрозуміла?

— Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. — І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. — Едді, це «Хелло», це та картинка вбила Тома?

— Так. Передзвони нам. — Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.

— Пам, спасибі вам, — сказав Ваєрмен.

— Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, — додав Джек. Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.