На четвертий день Ваєрмен приніс мені перероблений контракт і сказав, що вже можна підписувати. Наннуцці передав мені, що хоче сфотографувати мої картини і зробити слайди, які в середині березня демонструватимуть на лекції в бібліотеці імені Селбі[253] в Сарасоті. На лекції будуть, повідомив Ваєрмен, шістдесят чи сімдесят любителів мистецтва з округу Сарасота-Тампа. Я сказав йому — як цікаво, і підписав контракт.

Даріо з’явився того ж дня. Я нетерпляче чекав поки він відклацає свої кадри й забереться геть, щоб мені повернутися до роботи. Аби лиш не мовчати, я спитав його, хто читатиме лекцію в бібліотеці Селбі.

Він подивився на мене, звівши вгору брови, ніби почув жарт.

— Єдина особа в світі, котра добре знає ці картини — ви.

Я глипнув на нього.

— Я не вмію читати лекцій! Я абсолютно не розуміюся на мистецтві!

Він махнув рукою в бік картин, що їх Джек з двома помічниками зі Ското пакували в коробки, щоб наступного тижня відвезти до Сарасоти. Вони залишатимуться в коробках, гадав я, десь у галерейному складі до самого відкриття виставки.

— Ці речі, друже, свідчать про протилежне, — сказав Даріо.

— Даріо, ті люди в темі! Вони цьому навчалися! Заради Христа, я можу закластися, що в більшості з них мистецтво було профільною дисципліною в коледжі. Чого вони від мене можуть чекати, що я встану і скажу бе-е-е!

— От якраз саме таке й казав Джексон Поллок[254], коли розводився про свою творчість. Часто п’яним. І це зробило його багатієм. — Даріо підступив і взяв мене за куксу. Мене це вразило. Вкрай мало людей спроможні торкнутися обрубку кінцівки; ніби в глибині душі вони вірять в те, що ампутація заразна. — Послухайте, мій друже, там будуть впливові люди. Не просто тому, що вони мають гроші, а тому що їм цікаві нові художники, і кожний з них має трьох приятелів, які цікавляться тим же. Після лекції — вашої лекції — почнуться балачки. Ті балачки, що майже завжди перетворюються на магію під назвою «поголос».

Він помовчав, покручуючи ремінець своєї камери і стиха посміхаючись.

— Вам треба просто розповісти, як ви починали і як тепер розвиваєтеся...

— Даріо, я не знаю, як я розвиваюся!

— Тоді так і розказуйте. Розказуйте що завгодно. Господи благослови, ви ж художник!

Тут я відступився. Страшна лекція здавалася ще такою далекою, до того ж мені хотілося, щоб він уже пішов. Я хотів ввімкнути «Кістку», зняти запону з підрамника на мольберті і повернутися до праці, до картини «Ваєрмен дивиться на захід». Хочете брудної правди? Ця картина для мене втратила значення як засіб досягнення гіпотетичного магічного ефекту. Вона сама перетворилася на магічну річ. Я став дуже ревнивим щодо неї, тож які б там не світили попереду події — обіцяне інтерв’ю з Мері Айр, лекція, навіть виставка — вони, здавалося, майоріли не переді мною, а наді мною. Так риби в глибині Затоки сприймають дощ.

Увесь перший тиждень березня мене хвилювало світло. Не призахідне, а денне світло. Як воно заливало Малу Ружу і, здавалося, підважувало кімнату вгору. Хвилювала музика, що лунала з радіо, будь що зігране Allman Brothers, Molly Hatchet, Foghat[255].

Хвилювало оголошення — «Ось ще один рок’н’ролер, старий ваш любимчик, зараз завіє звідси аж до Бродвею», — яке передувало пісні Джей-Джей Кейла «Мене називають Бризом»[256], і те, як я, вимкнувши радіо, відмивав пензлі, прислухаючись до мурмотіння мушель під будинком. Хвилювало привиддя, образ молодшого чоловіка, котрий поки ще не вдивлявся в обрій з Думи. Там була одна пісня — гадаю, Пола Саймона[257] — «Якби я не кохав ніколи, ніколи б я й не плакав». Так і це обличчя. Воно не було реальним, не зовсім реальним, але я його робив реальним. Воно народжувалося навкруг плаваючого на Затоці мозку. Я більше не потребував фотокарток, бо знав це лице. Воно було пам’яттю.

Четвертого березня день був дуже спекотним, але мені ніколи було вмикати кондиціонер. Я малював, на мені були тільки шорти, а піт стікав мені по обличчю й боках. Двічі дзвонив телефоц. Перший дзвінок був від Ваєрмена.

— Щось давно ти не з’являвся в наших краях, Едгаре. Прийдеш на вечерю?

— Боюсь, я пас, дякую Ваєрмене.

— Малюєш, чи втомився від нашого товариства тут, у Ель Паласіо? Чи й те й інше?

— Тільки малюю. Вже майже закінчив. Як там щодо змін у твоєму зоровому департаменті?

— Ліва фара все ще не світиться, та я для неї купив собі пов’язку і коли її одягаю, можу читати п’ятнадцять хвилин поспіль. Це вже великий крок уперед і, гадаю, ним я завдячую тобі.

— Знати не знаю, кому ти завдячуєш, — відповів я. — Це зовсім не той труд, якого я докладав до картини, де Тіна Гарібальді з Цукеркою Брауном. А також зовсім не схоже на те, що я робив з моєю дружиною і її... Її друзями. Тут не вийде прожогом. Тирозумієш про що я?

— Так, мучачо.

— Але якщо щось має відбутися, гадаю, воно відбудеться скоро. Якщо ж ні, ти принаймні отримаєш свій портрет, побачиш себе таким, яким ти виглядав — можливо, виглядав — коли тобі було років двадцять п’ять.

— Тисмієшся з мене, аміго?

— Ні.

— Я сам не пам’ятаю, як я виглядав двадцятип’ятирічним.

— Як там Елізабет? Є якісь зміни?

Він зітхнув.

— Учора вранці їй, здавалося, покращало, тож я посадовив її у дальній вітальні — там менший стіл, я називаю його Порцелянове передмістя — і вона скинула на підлогу комплект валендорфівських балерин[258]. Розбилися всі вісім. Звісно, їх відновлення безперспективне.

— Дуже жаль.

— Восени я навіть уявити собі не міг, що так далеко зайде, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

За двадцять хвилин прозвучав наступний дзвінок і я роздратовано кинув пензля на робочий стіл. Телефонував Джимі Йошида. Важко було залишатися роздратованим, почувши його схвильованість, що межувала з захватом. Він подивився слайди і висловлював свою впевненість, що вони там «усім надають добрячих підсрачників».

— Чудово, — промовив я. — На лекції я їм так і скажу: «Піднімайте свої сраки... і вимітайтесь звідси».

Він зареготав так, ніби почув найсмішніший жарт у своєму житті, а відтак сказав:

— Головним чином я дзвоню, щоб спитати, чи нема серед ваших картин таких, на яких б ви хотіли поставити позначку «не для продажу»?

Знадвору почулося гуркотіння, як від великої вантажівки, яка долає дерев’яний міст. Я подивився на Затоку, де не було ніяких дерев’яних мостів, і усвідомив, що то грім, то його гуркіт долинув з заходу.

— Едгаре? Ви мене чуєте?

— Чую, чую. Якщо хтось куплятиме, можете продавати все, окрім серії «Дівчина і Корабель».

— Ага.

Це «ага» прозвучало як розчароване «жаль».

— Я якраз хотів купити одну з цих картин для галереї. Націлив око на №2.

Авжеж, за умовами контракту він купив би картину з п’ятдесятивідсотковою знижкою. «Непогано, хлопчику», — сказав би мій батько.

— Ця серія ще незакінчена. Можливо, коли напишу всю.

— А скільки ще в ній буде картин?

Я буду малювати їх доти, доки не зможу прочитати на борту того сучого корабля його назву.

Я мало не промовив це вголос, та мене перебив новий гуркіт грому, що докотився з заходу.

— Гадаю, я відчую, коли настане час. А зараз, прошу мене вибачити...

— Ви працюєте. Перепрошую. Не буду вас відволікати. Вимкнувши бездротову слухавку, я завагався — чи дійсно мені так хочеться працювати. Але ж... я наблизився впритул. Якщо рвону вперед, можу вже сьогодні ввечері закінчити. А ще мене вабило малювання під гуркотіння грому над Затокою.