— Ти прийдеш сьогодні після полудня?

— Авжеж.

— Та я був подумав, що, може, через дощ...

— Я планував доповзти машиною. Я все’дно нічим тут не зайнятий.

— Гаразд. Тільки поетичних читань не буде. Вона в притьмареному стані.

— Погано їй?

— Не гірше, ніж бувало. Розфокусована. Незграбна. Хитається. — Він важко віддихнув, ніби вітром повіяло в телефоні. — Слухай, Едгаре, мені неприємно про це питати, але чи не можу я залишити її на тебе на якийсь час? На сорок п’ять хвилин щонайбільше. У Баумгартенів щось там із сауною — чортів обігрівач — і хлопець, котрий приїде його налагодити, мусить показати мені де там вирубний перемикач чи щось таке. І треба ж, звичайно, підписати папірець про виконання ним роботи.

— Без проблем.

— Типросто принц. Я б тебе поцілував, аби не оті твої нагноєні губи.

— Іди ти на хер, Ваєрмене.

— Авжеж, усі в мене закохані, це моє прокляття.

— Мені дзвонила Пам. Вона побалакала з тим моїм другом, з Томом Райлі. — Зважаючи на те, що трапилося між ними, дивно було називати Тома другом, але до біса це. — Здається, вона зіпсувала йому всі плани на самогубство.

— Дуже добре. Але чому тоді в твоєму голосі свинцева туга?

— Вона хотіла, щоб я їй розповів, як я про це дізнався.

— Не як ти дізнався про їхні шури-мури, а саме про...

— Як я діагностував його суїцидальну депресію на відстані півтори тисячі миль.

— Ага! І що ти їй сказав?

— Не маючи поряд із собою гарного адвоката, я змушений був принизитися до правди.

— І вона вирішила, що ти un poco loco[195].

— Ні, Ваєрмене, вона вирішила, що я muy loco[196].

— А яка різниця?

— Ніякої. Але вона буде насиджувати думки про це — повір мені, коли я кажу, що Пам найкращий інкубатор в США, — і я боюся, що колись мої гарячі добрі справи вихлюпнуться прямо в лице моїй меншій дочці.

— Зважаючи на те, що твоя дружина шукає, кого б їй звинуватити.

— Це найвірогідніше припущення. Я її знаю.

— Кепсько.

— Я розхитав Ілсин світ більш, ніж хотів би. Для Іллі й для Мелінди все їхнє життя Том був ніби їхім рідним дядьком.

— Тоді ти мусиш переконати свою дружину, що ти і справді бачив те, що бачив, і твоя дочка не має до цього ніякого стосунку.

— Та як же я можу таке зробити?

— А якщо розповіси їй щось таке про неї, чого ти ніяким чином не міг би взнати?

— Ваєрмене, та ти здурів! Я не вмію робити такого, коли заманеться!

— Звідки ти знаєш? Я мушу перервати розмову, аміго, судячи зі звуку, ланч міс Істлейк щойно опинився на підлозі. До зустрічі?

— Авжеж, — погодився я. І хотів додати: «Прощавай», але він уже повісив слухавку. Я теж пішов від телефону, гадаючи, де я міг покласти садові рукавички Пам, ті, на яких написано РУКИ ГЕТЬ. Можливо, аби я їх розшукав, ідея Ваєрмена виявилася б, кінець-кінцем, не такою вже й дикою.

Я шукав їх по всьому будинку, але марно. Можливо, я викинув їх після того, як намалював «Друзів з сюрпризами». Тепер вже не міг пригадати. От тільки я ніколи більше їх не бачив.

— 7 —

Того пополудня в кімнаті, що її Ваєрмен та Елізабет називали Порцеляновою вітальнею, панувала печальна атмосфера субтропічної зими. Дощ геть розперезався, хвилями барабанячи по стінах і вікнах, здійнявся вітер, він з гуркотінням проривався крізь пальми, що оточували Ель Паласіо, кидаючи на стіни їх летючі тіні. Уперше з того часу, як почав приходити сюди, я не побачив сенсу в розташуванні порцелянових фігурок на столі; там не було tableaux[197], люди, тварини і будівлі валялися абияк. Єдиноріг та один з чорнолицих хлопчиків лежали поряд з перекинутим шкільним будинком. Якщо сьогодні й можна було побачити якийсь сюжет на столі, то це був сюжет фільму-катастрофи. Біля садиби в стилі Тара стояла жерстяна банка від печива «Ніжна Зваба». Ваєрмен розповів мені, що ямаю робити, якщо її забажає Блізабет.

Сама леді, трохи завалившись набік, сиділа в кріслі-візку, байдуже втупивши погляд у розгардіяш на своєму ігровому столі, де зазвичай панував лад. Вона була в синій сукні, яка гармоніювала з величезними синіми «Чак Тейлорсами»[198] на її ногах. Через її перекошену позу викот «човником» на сукні розтягнувся у кривій усмішці, виставивши напоказ бретельку ліфчика кольору слонової кістки. Зі здивуванням я усвідомив, що загадуюся, хто вдягав її сьогодні вранці, вона сама чи Ваєрмен.

Спершу вона говорила розважливо, правильно зверталась до мене на ім’я, питала про моє здоров’я. Коли Ваєрмен вирушав до Баумгартенів, вона з ним попрощалася, намовляючи його вдягти капелюха і взяти з собою парасольку. Все було гарно. Але коли за чверть години я приніс їй з кухні поїсти, відбулися різкі зміни. Вона втупилася очима в куток і я почув її мурмотіння: «Повернися, повернися, Тесі, тобі там не місце. І хай одоробло іде геть».

Тесі. Звідкись я знав це ім’я. Я скористався своєю технікою обхідного пригадування, шукаючи асоціацій, і таки знайшов: заголовок в газеті ВОНИ ПРОПАЛИ. Тесі була однією з сестер-близнючок. Це розповідав мені Ваєрмен. Я почув його голос — Вважається, що вони потонули, — і ніби крижаним ножем прохромило мені бік.

— Подай мені оте, — промовила вона, вказуючи на коробку, і я подав. Вона видобула з кишені загорнуту в хусточку фігурку. Зняла з коробки кришку, кинула на мене погляд, у якому змішалися хитрість з розгубленістю в тій пропорції, котру важко було бачити, і опустила фігурку. З лунким бовть та впала всередину. Вона абияк приладнала кришку на місце, відштовхнувши мою руку, коли я хотів їй допомогти. Відтак простягнула жерстянку мені. Спитала:

— Ти знаєш, що треба тепер робити? Чи... чи... — Я бачив, як вона намагається вхопити слово, що стрибало отутечки, поряд, але залишалося недосяжним. Глузувало з неї. Я міг їй його подати, але пам’ятаючи, як сам бісився, коли люди намагалися таким чином допомагати мені, чекав. — Чи він казав тобі, що з цим слід робити?

— Так.

— То чого ти чекаєш? Бери цю курву.

Я поніс банку повз тенісний корт до невеличкого ставка. На його поверхні скидалися коропи, дощ хвилював їх куди більше, ніж мене. Біля лави, як і попереджав мене Ваєрмен, лежала купка камінців. Я кинув у ставок камінь («Не думай, що вона не почує, в неї дуже гострий слух», — пояснив мені Ваєрмен), намагаючись не поцілити якогось з коропів. А коробку з фігуркою поніс назад у будинок. Але зайшов спершу не до Порцелянової вітальні, а до кухні. Зняв кришку і витяг з коробки загорнуту в хустку фігурку. Цієї дії не було у Ваєрменовій експлуатаційній інструкції, просто мені самому було цікаво.

То виявилася порцелянова жінка, але з відбитим лицем. На його місці залишилася рвана порожнеча.

Хто там? — заволала Елізабет так, що я аж підстрибнув. Я мало не впустив спотворену статуетку на кахляну підлогу, де б вона напевне розлетілася на друзки.

— Це я, Елізабет, — гукнув я у відповідь, поклавши фігурку на полицю.

— Едмунд? Чи Едгар, чи як там тебе.

— Авжеж. — Я пішов до вітальні.

— Ти зробив справу, яку я тобі загадала?

— Так.

— Добре, — зітхнула вона.

— Може, ще чогось хочете? Я напевне зміг би...

— Ні, дякую, золотко. Я певна, що скоро приїде потяг, а я, ти ж знаєш, не люблю подорожувати з повним шлунком. Мені завжди дістається заднє сидіння, а з повним шлунком мене там обов’язково знудить. Ти не бачив моєї жерстянки, моєї коробки з-під «Ніжної Зваби»?

— Гадаю, вона у кухні. Принести?

— Не треба, сьогодні так мокро, — сказала вона. — Я збиралася попросити тебе вкинути її у ставок, ставок годиться, але я передумала. Гадаю, в такий мокрий день у цьому нема потреби. Ти ж знаєш, що не дріб’язкове милосердя, воно спадає теплим дощиком.

вернуться

195

Трішечки здурів (ісп.).

вернуться

196

Добряче здурів (ісп.).

вернуться

197

Сюжетна картина, сценка (фр.).

вернуться

198

Баскетболіст Chuck Taylor (1901-1969) був любителем і головним пропагандистом кедів моделі Converse All-Star, які відтак отримали його ім’я.