— Його звуть Джим Канторі. — Ой, що це я верзу. — Я хотів сказати — Джек.

— Це зовсім не те. Ти сам розумієш. Хочеш, я приїду?

— Тільки якщо ти готова до того, що твоя мати здере шкури з нас обох. Чого я дійсно хочу, люба, так це лиш, щоб ти залишалася там, де зараз, і займалася своїми справами. Я буду на зв’язку.

— О’кей. Але ж ти бережи себе. Не роби ніякої дурні, дивись мені там.

— Ніякої дурні. Слухаюсь, Х’юстон[56].

— Що-що?

— Не звертай уваги.

— Тату, я хочу, щоб ти дав мені чесне слово.

На якусь примарну й надзвичайно жахливу мить я побачив Ілсу одинадцятирічною. Одягнена в герлскаутську форму вона дивилася на мене розпачливими очима Моніки Голдстайн. Я відповів раніше, ніж подумав.

— Обіцяю. Присягаюся. Ім’ям матері. Ілса захихотіла.

— Ніколи не чула таких слів від тебе.

— Ти ще багато чого про мене не знаєш. Я глибока особистість.

— Ну, якщо ти так кажеш, — пауза, й відтак. — Люблю я тебе.

— Я теж тебе люблю.

Я обережно поклав слухавку на місце і довго ще дивився на телефон.

Замість душу я пішов на берег, до води. І швидко з’ясував, що від мого костура на піску нема ніякої користі — насправді він тільки заважає, — але щойно я завернув за ріг будинку, як впевнився, що до берега якихось пару десятків кроків. Повільно йдучи, я легко його досягну. Прибій був легеньким, хвильки заввишки кілька дюймів. Важко було собі уявити цю воду потужною руйнівною силою під час урагану. Навіть неможливо було. Пізніше Ваєрмен пояснить мені, що Бог завжди карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

Це була одна з найкращих його приповідок.

Я повернувся йти додому, але затримався. Світла було достатньо, щоб роздивитися килим з мушель — глибокі поклади мушель — під дном Флоридської кімнати. Я уявив собі, як при високому припливі добряча половина мого нового будинку виглядає носовою палубою корабля. Пригадав, що казав Джек — я матиму достатньо попереджень, якщо Мексиканська Затока вирішить з’їсти мій дім, я заздалегідь почую його стогін. Певне, він має рацію... хоча, за ідеєю, я мав б отримати достатньо попереджень і там, на будівельному майданчику, коли важкий кран здавав на мене задом.

Я пошкандибав назад до притуленого під стіною костура і «прогулявся брусом»[57] до дверей будинку. Думав взяти душ, а замість того скупався у ванні, залазячи до неї й вилазячи назад тим обережним бічним способом, якому в моєму іншому житті мене вчила Кеті Грін, коли ми тренувалися з нею, обоє в купальних костюмах, от тільки моя нога була тоді схожа на шматок невміло порубаного м’яса. М’ясиво відійшло в минувшину, моє тіло творило чудеса. Шрами залишаться на все життя, але й вони померхнуть. Уже почали загладжуватися.

Витершись і почистивши зуби, я прошкутильгав у головну спальню, де оглянув королівське ліжко, вже очищене від декоративних подушечок.

— Х’юстон, — промовив я, — просимо посадки.

— О’кей, Фрімантле, — відповів я сам собі, — посадку дозволяємо.

А що? Я не збираюся спати, яке там спання після денного сну, але трохи полежати не завадить. Нога почувалася ще гарно, навіть після експедиції до води, хоча нило в попереку й ломило шию під потилицею. Я ліг. Ні, про сон і мови не могло йти, але світло я все ж таки вимкнув. Просто, щоб дати відпочинок очам. Полежу, поки не заспокояться поперек і шия, а потім дістану книжечку з валізи і почитаю.

Просто полежу трохи, а потім...

Я розслабився, а скоро й зовсім відплив. Сновидінь не було.

Я прийшов до тями серед ночі, свербіла права рука й поколювало у правій долоні, ще не усвідомлюючи, де знаходжусь, я почув, як піді мною щось скрегоче й скрегоче. Спершу подумав, що то якийсь механізм, але як для механізму звук був нерівний. І якийсь занадто органічний. Потім мені наверзлися зуби, але ні в кого не могло бути аж таких величезних зубів. Принаймні ні в кого у видимому світі.

«Дихання», — подумалось мені, і здогадка здалася вірною, але яка тварина мргла б дихати з таким потужним скреготом? Господи, я втрачав розум через те свербіння, що охопило руку від зап’ястя до згину ліктя. Я потягнувся лівою рукою через груди, щоб почесатися, але ж там не було ліктя, не було руки, не було долоні, тож почесав я лише простирадло.

Врешті це мене остаточно розбудило і я сів у ліжку. Хоча з кімнаті було дуже темно, зоряного світла, яке лилося крізь західне вікно, вистачило, щоб розгледіти одну з моїх валіз на лаві біля підніжжя ліжка. Тепер я зорієнтувався. Я перебуваю на острові Дума, що приліпився до західного узбережжя півострова Флорида — притулку молодят та напівмерців. Я в будинку, якому вже дав назву Велика Ружа, але ж це скреготіння...

— Та це ж мушлі, — промурмотів я, лягаючи знов. — Це мушлі під будинком. Приплив надходить.

Мені одразу сподобався цей звук, коли я прокинувся і вперше почув його серед ночі, не в змозі зрозуміти, де я і хто я і що в мене залишилося цілим. Звук став моїм.

Цей звук зачепив мене від першого хелло.

Далі надійшов період одужання й переходу від іншого життя до того, що я прожив на острові Дума. Скоріш за все, доктор Камен знав, що в такі періоди здебільшого й відбуваються великі внутрішні зміни: громадянське занепокоєння, заколот, революція і врешті масові страти, коли голови очільників старого режиму скочуються до кошика на помості гільйотини. Я певен, цей великий чоловік бачив і переможні революції, й такі, що зазнали невдачі. Просто, знаєте, не кожен здатен перейти до нового життя. А хто здатні, ті не завжди дістаються золотого райського берега.

Моє нове захоплення допомагало мені в переході, а також допомагала Ілса. Я завжди буду вдячний їй за це. Але мені соромно, що я шастав до її гаманця, поки вона спала. Можу лише сказати, що тоді я, здавалося, не мав іншого вибору.

Вранці наступного дня після приїзду я прокинувся, почуваючись найкраще за весь час після аварії, — але не аж так, щоб відмовитися від свого вранішнього болегамувального коктейлю. Я запив пігулки помаранчевим соком і вийшов надвір. Була сьома година. В Сент-Полі повітря мусило бути достатньо холодним, щоб угризти мені ніс, а прохолода на Думі відчувалася поцілунком.

Я притулив свого костура там же, де був поставив його минулого вечора, і знову рушив до лагідних хвиль. Правобічний вид на звідний міст і острів Кейзі за ним мені затуляв будинок. А от ліворуч...

У тім напрямку пляж, здавалося, тягнеться без кінця, сліпуча смуга між синьо-сірою Затокою і морським вівсом. Удалині я помітив якусь цятку, чи, може, пару. Але загалом цей казковий, ніби з глянсової картки, берег був цілком порожнім. Жоден з інших будинків не стояв близько берега, тож коли я обернувся обличчям на південь, то побачив там єдиний дах: цілий лан потопаючої у пальмах помаранчевої черепиці. То була гасьєнда, яку я примітив попереднього дня. Я міг затулити її від себе долонею й почуватися, мов Робінзон Крузо.

Я рушив туди, по-перше — я ж бо лівша, повертання наліво все життя було природним для мене. А ще й тому, що просто задивився в той бік. Та недалеко я зайшов, ніякої Великої Пляжної Прогулянки того дня не відбулося, я хотів тільки впевнитися, що зможу повернутися до свого костура, але то таки була перша спроба. Пам’ятаю, як повернув назад і дивувався власним слідам на піску. У вранішньому світлі відбитки лівої ступні були глибокими й чіткими, наче зроблені якимсь штампувальним пресом. Більшість слідів правої ноги виглядали розмазаними, бо я її підтягував, але як на початок і вони виглядали доволі ясними. Я порахував кроки назад. Їх виявилося всього тридцять вісім. Під кінець у мене вже тремтіло стегно. Сил залишилося тільки ввійти, вихопити стакан йогурту з холодильника і перевірити, чи насправді так гарно працює телевізор, як мені наобіцяв Джек Канторі.