— Вони не мають підстав цього боятися, — промовив я з палаючим обличчям.

— Не мають? Як би ти назвав подібну поведінку в своєму іншому житті, аміго? Що б ти подумав про людину, яка підписала з тобою контракт на постачання бетону, а сама десь завіялася? Чи про підрядника, котрий отримав від тебе замовлення на монтаж сантехнічного обладнання в новому банку, а в той день, коли мусив би розпочинати роботу, не з’явився на місці? Чи міг би ти, хай би цього мені не знати, вірити потім таким людям? Повірив би їхнім вибаченням?

На це я не відповів нічого.

— Даріо надсилає тобі мейли, питаючись твоїх опіній, а реакції нема. І він, і інші дзвонять тобі по телефону і отримують ухильні відповіді, типу «я подумаю». Їх нервувало б таке поводження, навіть аби ти був Джеймі Ваєтом чи Дейлом Чіг’юлі[270], але ж ти — не вони. По суті, ти просто якийсь дядько з вулиці. Тож вони телефонують мені, а я виправдовую тебе, як тільки можу — кінець-кінцем я, блядь, твій агент, — але я не митець, так само як і вони, якщо на те пішло. Ми разом — наче зграя таксистів, котрі намагаються довезти до місця призначення обісране немовля.

— Та розумію я.

— Не знаю, що саме ти розумієш. — Він зітхнув. Глибоко. — Ти кажеш, що стосовно лекції в тебе просто острах перед публікою, а виставка відбудеться як слід. Я певен, що сам ти в це майже віриш, але ж, аміго, ось що я тобі скажу, гадаю, в глибині душі ти не маєш наміру виставляти 15-го квітня свої роботи в галереї «Ското».

— Ваєрмене, це просто...

— Маячня? Це ти хоче сказати? Я дзвоню до Ріц-Карлтону й питаю, чи замовляв містер Фрімантл якісьномери на середину квітня і чую у відповідь: «Ні-ні-ні. Нанетто». Отже я набираюся нахабства і зв’язуюся з твоєю колишньою. Її номера більше нема в телефонному довіднику, але твоя ріелторка дає мені його після того, як я її запевняю, що маю термінову справу. А далі я взнаю, що Пам всеще турбується, як тобі зараз ведеться. Вона насправді хотіла б подзвонити тобі і сама це сказати, але боїться, що ти її пошлеш.

Я роззявив рота.

— Перше, що ми з’ясовуємо після знайомства, це те, що Пам Фрімантл ні сном ні духом не відає про виставку її колишнього чоловіка, до якої залишилося якихось п’ять тижнів. Друге — поки Ваєрмен залишається на зв’язку, розгадуючи, завдяки повернутому йому зору, кросворд, вона тим часом телефонує по іншій лінії до відомої їй авіакомпанії і взнає, що там анічогісінько не чули про замовлення її колишнім чоловіком якогось чартерного рейсу. Що й виливається в наше з нею обговорення іншого варіанту, а що як Едгар Фрімантл в глибині душі вирішив, що, коли надійде час, він просто — як казали в часи моєї юності — пошле всіх на хер і відморозиться.

— Ні, все зовсім не так, — заперечив я, але ці слова прозвучали апатичною відмовкою, що не могла викликати довіри. — Мене лякає тільки вся та організаційна метушня, тому я... ну, ти розумієш, трохи відсторонився.

Ваєрмен не вгавав. Мені подумалося, якби я був допитуваним ним свідком, то зараз вже обливався би потом і слізьми, а суддя оголосив би перерву, щоби дати час судовому приставу вмити або начистити мені пику.

— Пам каже, що, якби в Сент-Полі раптом зникли всі зведені «Фрімантл компані» будівлі, місто мало б вигляд Де-Мойну у сімдесят другому[271].

— Пам перебільшує.

Він не звернув уваги на мої слова.

— І що тепер мені повірити в те, що хлопець, котрий міг організовувати таку роботу, не може організувати якійсь авіаквитки і два десятки номерів в готелі? І це при тім, що йому абсолютно просто звернутися до знайомого йому офісу, де всі радо кинуться йому допомагати?

— Вони не... я не... вони просто не...

— Ти боїшся?

— Ні.

Насправді я боявся. До мене повернувся колишній страх, готовий заполохано заверещати, як Ексл Роуз з радіо «Кістка». Я торкнувся пальцями лоба над правим оком, де вже почав народжуватися біль. Доведеться забути сьогодні про малювання, і в цьому винен Ваєрмен. Ваєрмен мені завинив. На мить мені схотілося, щоб він осліп. Став не просто напівсліпим, а цілком осліпнув, і я зрозумів, що міг би його таким намалювати. На цьому моя лють зникла.

Ваєрмен помітив порух моєї руки до лоба і трохи змінив свій тон.

— Слухай, більшість твоїх знайомих, з ким вона встигла неформально зв’язатися, відповіли їй — так, вони готові приїхати, раді будуть приїхати. Твій колишній старший майстер Ейнджел Слоботнік сказав їй, що привезе тобі банку солоних огірків. Вона каже, що голос в нього звучав страшно розчулено.

— Не огірків, а маринованих яєць, — зробив я уточнення. І на якусь мить переді мною, так близько, хоч торкнися, постало широке пласке усміхнене обличчя Великого Ейнджі. Того Ангела, котрий був зажди поряд зі мною впродовж двадцяти років, аж поки інфаркт не змусив його зійти з дистанції. Ейнджела, чия відповідь на будь-яке поставлене завдання найчастіше звучала — Зробимо, бос.

— Авіаквитки ми з Пам замовили, — продовжив Ваєрмен. — Не тільки для народу з Сент-Пола й Міннеаполісу, але також і з інших місць. — Він поклав долоню на буклет. — Тут написані реальні рейси компаній Delta та Air France, і твоя дочка Мелінда дійсно на них зареєстрована. Вона знає, що відбувається. Також і Ілса. Всі тільки й чекають, коли їх офіційно запросять. Ілса хотіла тобі подзвонити, але Пам попрохала її зачекати. Вона каже, що ти сам мусиш запустити цей процес, і чим би вона перед тобою не завинила впродовж вашого з нею подружнього життя, мучачо, тут вона має рацію.

— Гаразд, — погодився я. — Готовий тебе вислухати.

— Добре. Отже, я хочу побалакати з тобою про твою лекцію.

Я застогнав.

— Якщо ти зіграєш в койку на лекції, тобі потім буде вдвічі важче змусити себе явитися на вернісаж...

Я скептично подивився на нього.

— Що, ти так не вважаєш?

— Зіграю в койку? Що це, к херам, мусить означати — зіграти в койку?

— Втекти, — пояснив він трохи ніяково. — Це британська ідіома. Вона, наприклад, зустрічається у Івлина Во в його романі 1952 року «Офіцери і джентльмени».

— Притулись своїм лицем до моєї сраки, — ось тобі свіжа, цьогорічна ідіома від Едгара Фрімантла.

Він ткнув мені під ніс середнього пальця, і з цього моменту ми знову порозумілися, мов нічого й не було.

— Типосилав Пам мої картини, правда ж? Ти послав їй електронний файл з репродукціями?

— Посилав.

— І як вона відреагувала?

— Вона була просто в захваті, мучачо.

Я сидів без слів, намагаючись уявити собі Пам у захваті. Мені це вдалося, але уявлене мною обличчя, осяяне здивуванням і радістю, належало молодшій Пам. Минули вже роки з тих пір, коли я ще міг викликати в неї почуття такого характеру.

Елізабет дрімала, але вітер задував волосся їй на щоки і вона змахувала його тим жестом, яким жінки відмахуються від комах. Я підвівся, дістав з притороченої до підлокітника її візка торби еластичну стрічку — там завжди лежав великий їх запас, різноманітних яскравих кольорів — і зав’язав їй волосся в хвостик. Згадка про те, як я робив це Мелінді й Ілсі, була солодкою і лячною.

— Дякую тобі, Едгаре. Щиро дякую, miamigo.

— То як же мені з цим впоратися? — Я затримав свої долоні в Елізабет на скронях, торкаючись її гладенького волосся, як колись торкався гладенького, вимитого шампунем волосся моїх дочок. Коли на повну потужність вмикається пам’ять, у наших рухах і жестах автоматично проявляємося ми, молодші. — То як же мені впоратися з розповіддю про ледь не надприродний процес мого малювання?

Ось воно. Промовлено. Ось вона, суть проблеми.

Та Ваєрмен залишався спокійним.

— Едгаре! — врешті вигукнув він.

Що, Едгаре?

Цей сучий син буквально реготав.

— Якщо ти їм саме так про це розповідатимеш... вони тобі повірять.

Я відкрив рота, щоб заперечити. Згадав роботи Далі. Згадав фантастичну картину Ван Гога «Зоряна ніч». Згадав полотна Ендрю Ваєта[272] — не «Світ Кристини», а його інтер’єри, його порожні кімнати, де світло ніби натуральне і водночас дивне, ніби воно надходить одночасно з двох напрямків. І тоді мені залишилося тільки закрити рота.

вернуться

270

James Browning Wyeth (1946) — популярний художник-реаліст; Dale Patrick Chihuly (1941) — скульптор і дизайнер, працює зі склом.

вернуться

270

James Browning Wyeth (1946) — популярний художник-реаліст; Dale Patrick Chihuly (1941) — скульптор і дизайнер, працює зі склом.

вернуться

272

Andrew Newell Wyeth (1917) — батько Джеймі Ваєта, художник «регіональної» школи; одна з найвідоміших його картин «Світ Кристини» (знаходиться в Модерн Арт музеї в Нью-Йорку) зображає сусідку художника — Кристину Олсон, незалежну і сильну духом жінку, котра з паралізованим ногами сама поралася на своїй фермі.