Багато папуг були вже майже дорослі, хоч літали ще не дуже добре. Вони сиділи на гілках біля гнізд. Підповзши на зручне місце, я почав засипати їх стрілами з лука. За якоюсь там стрілою впала на землю перша папуга, потім — друга. Тим часом у верховіттях дерев знову розпочався звичайний гармидер і метушня, птахи не звертали на мене ніякісінької уваги. І якби не порвалася тятива лука, я міг би застрелити ще не одного з них.

Раптом я здригнувся: поблизу тріснула гілка. За якийсь десяток кроків від себе я побачив на землі рудуватого звірка, завбільшки з нашу лисицю. У нього була продовгувата морда і волохатий хвіст. Звірок з неприхованою жадністю дивився вгору, на папуг. Потім стрибнув на стовбур дерева і, допомагаючи собі гострими пазурами, почав спритно лізти по ньому.

Не маючи нічого іншого під рукою, я кинув у нього луком. Лук вдарив об стовбур. Налякана тварина з тихим виском скочила на землю і кинулась у кущі.

«У мене є суперник!» подумав я весело.

Довгий час я з великим задоволенням приглядався до папуг. Тут було, мабуть, кількасот гнізд — справжня комора, якої вистачить на цілі тижні. Закінчилось моє голодування.

«Не помру з голоду! Не загину!» захоплено думав я і чи не вперше на цьому острові посміхнувся сам до себе.

Як же я перемінився за ці кілька останніх днів! Як здичавів на цій вузькій межі між життям і смертю! Терпкі почуття суворої вдячності змішувались у мені з хижістю первісної людини, коли, стежачи за пташиною зграєю, я обмірковував, як би найближчим часом здобути тут щонайбільше м'яса.

Йти до моєї печери треба було близько двох годин. Щоб не турбувати папуг, я заздалегідь вирушив у зворотну дорогу. Червоні плоди не пошкодили мені, тому я нарвав їх ще кілька пучків про запас. Так навантажений, я дійшов до дерев'яної скрині. Обв'язав її ліанами і потягнув за собою по піску.

Наближаючись до печери, я сам собі хвалив продуктивний день, такий багатий на добрі події. Тільки скриню при моїх занепалих силах було важко тягнути, хоч надія зігрівала моє серце.

Скриня підвела. Я не знайшов у ній ні кресала, ні іншої важливої речі. Там було трохи старого одягу, сорочка, куртка, трохи англійських грошей, кусок корабельного каната і невеликий мішечок, у якому було зерно. Зерна кукурудзи змішані з ячменем. Щільна скриня не пропустила всередину морської води, тому ці предмети були сухі і не зіпсовані. Я міг би з'їсти зерна, але мені не хотілось, бо у мене було достатньо свіжих плодів.

Один з матросів на «Добрій Надії» годував голубів, йому, очевидно, й належала скриня з зерном. Пізніше я нагадав собі, яку важливу роль у житті Робінзона Крузо відіграв ячмінь, що його він з таким успіхом сіяв на своєму острові. Завдяки цьому Робінзон мав хліб і протягом довгих років міг жити на безлюдному острові. В моєму становищі не було необхідності обробляти грунт і сіяти хліб: я був певен, що не залишусь на острові так довго, як Робінзон, який жив у цих околицях більш ніж півстоліття тому. З того часу багато чого змінилося на водах Карібського моря, тут стало більше людей, а, крім того, з мого острова легше було перебратися на близький материк.

Вже на світанку наступного дня я мчав до гаю, де жили папуги, щоб знову щось добути, а насамперед наловити якнайбільше живих птахів про запас. Налагодивши лук, я застрелив з нього двох папуг, потім крадькома виліз на дерево і довгим дрючком намагався збити молодих птахів, які сиділи найближче. Коли це не дало бажаних результатів, папуги міцно трималися за гілки, я прив'язав до кінця жердини петлю з гнучкої ліани, і це принесло більший успіх. Кидаючи петлю на шиї папуг, що ще не літали, я силоміць стягував їх на землю. За півгодини я піймав десять птахів. Ловити більше не можна було: я не зміг би тримати їх разом. Я прив'язав птахів за ніжки до моєї жердини. Вони страшенно верещали, а в усьому ліску їм вторували крики з кількохсот горлянок. Зв'язавши нарешті весь десяток їх, я щосили кинувся бігти до печери.

По дорозі багато клопоту було мені з ними. Міцні пута з ліан папуги легко розгризали гострими дзьобами, і, щоб не втратити здобичі, я весь час мусив стримувати їх. Папуги, зовсім зелені, з жовтими і червоними плямами на голові, були вже майже дорослі і більші, ніж у нас голуби.

Повернувшись до печери, я не знав, як їх утримувати. Чим тільки я їх не прив'язував, вони все негайно перегризали. Кінець кінцем довелося поки що зачинити їх у печері, а тим часом нашвидку збудувати з товстих гілок клітку. Робота ця — зрізування потрібних гілок і в'язання їх гнучкими пагонами рослин — тривала кілька годин. Після полудня клітка була готова. Стояла біля самого входу до моєї печери. Потім я приніс для себе і для моїх в'язнів пучки їстівних червоних плодів. При цій нагоді я знайшов у лісі дуже корисний господарський посуд: своєрідні дині з плодами, вкритими твердою шкаралупою зверху і порожніми всередині, в яких можна було носити і зберігати воду. Я переніс папуг до клітки, поклав їм плодів, а також налив води для пиття, сам непогано повечеряв, а до заходу сонця було ще далеко.

Задоволений сьогоднішньою роботою, я весело дивився на свою «домашню птицю» у клітці. Гнітючий настрій останніх днів десь зник, у мені щось ніби випрямилось, я глибше вдихав легенями повітря, з'явилася у мене надія. Думка, звільнена від безпосередньої турботи про їжу, тепер могла злітати вище, сягати далі: питання про те, як вибратися з острова, поставало переді мною з новою силою.

Ще був ясний день, і я піднявся на вершину гори. Захід був чистий, повітря надзвичайно прозоре. Я шукав поглядом, чи не побачу десь ознак людського життя, парусів рятівного судна чи диму вогнища. Нічого. Велетенський, безмежний простір океану лежав, спочиваючи, пустинний.

Коли я сходив з гори, сонце занурювалося в море. Птахи в клітці вже спали, але я з приємністю відзначив, що вони з'їли більшу частину ягід.

Вночі мене розбудило стрекотання переляканих папуг. Висунувши ніс із печери, я побачив біля клітки підозрілу тінь. Я крикнув, кинув каменем. Тінь схопилася і, зашелестівши, зникла у кущах. З палицею в одній руці, з каменюкою в другій і з серцем, яке шалено калатало в грудях, я виповз із свого сховища. Клітка була частково розвалена, але — наскільки я міг розібрати в темряві — папуги сиділи в ній. Я полагодив стінку, в якій була дірка, клітку для безпеки присунув ближче до входу в печеру і, крім того, обклав її камінням. До ранку ніщо не порушувало спокою.

А вранці дивлюсь — немає чотирьох папуг. Навкруги скрізь лежало повно пір'я. Якийсь хижак — великий чи малий — вламався вночі до клітки, я не міг розібрати по невиразних слідах, хто це був.

Відвідини нічного грабіжника і завдані мені збитки не охолодили мого запалу до відгодівлі папуг. Я зробив помилку, будуючи надто слабку клітку. Але для чого ж у мене були дошки з розбитої шлюпки?

За кілька годин я притягнув усе, що залишилось на піску біля моря з решток човна. Дошки були неоднакового розміру, переважно надламані, і я мусив їх належно підібрати й обрізати, перш ніж приступити до спорудження клітки. Для зв'язування дощок пригодилися ліани, а також довгі, тонкі і гнучкі прути звичайного в моїх околицях куща, вкритого гострими колючками. Поміж дошками я залишив щілини завширшки пальців зо два. Десь опівдні клітка була готова. Довга, шириною футів вісім і вишиною чотири, вона могла вмістити, мабуть, сотню папуг. Але найголовніше те, що клітка була міцна.

Посадивши в неї шість птахів, які залишились, я попрямував до гаю папуг. Цього разу мені пощастило збити стрілами трьох дорослих папуг, а дев'ять молодих зловити живцем. Змарнував багато часу, і коли ввечері повертався до печери, було вже темно. Під кінець дороги я навіть боявся, щоб не помітив мене якийсь хижак, проте дійшов до печери неушкоджений і без будь-яких пригод.

В той день, особливо опівдні, була страшенна спека, до якої я, людина Півночі, не звик. Поспішність, з якою я того дня все робив, знову підірвала моє здоров'я. Вночі я не міг заснути, мучила мене гарячка і страшний біль голови.