Тимчасом на нашому кораблі з кожною милею всі ставали пильнішими, бо ми входили у води французьких островів, де можна було натрапити на бажану здобич. Відомо було, що поблизу Гваделупи перетинаються траси різних суден, не тільки французьких, але й датських і голландських.

Одного дня з-за горизонту показалися паруси, але виявилось, що то ціла флотилія добре озброєних кораблів, і нам треба було якнайшвидше тікати, щоб самим не вскочити в халепу. Збентежений невдачею, капітан вирішив тоді піти далі на південь, на шляхи іспанських кораблів, де, мовляв, здобич легша, а усміхнулося б щастя — то й цінніша.

— Найкраще мати справу з іспанцями! — вигукував наш боцман в рідкі хвилини доброго настрою. — Приємно різати їм горлянки, а срібла у них — цілі гори!

Я аж зубами скреготав, що так легковажно вліз у цю підлу компанію, але вихід був тільки один: вдавати байдужого і цим приховувати своє обурення. До того ж пірати похвалили мене за вправність, бо в обходженні з гарматою і в прицілюванні я робив нібито незвичайні успіхи.

Поблизу Гваделупи ми пропливали повз інший острів, значно менший, хоч такий же гористий і вкритий лісом.

— Може, це Мартініка? — запитав я Вільяма.

— Ні, брате. Мартініка лежить трохи далі на південь, а це Домініка. Ми, англійці, давно вже гостримо зуби на неї, але ще не один лоб розіб'ється об скелястий берег цього острова, поки ласий кусень попаде нам.

— Хіба такі важкі підступи до острова?

— Підступи як підступи. Та на острові сидять вошиві індійці, які захищаються, мов дияволи, — до них неможливо підійти.

— Гей, Вільяме! — вигукнув я здивований. — Чи ти часом не помиляєшся? Я думав, що на всіх Малих Антільських островах індійців уже давно геть винищено…

— Well[3], винищено на багатьох островах, але не скрізь. Це Домініка. Якщо за два-три дні ми щасливо пройдемо Мартініку, то побачимо острів Сент-Люсія. На ньому теж сидять караїби, немов за своїх добрих давніх часів. Наступний острів на півдні, Сент-Вісент, — і там те ж саме. І там лютують індійці, а білий, що потрапив би на їх берег, може прощатися з світом. Не раз ми причалювали туди озброєною групою, щоб піймати невільників для наших плантацій, але вони, бестії, захищалися так завзято, що у нас швидко відпало бажання ловити їх. Ну, та дійде колись черга і до цієї погані…

Я завжди ставився до індійців вороже, бо як віргінський прикордонний житель наслухався багато скарг на них, а батько мій за молодих років сам воював з ними в загонах Бекона, але тепер мені важко було поділити ненависть Вільяма до жителів цих островів. На своїй землі вони сиділи тихо, мов миші, нікому не роблячи зла. Чи слід дивуватися, що, не бажаючи йти в неволю, страшнішу, мабуть, ніж сама смерть, вони чинили такий завзятий опір? А може, ці дикуни відчували всяке ярмо так само болісно, як я, як кожен з нас?

— А вони людоїди, ті, на островах? — запитав я товариша.

— Звісно.

— Звідки це відомо? — допитувався я.

— Кожна дитина це знає.

Мабуть, у мене був вигляд мало переконаної людини, і Вільям насупився, але одразу ж розсміявся. Потім сказав серйозно:

— Якщо це справді тебе цікавить, то запитай Арнака, того більшого з двох невільників нашого старого. Хоч народився він на півдні, десь біля гирла Оріноко, а не на цих островах, але він такий же караїб, як і жителі островів.

— А як же з ним порозумітися?

— Дуже легко. Він розуміє по-англійськи… Тільки бережись капітана! Якщо старий застане тебе з своїм невільником, він, мабуть, голову тобі одірве. І ще одне: поспішай, Джонні, доки індійці живі, бо скоро старий замучить їх до смерті.

— Аж страшно, як він знущається з хлопців! — вирвалось у мене. — Навіщо він це робить?

— Не розумієш, дурню? Це єдина його втіха. Така вже підла вдача у цього диявола, що він завжди мусить мати якусь жертву і поволі довести її до смерті. Недавно був молодий негр. Знущався над ним доти, доки негр не здох, як собака. Тепер узяв собі цих двох індійців. Ручаюсь головою, що з цього рейду вони не повернуться живими.

— Жахливо!

— Ти дурний, Джонні. Помиляєшся.

— Не розумію тебе!

— Це добре, що у старого є для катування індійці, — принаймні хоч нам, матросам, на якийсь час дав спокій.

У Вільяма, по суті, було добре серце, але життя на піратському кораблі переплутало всі його поняття про добре і зле. Я полюбив старого моряка і в душі вирішив, що негайно ж після повернення до Північної Америки заберу Вільяма з судна, одвезу в пенсільванські ліси і там зроблю з нього чесну людину і хорошого товариша. В Пенсільванії віргінські лорди не мали ніякої влади.

Наш курс лежав прямо на південь. Був місяць лютий. Температура повітря помітно змінювалась, відчувалось, що ми наближаємось до екватора. Холодні вітри залишилися десь далеко позаду, сонце з кожним днем пригрівало все дужче й дужче, а коли корабель підкрадався часом до островів не більше, ніж на півмилі, вітрець, який дув із суші, доносив до нас міцні запахи квітів і невідомих пряностей. На островах уже буяла весна. І хоч служба на кораблі була важка, я з радісним хвилюванням вітав це, не схоже на наше, небо, — адже вперше в житті я забрався в субтропічні краї.

Ряд островів ми пройшли без будь-яких пригод, тримаючись оддалік від Барбадоса, який уже близько ста років був зайнятий англійцями. Потім узяли курс на південний захід, намагаючись обійти острів Гренаду. Ми наближалися до водних шляхів, де плавали іспанські судна. З цього часу матрос у бочці на щоглі з особливою увагою, напружуючи зір, вдивлявся в усі сторони. Але даремно. На нашому шляху не було нічого. Море навкруги аж до самого горизонту лежало пустинне, ніби ніколи не бачило тут людини.

Капітан, розлючений невдачею, проклинав усіх і все. Ходив озброєний до зубів, ніби побоюючись бунту; щоправда, на нас бурчав тільки здалеку, але з тим більшою жорстокістю виливав свій гнів на двох молодих індійцях. Яких тільки знущань вони не зазнали! Коли одного разу старший з них, двадцятирічний юнак, зробив розпачливий рух, немовби захищаючись, капітан вихопив пістолет. Хотів застрелити його. Проте передумав. Велів щедро нагодувати хлопця пересоленим м'ясом, не даючи пити ні краплі води, і потім прив'язати його до передньої щогли. Бідолаха, виставлений на муки від негоди і сонячної спеки, повинен був залишатись тут аж до смерті від голоду і спраги. Капітан заздалегідь заявив, що застрелить, мов собаку, кожного, хто спробує допомогти хлопцеві.

Це було після обіду того дня, коли далеко на західному горизонті показалися вершини Гренади. Ми спостерігали жорстокість капітана, безсилі, скулені мов собаки, залякані. Хлопець стояв біля щогли цілу ніч, весь наступний день жарився на сонці. У нього був сильний характер. Мовчав. Жодним словом не зрадив себе, не показав, що страждає.

Надвечір я почав обурюватись. Одізвалася в мені запальність віргінського прикордонного жителя. Те, що капітан на наших очах посмів так відкрито і безсоромно знущатися, я відчув настільки болісно, немовби мене самого спіткала доля індійця. Певно, капітан мав нас за набрід, на який немає потреби зважати.

Коли стемніло, я вирішив допомогти хлопцеві. Ніч була хмарна, чорна, мов смола; теплий поривчастий вітер свистів у корабельних снастях. Збиралося на дощ, але ніхто не знав, чи випаде він; уже багато днів дощу не було.

Над ранком я мав ставати на вахту; заздалегідь, десь трохи запівніч, я поповз до передньої щогли. Усе йшло легше, ніж я думав; мене ніхто не помітив. Я ніс чималий кухоль з питною водою і трохи намочених сухарів.

Поблизу не було нікого. Індієць, руки якого були скручені і прив'язані до щогли, дрімав стоячи. Я притулив йому кухоль до рота. Бідолаха злякано здригнувся. Пив жадібно, і мені здавалося, ніби я чую, як вода, булькаючи, ковток за ковтком ллється в його шлунок. Потім я засовував йому в рот дрібні куски сухарів. Ми не перемовилися жодним словом, навряд чи він навіть упізнав мене. Я хотів ще дати хлопцеві води, щоб він прополоскав рота, але не встиг.