— Негайно вирушаймо! — вигукнув я. — Не тратьмо жодної хвилини!

— Вирушаймо! Але хто? — спитав Арнак.

Доки іспанська шхуна плавала з другого боку острова, нашому таборові нічого не загрожувало. Досить було залишити тут невеличку групу. Зате на заході, якщо іспанці помітили б утікачів, могло дійти до сутички. Там потрібні були наші сили.

На поспішно скликаній нараді, в якій взяли участь усі чоловіки, я запропонував план дії, як я уявляв його собі. Висунув на загальне обговорення думку, щоб Манаурі з своїм загоном, узявши три рушниці, залишився на місці, а Арнак і Вагура разом із своїми людьми пішли б зі мною на захід. Я сподівався, що швидким маршем дійду вночі до Матео раніше, ніж іспанці, які з сутінками, безсумнівно, стануть на якір і не попливуть далі.

Такий план викликав заперечення у Манаурі. Це був, як я вже згадував, чоловік квітучого віку, один з вождів свого племені, людина відважна, честолюбна, з гарячим прагненням до дії. Він не хотів лишатися позаду, коли мали вирішуватись такі важливі справи.

— Там, напевно, дійде до боротьби, ти сам це казав! — говорив ображений. — Як же ти міг думати, що я сидітиму в таборі з жінками й дітьми?

Я зрозумів свою нетактовність і прикрість, якої завдав воїнові. Щиро попросив у нього пробачення і виклав перед ним усі обставини, на яких я збудував свій план.

— Можливо, що дійде там до боротьби, але не обов'язково! Вірю, що нам вдасться вчасно попередити Матео і заховати його човни. Але у іспанців дуже швидке судно, і вони можуть раніше за нас повернутись назад сюди. Жінки і діти не повинні залишатись без захисту.

— Чого б це іспанці мали повертати саме сюди, до нашого табору?

— Манаурі, чи ти добре продумав те, про що рибалки говорили сьогодні вранці? Судно підійшло до них біля П'яти Скель на півмилі, поки рибалки помітили його і пірнули. А що коли іспанці їх бачили? Що з того, що не кинулись одразу ж у погоню! Може, вони хотіли спочатку подивитися, чи не знайдуть ще десь на острові втікачів, а коли не знайдуть, то хіба не можуть сюди повернути?.. Та досить про те, що може бути… Добре, Манаурі, ти підеш, мабуть, з нами, нас буде разом три загони, тільки все одно когось треба залишити тут для захисту.

Манаурі з задоволенням вислухав моє пояснення, а потім запитав, хто хоче залишитись добровільно. Ніхто не мав такого бажання, всі хотіли йти. Тому Манаурі сам призначив чотирьох чоловік, у тому числі двох з рушницями. Він користувався серед своїх людей повагою, його слухали.

Я видав стрільцям по двадцять патронів на рушницю, потім ми взяли на два дні їжі і, не зволікаючи, вирушили. Для кожної з трьох груп було виділено однакову кількість рушниць, а також отруйних стріл.

Швидкою ходою, майже бігом ішли ми один за одним (за індійським звичаєм) по прибережному піску. Наша група з шістнадцяти чоловік, утворювала ніби довгий ланцюг. Всього у нас було дев'ять рушниць, а крім того, я взяв свій старий, але справний пістолет.

До вечора ми пройшли чималу частину дороги. Біля джерела з чистою водою трохи відпочили і з'їли частину їжі, яку взяли з собою. Під час цього відпочинку я порушив питання, яке вважав надто важливим, щоб його не поставити ясно: хто керує походом?

— Це й мені спало на думку! — вихопився Арнак. — Ти!

— Ні, не я! — заперечив я. — По старшинству керувати повинен Манаурі. Він наш вождь.

Манаурі довгий час мовчав, лагідно дивлячись на мене, потім в його очах замиготіли насмішкуваті вогники:

— Ого, який ти хитрун! Чи ти думаєш, що навіть у цьому повинен годити моєму самолюбству?

— Я кажу цілком серйозно! — відповів я. Індієць беззвучно засміявся.

— Ей, Яне, не треба мені догоджати! Ми й без того любимо тебе, мов брата!

Потім звернувся до решти індійців, вказуючи на мене великим пальцем:

— Ми на цьому острові перебуваємо три дні, а він — понад рік. Він знає тут кожен закуток. У лісах своєї батьківщини він був великим мисливцем. Він дав нам вогнестрільну зброю. Хто ж краще поведе нас проти іспанців? Скажіть?

— Він! Він! Він! — гукнули звідусіль індійці. Манаурі зробив вигляд стурбованої людини, яка змушена підкоритися більшості.

— Чуєш? — крикнув до мене. — Вони самі висловились! Хочуть, щоб ти був! Думаю, що ти нічого не маєш проти?

— Ні, — відповів я весело.

Перш ніж вирушити в дальшу дорогу, я вважав за обов'язкове дати кілька загальних вказівок.

— Нагадую ще раз: я думаю, що до бою не дійде, бо іспанці не пристануть до острова. Та коли з якихось там причин причалять, то найголовніше наше завдання — якнайдовше не показуватись, не допускати, щоб вони довідались про нас. Ви досвідчені воїни і самі знаєте, що значить напасти на ворога зненацька. Тому боротимемось, скільки можна буде, за допомогою ножів, палиць, луків та отруйних стріл і тільки в крайньому разі застосуємо рушниці.

Настала ніч. Хмар не було, і безліч зірок тропічного неба досить непогано освітлювали все навколо. Ми без будь-яких труднощів ішли вздовж моря, дорогою, де кілька разів ходив я, Арнак і Вагура. Минала година за годиною, по зірках ми визначали час. Десь опівночі місяць виплив на небо і стало так видно, що я звелів приглядатись до моря, — чи не побачимо судно.

З гущавини линуло пронизливе сюрчання цвіркунів і шарудіння інших комах, захоплених гарячою ніччю; з моря долітав приглушений шум хвиль; чарівна, але якась недоречна краса кокосових пальм, залитих сріблястим сяйвом місяця, огортала нас; а до того ще й швидка наша хода в глибокій мовчанці — все це викликало сонне запаморочення. Ми повинні були безперервно вириватись з цього почуття напівреальності, щоб не впасти в сон наяву.

Давно вже лишилася позаду затока, біля якої я вперше зустрівся з двома хлопцями. Ми наближалися до мети. До Мису Черепах було ще з милю, може, півтори.

Раптом Арнак, що йшов попереду, зупинився так раптово, що я мало не впав йому на спину.

— Тихо! — цикнув він пронизливим шепотом на товаришів, які йшли за нами. — Тихо! Стійте!

Всі зупинилися, прислухались.

За мить десь здалеку долинув до нас відголос, розбитий луною. Загуркотіло раз, вдруге; затихло; потім знову гуркіт. Сумніву не було: це — віддалений звук пострілів. Доходив сюди з району Мису Черепах.

— Причалили! — шепнув Арнак.

— Ми запізнилися! — зойкнув хтось.

Всі були приголомшені, немовби то нас самих спіткало нещастя. Таки й спіткало. Повисла над нами близька, пряма небезпека. Скоріше, ніж ми сподівалися, настала та грізна хвилина, яка мала вирішити нашу долю.

Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.

Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.

Стрілянина, як це не дивно, все ще тривала, хоч стріляли з дедалі більшими перервами. А коли, підійшовши ближче, ми почали, краще розрізняти звуки, то змогли встановити, що вони йшли не з одного, а з кількох місць. Всі лунали десь попереду, але один раз далі від нас, другий — ближче, то прямо перед нами, то значно правіше, немовби з глибини острова.

Далі мчати мов навіженим не було рації, бо все це могло закінчитись дуже сумно: задихані і нездатні до боротьби, ми могли б потрапити прямо в руки іспанців. Я наказав зупинитись і трохи відпочити.

— Що там діється попереду? — запитав Вагура. Кілька хвилин уже не стріляли.

— Не розумієш? — Арнак блимнув на нього очима. — Ганяють їх по всьому лісі.

— Людей Матео?

— А кого ж іще?

Хтось з індійців висловив думку, що, може, нам не варто йти далі, якщо група Матео знищена.

— А ми що зробимо? Повернемось до табору? — обурився я.

— Повернемось і сховаємось у глибині острова.

— То ще питання, чи вся група Матео знищена! Може, не один з них утік і ховається в чагарниках. Треба б йому допомогти.

Арнак палко підтримав мою пропозицію, накинувшись на малодушного земляка:

— Чоловіче, що ти хочеш? Ти думаєш, що сховаєшся від них? На цьому острові? Знайдуть тебе!