Наступного дня судна вже не видно було. Пустинне знову море шуміло, б'ючи хвилями в наш острів.

Поява судна в наших водах мала свою й добру сторону. Я зрозумів, що сподіватись на допомогу від людей з моря не можна: тут нас могла чекати непевна і сумна доля, отже, попередній план — власними силами добратися до материка — виявлялося, був найдоцільнішим.

Охоче, із запалом узялись ми до праці. Йшлося насамперед про те, щоб спорудити легкий, міцний і разом з тим повороткий пліт, яким легко було б управляти. Маючи єдине знаряддя — мисливський ніж, ми не думали зрубувати дерева, та це, зрештою, і непотрібно було. Ми шукали обмерлих і сухих стовбурів, але таких, які ще стояли, бо ті, що лежали на землі, швидко зашивалися. Ми збирали будівельний матеріал поблизу струмка, в глибині острова, де ліс був найгустіший і звідки під час приливу нам вдалося без труднощів сплавляти струмочком менші стовбури до моря. Тут ми зробили свою «корабельню».

Коли ми зібрали достатній запас стовбурів, хлопці почали зносити ліани, породи яких вони чудово знали. Довге лико з цих рослин, яким ми зв'язували між собою стовбури, і в воді протягом довгого часу зберігало свою міцність, мов конопляні вірьовки.

Щоб пліт був міцніший, ми вирішили покласти стовбури в два шари — один на один, причому верхні стовбури мали лежати впоперек нижніх. Тоді постало питання — а чи не краще буде замість цих верхніх стовбурів пристосувати дошки з розбитого рятувального човна з «Доброї Надії», які я в свій час зібрав і зробив з них клітку для папуг?.

Але поки ми вирішили цю справу, сталися події, які мало не коштували нам життя і на довгі місяці затягнули від'їзд з острова.

Одної ночі я прокинувся від того, що Вагура поспішно відсував каміння, яке закривало вхід до моєї печери. Хлопці, як відомо, спали надворі у власному курені тут же поблизу.

— Що таке? — крикнув я, схоплюючись.

Хлопець був настільки переляканим, що видавив тільки якесь незрозуміле белькотіння.

— Де Арнак? — спитав я.

В той же час я відкидав каміння зсередини.

— Біля вогнища… — пробурмотів індієць.

Крізь швидко відкритий вхід задиханий Вагура вскочив у печеру. Раптом світло розірвало темряву надворі. Це Арнак роздув з-під попелу вогонь і, з гарячковою поспішністю кинувши на нього гілля, примчав не переводячи подиху до нас. Мов навіжений почав затикати вхід каменями. Я допоміг.

— Він! — застогнав Арнак.

— Хто? Ягуар?

— Так, пане.

Крізь щілини між каменями нам видно було тепер усю галявину біля печери, яскраво освітлену вогнищем.

— Як ви його помітили?

— Підкрався до нашого куреня. Ми крикнули; він повернув назад. Пішов у гущавину. Там сидить.

Я не чув їх крику, мабуть, міцно спав.

Відблиски вогнища спалахували ще якийсь час, але це тривало недовго. Поки світло не завмерло зовсім, я напружував погляд, намагаючись щось побачити поблизу. Дикі звірі не виходять на таке світло, тому я й не сподівався багато побачити, а якщо там справді був ягуар, то він причаївся десь у тіні кущів.

— А може, вам тільки привиділась тварюка? — напівжартома запитав я товаришів. — Чи бува не приснилося вам?

Вкрай обурені, хлопці рішуче заперечили:

— Ні, пане, він був! — запевнив Арнак.

— Я бачив його, бачив! — додав Вагура.

Тимчасом полум'я вогнища зовсім згасло, залишився тільки жар, усе навколо огорнула темрява ночі.

За хвилину Вагура, у якого був чудовий нюх, торкнув мене, шепчучи:

— Чуєш, пане?

Справді, я чув. Це був гострий запах, що час від часу долітав до нас разом з легеньким подихом вітерця. Такий запах властивий хижим звірям.

Незабаром усі сумніви розвіялись, коли ми побачили перед собою на галявині величезну продовгувату фігуру звіра. Виповз із темної стіни чагарника і посувався до клітки з папугами. Усі троє ми бачили його, це був не привид.

Раптом почувся сильний удар і гострий тріск ламаного дерева. Це під тяжкими лапами хижака розвалилася клітка. І в той же час перелякані папуги заверещали і залопотіли крилами.

— Розлетілась на тріски верхня палуба нашого плота, — сказав я з гіркою іронією.

Папуги верещали, мов навіжені. Мабуть, ягуар ловив їх і розривав. Ми чули їх передсмертні крики. Тільки деяким птахам вдалося вирватись. Ошелешені, кружляли в повітрі, важко лопотячи крилами. Сідали поблизу на вершинах дерев і там усе ще верещали. Хвилин за п'ятнадцять стало тихо. Вщух гармидер і біля решток клітки. Ми як тільки могли напружували зір, але нічого не було видно. Ягуар немовби зник.

Та ні, даремні надії! Раптом почувся тріск ламаного гілля і несамовитий від жаху не то вереск, не то свист. Ягуар добрався до ями з зайчиками. Скочив у неї, пробивши покриття з гілля, і ось зовсім спокійно розпочав різню серед наших гризунів. Ми добре чули все. Не поспішав. Жертви не могли втекти з ями. З добру хвилину доходив до нас розпачливий писк зайчиків, а також хрускіт кісток на зубах хижака разом з його цмоканням і часом муркотінням, не знати — задоволення чи люті.

Потім, коли зайчики вже перестали вищати, ягуар вискочив з ями і довго, може, з годину, а може, й дві, кружляв поблизу. При світлі зірок ми часто бачили його на галявині, не далі, як за п'ятнадцять-двадцять кроків од нас. Муркотів, стогнав, часом приглушено і нетерпляче ревів.

— Шукає нову жертву, — шепнув Арнак. — Чує нас нюхом, але не знає, як добратись.

Я розповів хлопцям про свою зустріч з ягуаром у перші дні мого перебування на острові. Хижак міг тоді легко кинутись на мене, але в останню мить немовби злякався. Може, то був інший ягуар?

— Цей самий! — висловив свою впевненість Арнак. — Знаємо його. Він тільки один припливає сюди з материка.

— Ти думаєш, що він так змінився? Набрався такого зухвальства?

— Так, пане. Він уміє стежити і думати. Він знає, що ми беззахисні.

Беззахисні! Скільки трагічного безсилля було в тому слові! Один постріл з рушниці, хоч і не завдав би вночі грабіжникові ніякої шкоди, але пройняв би страхом його кості і раз назавжди відігнав би його на тридев'ять земель.

Новий тріск зовсім близько від печери прикував нашу увагу. Ми догадалися, що то курінь моїх товаришів розсипався вщент. Потім усе затихло до самого ранку.

Лише коли зійшло сонце, ми відважились і вилізли з печери. Серце обливалося кров'ю від жалю. Клітка була розбита, дошки поламані, яма розвалена, всі зайчики — мертві, хоч розбійник зжер тільки половину; курінь зруйнований, земля скрізь страшенно порита. Хижак несамовито глумився над усім, що нам належало, побив частину горшків, навіть розгриз готове весло Арнака, яке хлопець так ретельно вистругував ножем на протязі кількох днів.

Охоплені безумним страхом, ми побігли до струмка, де стояв уже наполовину збудований наш пліт. Він був неушкоджений. Видно, ягуар руйнував лише те, що було поблизу нашої домівки. На щастя, кошики з кукурудзою лежали в безпечному місці — в печері.

Кілька папуг, які пережили нічну катастрофу, товклись поблизу. Вони були вже трохи приручені, і спритні хлопці впіймали їх на деревах.

Ягуари мають звичку наступної ночі повертатися до решток свого бенкету. Щоб запобігти цьому, ми закопали глибоко в землю недоїдених зайчиків, а також рештки роздертих папуг. Потім з розбитої клітки вийняли цілі дошки. Їх ще могло вистачити на пліт. Нового куреня ми не будували. Протягом тих кількох чи кільканадцяти днів, які залишалося нам провести на острові, хлопці мали спати у мене в печері.

Я одразу ж узявся за роботу по спорудженню плота, витісував весла, а індійці тимчасом вирушили на полювання. Нам треба було не тільки добути м'яса, але й зібрати таких коренів і плодів, які можна було б узяти в дорогу. Надвечір ми всі знову були в печері.

Як ми й передбачали, ягуар з'явився цієї ночі. Ходив по галявині, гарчав, непокоїв нас, то ламаючи гілки, то якимсь шарудінням, то ревом своїм. Ми й повік не стулили. Опівночі скочив на горб над нашою печерою і пазурями почав шарпати землю. Ми виразно чули його над собою. Хотів зверху дістатися до нас. Нічого не добившись на твердій скелі, ягуар перестав шкрябати і намагався вдертися до нас через вхід. Але хитро складене каміння й тут було для нього непереборною перешкодою.