Хлопці здивовано глянули на мене:

— А чого б мали прийняти тебе як ворога?

— Я ж білий…

— Білий — так, але ж наш друг!

— А якщо вас не послухають, тоді що?

— Мусять послухати, — ми ж розповімо головному вождеві все, що трапилось, і те, що ти завжди був нашим другом, і… і…

— І цього буде досить?

— Досить, Яне!

Арнак на хвилину замислився, потім підвів на мене погляд, сповнений неприхованого жалю, і пояснив:

— Білі люди вважають нас за жорстоких дикунів, які стоять ближче до звірів, ніж до людей. Білі люди думають, що у нас немає ні почуття, ні порядку і що кожен поводиться мов дурна істота, без розуму. Це неправда, Яне!

— Знаю про це, Арнак!

— Ти знаєш, а інші не знають. Якщо я в племені скажу, що ти мій і наш друг, то всі араваки, де б вони не були — в лісах чи в степах, — вважатимуть тебе і за свого друга. Ніхто не посміє тебе навіть пальцем торкнути. Цим, може, ми відрізняємось від білих людей! — додав Арнак з гіркою посмішкою.

— А як з тим людоїдством? — запитав я. — Скажи мені щиро, є воно чи ні?

— Є, — відповів хлопець зовсім просто, — вірніше, було колись, але не таке, яким хотіли його бачити у нас білі. У нас їли м'ясо переможених ворогів з інших причин, не з голоду…

— За релігійним обрядом?

— Так, Яне! Ми вірили, що відвага ворога перейде до переможця, якщо він з'їсть серце чи іншу частину тіла вбитого…

На третій день умови були сприятливі. Спокійне море, лагідний північний вітер. Через годину після сходу сонця ми зіпхнули навантажений пліт на глибшу воду і зайняли на ньому визначені для кожного місця. Невеликий парус із сплетених ліан, прикріплений упоперек плота, добре схоплював вітер. Біля весла з лівого боку сидів я, з правого — Арнак, на кормі — Вагура.

Ми мало веслували — вітер чудово підганяв нас. За десять хвилин ми відійшли од берега на добру чверть милі. Все йшло гладко, легкі хвилі плескали об край плоту.

Знов охопило мене хвилювання, коли я востаннє кинув погляд на берег, розрізняючи близькі серцю закутки: гору з печерою, знайомі смуги гущавини, мілке гирло річки, окремі пальми — все те, що я протягом довгого часу бачив з іншого боку, з суші.

— Цікаво, — обізвався я, — чи має цей острів якусь назву?

— Думаю, що має, — відповів Арнак.

— А може, й ні. Подумай, Арнак, — він же безлюдний, ніяких навіть давніх ознак людської присутності ми на ньому не помітили, і мені здасться, що ми — перші люди, які тут поселилися.

— Мабуть, так, Яне.

— У зв'язку з тим, Арнак, назовімо якось цей острів! Але як?.. Уже знаю: Островом Робінзона. Байдуже, існував Робінзон чи ні, байдуже, що він ніколи не був на цьому острові, я ж на ньому жив, мов Робінзон на відлюдді. Я часто згадував тут книжку про цього бідолаху… Так, це буде наш острів Робінзона!.. Згодні ви, Арнак, Вагура?

— Згодні, Яне!

За годину ми вже одпливли від острова так далеко, що береги його, рослинність, а також гора повилися легким серпанком, який надавав усьому одноманітного синюватого кольору. Вітерець, спочатку енергійний, в міру входу в море, на жаль, втрачав свою силу і нарешті зовсім стих. Ми взялися за весла. За кілька годин завзятого веслування пройшли, мабуть, третину дороги. Попереду виразно виднілися контури берегів, до яких ми прямували.

Море було настільки спокійне, що місцями нагадувало гладінь велетенського озера. Але, вийшовши приблизно на середину протоки, ми помітили менше ніж за півмилі поперед себе смугу моря, вкриту якимись зморшками, немовби численними дрібними хвилями. Це місце відрізнялося від решти поверхні густим темносинім кольором. Індійці були занепокоєні.

— Невже там віє вітерець? — вказав я перед собою.

— Ні, Яне, то не вітерець, — відповів Арнак, — То течія. Ми знаємо її.

— Значить, незабаром почнеться забава?

— Ой, почнеться!

Ми підкріпилися кукурудзяними перепічками і солодкими жовтими фруктами, нашими «райськими яблуками».

На веслах сиділи, як і раніше. Я біля лівого весла, бо з мого боку треба було дужче налягати, щоб протистояти силі течії, Арнак біля правого, Вагура позаду на кормі. Зрозуміло, то ми, гребці, сиділи спиною вперед, отже, небагато знали, що діється за нами, але незабаром по веслах відчули якісь зміни. Течія води немовби притримувала їх невидимими лапами, гребти треба було дужче, та й Вагура твердіше ставив кермо, щоб не збитися з курсу: ми входили в течію.

Течія йшла немовби широкою на кілька миль річкою зі сходу на захід, уздовж землі, яку ми вважали за материк. Чим далі ми входили в її вир, тим сильнішою вона ставала. Вода з голосним булькотінням билась об стовбури плоту. Ми не змогли утриматись на визначеному курсі, незважаючи на надлюдські зусилля. Течія не тільки збивала нас убік, на захід, але, крім усього, обкрутила пліт раз і другий, немов жартуючи з ним.

— Це нічого! — вигукнув я до товаришів, витягуючи на мить весла з води. — Не тратьмо даремно сил. Що ж з того, якщо течія на кілька миль відкине нас на захід? Мірно, терпляче веслуймо в напрямі до материка, і остаточно проб'ємось поволі крізь цю диявольську течію…

— А чи витримає пліт? — запитав Вагура, з недовір'ям дивлячись на стовбури. — Як тріщить!

Справді тріщав. Натиск вирів, які налітали один на одного створював серйозну небезпеку. Пліт міг розпастись, і нічим було цьому зарадити. Ліани для зв'язування стовбурів ми вибирали якнайміцніші, і вони поки що тримали непогано. Можна було вірити, що витримають до кінця.

Неповороткий пліт став нарешті іграшкою морських вирів, які шарпали його з усіх боків. Коли ніс його був спрямований до материка, ми веслували щосили, щоб хоч трошки наблизити його до мети. Це була важка праця, бо течія — поривчаста, але я чомусь ні на хвилину не втрачав надії.

— Ми все ж таки наближаємось до материка! — зауважив я. — Тільки б не втратити сил!

Індійці стверджувально кивали головами. Кокосові пальми, які росли на материку, все виразніше піднімали свої широкі султани над нижчими заростями.

— Лишилося тільки три милі, щонайбільше чотири! — визначив я простір, який відокремлював нас од бажаного берега.

Товариші нічого не відповіли, з неприхованою тривогою стежачи, як пліт дрейфує на захід. Ми вже минули південне узбережжя Острова Робінзона і плили на рівні його західних берегів.

— Тоді ми так само мчали, — буркнув Арнак. — Зараз нас підхоплять змінні течії…

На жаль, його слова надто швидко справдилися.

Далі на заході материк раптом обірвався. Лінія узбережжя різко повертала там на південь, і океан у цьому місці утворював глибоку затоку. З цієї затоки на північ ішли сильні течії; впадаючи в західну течію, яка несла нас, вони утворювали вири, а потім усі ці бурхливі маси води ішли на північ.

Перш ніж потрапити в цей котел, ми одчайдушно веслували, щоб якось пробитися на південь, але чим же були наші весла супроти того пориву води, який мчав нас? В цьому пеклі вируючих вод пліт витримав випробування на міцність, але намір наш добратися до материка, на жаль, зазнав повної поразки. Течії з нестримною силою відкидали нас од мети і несли на північ.

— Ми програли! — заскреготів я зубами, відкладаючи вбік весло, коли вже дальша боротьба виявилась марною. Я важко дихав, піт лив з мене струмками. Товаришам теж було не легше. З ненавистю переможених ми думали про ворожу стихію.

На відпочинок не було часу. Якщо досі ми намагалися дістатись на південь, то тепер стали перед необхідністю нової боротьби, нове постало перед нами завдання: як повернутися на Острів Робінзона? Він лежав на схід від нас, а течія несла пліт на північ, де все виразніше піднімався з моря гаданий острів Маргарита. То була — як тепер ми наочно пересвідчилися — широка смуга землі, що простягнулася на просторі миль, мабуть, з двадцять, а може, й більше, зі сходу на захід.

— Ой, погано, погано, — кричали індійці. — Там жорстокі люди!