— А чого ти думаєш, що Матео загинув? — запитав я.

— Та ж іспанці кинулися на нього! Я оглянулась і все виразно бачила. Його оточили.

— Його могли тільки поранити, могли взяти живим.

Але Долорес твердо була переконана, що Матео загинув, так само як і ті три чи чотири захисники, що боролися поруч з ним, хоч безпосередніх доказів цього вона не мала.

— Іспанцям потрібні живі невільники, а не вбиті, — зауважив Манаурі.

Арнак зробив нетерпеливий жест рукою і сказав:

— Поки не переконаємось у його смерті, я вірю, що він ще живе!

Кожен із нас хотів, щоб Матео жив, і, всупереч голосу розуму, ніхто не хотів допускати думки про його смерть. Люди ставилися до задирливого велетня з великою доброзичливістю і приязню.

— Незалежно від того, живий Матео чи ні, — сказав я, — його останній бій і самовідданість свідчить про те, що це справжній герой.

— Матео завжди мав мужнє серце! — запевнив Манаурі.

Легкий тріск хворосту з боку галявини перервав нашу розмову. Ми помітили невиразний силует людини, яка швидко наближалася.

— Це свій! — шепнув Арнак.

То був один з індійців, які вартували на галявині. Прибіг з важливою вісткою, яку повідомив з великим пожвавленням.

Арнак поспішо переклав її мені:

— Люди перейшли через галявину… Вони вже на нашому боці.

— В якому місці?

— Кроків чотириста направо від нас, туди, до середини острова.

— Іспанці? З собаками?

— Собак немає.

— Скільки їх?

— Чотири чи п'ять.

— Ого!

Це була тривожна звістка. Ми опинилися в кліщах. Ворог був перед нами, і хтось, кого теж треба було вважати за ворога, — позад нас. Ці чотири чи п'ять чоловік в нашому тилу могли залити нам сала за шкуру. Необхідно було якнайшвидше знешкодити їх, хоча б навіть застосовуючи вогнестрільну зброю.

Швидко, але обережно й тихо повертаючись до своєї групи, я пошепки давав накази. Манаурі та його загонові я доручив і далі пильнувати галявину на тому самому місці; Арнак і Вагура з своїми людьми мали йти за мною. Мушкети з довгими дулами, непридатні в заростях, ми замінили на легкі рушниці, заряджені шротом. Але головною нашою зброєю лишилися луки, списи і ножі (в наші руки потрапили три чудові кинджали, які ми відібрали у вбитих іспанців).

— Готові? — спитав я хлопців.

— Готові! — відповіли.

Нелегке завдання нам випало. Ворог був у хащах, в яких нічого не можна було побачити, десь недалеко поперед нас, може, за кількасот кроків, але точно невідомо де. Треба думати, що він так само, як і ми, напружував свій слух і зір, а ми ж повинні були не тільки підійти до нього, але й застати його зненацька так хитро, щоб із цієї битви ніхто не вирвався живий.

Спочатку ми йшли понад краєм галявини. Хмара закрила місяць, і це було нам на руку. Всі зусилля ми спрямували на те, щоб нічого не пройшло повз наші вуха і очі. Перед нами було зовсім тихо, противник нічим не виказував своєї присутності.

Пройшовши приблизно двісті кроків, Арнак, який завжди прокладав нам дорогу, раптом зупинився. Прислухаючись, підняв застережливо руку. Долетіло до нас гавкання собаки. Ішло звідти, звідки прибули ті п'ять чоловік. Незабаром почувся тріск гілля, яке ламав хтось на бігу. Не було сумніву: собака, ні, дві собаки мчали крізь кущі по сліду людей, які раніше пройшли через галявину.

— Невже вони женуться за нами? — шепнув Вагура. Собаки зрідка коротко, з гарчанням погавкували характерним гавканням гончих собак, які натрапили на свіжий слід дичини. Біжучи через галявину, за якихось двісті кроків од нас, вони бігли, нахиливши морди до землі. Зразу видно було — нюхаючи, мчали по сліду тих п'яти чоловік.

— Женуться за ними! Ясна справа! — сказав я.

На щастя, обидві собаки, зайняті погонею, не почули нас. Забігли в гущавину по нашій стороні, і незабаром пуща здригнулася від їхнього лютого і хижого гавкання.

— Наздогнали їх! — спалахнув Вагура.

— То наші! Негри! — зрадів Арнак. — Собаки оточили їх.

— На допомогу їм! — схопився Вагура.

— Почекай! — стримав я його. — За собаками можуть прибігти іспанці.

— То що ж робити?

— Арнак! Ти сховайся з своїми людьми в тому місці, де собаки перебігли галявину.

— Добре, Яне!

— Щоб ти ні душі не пропустив!

— А з рушниці мені можна стріляти?

— Можна, але тільки в крайньому разі! Краще обійтися холодною зброєю!

— Розумію!

Здавалося, що собаки сказилися, так шалено вони гавкали.

— Вагура! До них! Біжімо!

Ми помчали навпростець, пробиваючись крізь перешкоди. Вже не зважали на те, що нас почують. Дике гавкання собак усе ще роздирало повітря.

— Загризуть їх, поки добіжимо! — гукнув до мене Вагура.

— Пам'ятай про одне! — застеріг я його.

— Про що?

— Не стріляти з вогнестрільної зброї!

— Тільки з лука?

— Так.

Нас бігло шість чи сім. Заблудитись було неможливо — гавкіт гончих собак вказував нам дорогу. Ми швидко добралися до мети. Негри стояли збитою купкою, притиснувшись спинами до стовбура присадкуватого дерева, і палицями відбивались од розлючених собак.

Ми підійшли вже до них на кільканадцять кроків, але ніхто ще нас не помітив. Боротьба повністю захопила і людей і тварин. Бачачи, що людям, на яких нападали, безпосередня небезпека не загрожує, індійці спокійно зайняли вигідну позицію. Вони оточили учасників боротьби півколом на відстані не більше десяти кроків. Йшлося про те, щоб ненароком не влучити в людей.

— Го! — голосно крикнув Вагура, коли всі були готові і луки натягнуті.

Собаки, неначе вражені громом, замовкли, завмерли в русі. То були дужі собачиська, доги, сильніші, ніж вовки в північноамериканських лісах. Одна з них, помітивши нового ворога, наїжила на шиї шерсть і збиралася стрибнути на найближчого індійця. Три стріли — в морду, в шию і в груди — звалили її на місці. Друга собака злякалась і хотіла втекти. Кинулася вбік, але при цьому наскочила на останнього в півколі індійця. Удар палицею в голову приголомшив її, а потім собаку пронизали одночасно кілька стріл, і вона так само швидко, як і перша, впала нежива.

— Добра робота! — зрадів я.

Хіба можна описати, наскільки здивовані і вражені були негри, коли замість іспанців перед ними з'явилися захисники! Врятованих було п'ятеро. Три негри і та молода індіанка, дружина Матео. На руках вона тримала свого синка, який страшенно верещав.

— Верещить, значить, живий! — сказав я з терпким гумором. — Але благаю вас, заспокойте його, якщо вам дороге життя! Дайте йому їсти!

Виявилося, що ні індіанка, ні негри не мали ані крихти їжі.

— У вас є що-небудь? — звернувся я до індійців. Всі харчі ми залишили біля Манаурі, але у когось із індійців у мішечку були солодкі фрукти.

— Давай сюди! — сказав я. — Думаю, що вони не пошкодять дитині.

Знову світив місяць, стало видніше. Я підійшов до індіанки і подав їй солодкий плід. І знову вразила мене незвичайна її врода, риси обличчя, сповнені, незважаючи на страждання і втому, солодкої краси. Приглянувшись уважніше до дитини, я мало не скрикнув, стривожений: личко її було залите кров'ю. Не дивно, що хлопчик так плакав.

— Що з ним? Поранений? — запитав я.

— Так, пане, — шепнула мати. — На лобі. Виднівся там довгий і глибокий рубець, з якого все ще сочилася кров. — Від чого це?

— Колючки кущів роздерли…

На щастя, на мені була випрана напередодні сорочка — здобич із палаючої іспанської бригантини. Недовго думаючи, відірвав од неї рукави, порізав їх на смуги і вміло обв'язав голівку дитини. Я говорю це не без деяких хвастощів: уміло, бо непогано навчився цієї потрібної справи ще в лісах Віргінії.

Перев'язаний хлопчик незабаром перестав плакати, а коли дістав солодкий плід, личко його проясніло від великого задоволення. Я доторкнувся пальцем до його підборіддя: він усміхнувся.

— Бачиш? — весело глянув я на його матір. — Він не боїться мене.

— Я теж не боюсь! — відповіла вона тихо й спокійно.