— Та які принципи! — Юрій зірвався на крик, хотів, аби хоча б вигук прозвучав якось мужньо, та не вийшло — все одно вийшов майже істеричний вереск. — Які принципи, Володимире Миколайовичу! Нема в мене принципів, я просто футбол не люблю!
— Не гребе, — промовив Санчо, закурюючи.
— Гаразд, я не так сказав. Я не так висловився, не те мав на увазі, Володимире Миколайовичу! Я готовий полюбити футбол! Якщо це треба для колективу, якщо це так важливо — так, я люблю футбол! Я вивчу напам’ять імена всіх футболістів! Я знайду в мережі кращі голи! Я буду вболівати за ту команду, за яку мені скажуть! Але від цього я не навчуся грати в футбол, Володимире Миколайовичу!
— Не гребе, — знову промовив Санчо, пускаючи струмінь сизого диму просто в обличчя Юрієві. — Ти в грі. Вийдеш у суботу на поле. І будеш грати в футбол.
— Але ж з мене поганий гравець! — системний адміністратор закашлявся від диму. — Я підведу всю команду! З таким, як я, ми програємо!
— Не сци, — цього разу Санчо випустив сизий струмінь у бік. — Все продумано, ботан. Шеф знає про твою проблему. Ми з ним у вуличному футболі, щитай, усе життя. Зіграні — мама, не горюй. Решта пацанів теж мотаються нормально. Не так, як ми з шефом, але потяне. Якщо обрати тактику глухого захисту та постійного нападу, ми їх зробимо, ботан. Є шанс, розумієш?
— Ні, — Юрій говорив абсолютно щиро.
— Коротше, — нова затяжка. — Дивись, як виходить. Вбити тебе не можна, вигнати — теж. З таким розкладом нам реально кінець, без початку. Випускати тебе на поле, сам розумієш, теж не можна. Тільки під ногами будеш крутитися. Голімо, брат.
— Ну да, — з цим Юрій погодився.
— Вихід один: станеш на ворота, — Санчо ляснув Юрія по плечу. — Воротарем будеш, чувак. Голкіпером. Так ти і на полі, і не бігаєш.
У Юрія враз пересохло в роті.
— Але ж… Наскільки я розбираюся… Воротар повинен… У смислі, не повинен пропускати у ворота м’ячі… Мені заб’ють, Володимире Миколайовичу, мені ж точно заб’ють! Я не вмію, я ніколи…
— На це — забий, — Санчо всміхнувся з власного каламбуру. — Так у нас є шанс. Кажу ж тобі — тактика. Ми з шефом будемо грати в нападі. Постійні атаки. Вони нашої тактики не знають, і треба відразу прорватися до їхніх воріт та розмочити рахунок. Потім — глуха оборона. Головне — не пустити нікого до твоїх воріт, і це ми, я так думаю, організувати зможемо. Протримаємося два рази по сорок п’ять хвилин — усе, наша взяла, — докуривши в останній затяг сигарету, Санчо розтоптав бичок носаком. — Буде ось так, ботан. Все, ми так вирішили.
— Але…
— Мале! — перекривив його Санчо, раптом відчувши, що терпець починає уриватися. — Візьми свої «але», сходи з ними в сортир і всі спусти в унітаз! Все одно тебе треба хоч трошки надрочити на воротаря. Є шість днів, будемо дрочитися. Шеф закерував, аби я тебе поганяв. Тренером твоїм я буду, вкурюєш, ботан?
Санчо протягнув Юрі пачку цигарок і той, хоч ніколи в житті не курив, слухняно взяв одну, застромив фільтром назовні. Це чомусь остаточно вивело новоспеченого тренера: висмикнув цигарку з невмілого ботанського рота, переламав навпіл, кинув під ноги — ось так пару і стравив.
Далі — пекло.
Від наступного ранку і далі кожен день Санчо дзвонив у двері квартири свого підопічного, аби той покірно виходив за ним до найближчого спортивного майданчика, де вони бігали кола, щоразу збільшуючи норматив за вимогою тренера. Потому Юра мусив ще півгодини займатися фізкультурою, далі — човгати на роботу, від якої його ніхто не звільняв, ловити там погляди колег, членів своєї команди, а під вечір доповзати до дивана й падати, тепер уже під співчутливі погляди Юлі, яка цими днями повторювала, мов мантру: «Ти — мужик! Я пишаюся тобою!»
На ворота тренер поставив його під кінець третього дня інтенсивної фізичної підготовки.
Вони прийшли на справжнє футбольне поле, обладнане в надрах якихось дворів спального району, і Санчо заявив, стукнувши об землю принесеним футбольним м’ячем:
— Ось тут усе станеться, чувак. Ось це — твої ворота. Звикати починай уже зараз. Зростися з ними, братан. Ти повинен із ними зростися. Ставай на пробу.
Юрій почовгав до воріт, як був — у джинсах, туфлях та світлому светрику з каптуром. Глянувши спочатку на одну штангу, потім — на іншу, спробував знайти між ними своє місце. Зграйка місцевої пацанви, яка саме буцала м’яча на полі без конкретної мети, просто розминаючись та очевидно вбиваючи час, припинила своє заняття, з цікавістю стежачи за дивними маневрами дорослих чоловіків.
— Очки зніми! — скомандував Санчо, знову стукнувши своїм м’ячем об землю.
— Я не побачу нічого, — спробував заперечити зі свого місця Юра.
— Ну, ладно, сьогодні так. Завтра лінзи свої вдягнеш, — Санчо критично глянув на вибрану воротарем позицію. — Далеко зайшов. Глибоко. І по центру стань. Не так — вперед трошки… Во-во, так і стій! Тільки не стовпом, бляха, ти не солдат на тумбочці! Коліна зігни трошки! О! Нормально для першого разу, далі розберешся, — він реготнув. — Тобі ще сподобається, ботан! Сам знову попросишся!
У повітрі вже від обіду пахнуло осіннім дощем, і з усього було видно — він таки ось-ось піде. Спроба Юрія звернути на це увагу тренера ні до чого не призвела, воротар-початківець хіба нарвався на відповідь: «Матч відбудеться за будь-якої погоди! По-любому, на!»
Роззирнувшись і тепер уже зачепившись поглядом за цікавих підлітків, Санчо коротко свиснув їм, махнувши при цьому рукою:
— Е, марадони! Ану, валіть сюди! Діло є!
Двічі просити вони себе не змусили, підбігли. Передній, коротко стрижений, напевне — лідер, копав перед собою м’яча. Усього їх було четверо, всі — різного віку, у одного не було переднього зуба.
— Дай пас! — крикнув Санчо, і коли йому відпасували, легко прийняв, показав нескладний, але хвацький фінт, навіть обвів несподіваних суперників, при цьому не випускаючи з рук свого м’яча. Нарешті припинив розминку, кивнув старшому: — Ну?
— Потягне, — почулася поблажлива відповідь.
— Значить, так, орли, — Санчо кинув свого м’яча на землю, він покотився хлопцям під ноги. — Задача така. Бачите, он ботанік у очках на воротах? Будете пробивати його по черзі. Ось можете прямо так, два м’ячі задіяти, ваш і мій. Головне — без перерви, інтенсивно, як пеналі йому лупите, ясно?
Старший критично глянув на новоспеченого воротаря.
— Здується, — зробив нарешті висновок. — Ми йому накидаємо.
— Кидайте, — милостиво дозволив Санчо. — Поки так, а там побачимо. Е, ти там готовий? — повернувся він у бік Юрія.
Той кивнув і спробував прийняти стійку, яку чомусь вважав воротарською.
Перший м’яч, мов ядро, випущене з жерла гармати, він пропустив, навіть не спробувавши зловити. За другим сіпнувся, але не втримався на ногах і впав. Хлопці зареготали.
— Хоре ржати! — гримнув на них Санчо, знову повернувся до свого підопічного: — А ти не лежи там курям на сміх! Бігом м’ячики позбирав!
Збігавши за м’ячами, Юрій не зміг їх від футболити назад. Один від незграбного удару чомусь підлетів угору, перескочивши через верхню жердину воріт. Інший воротар копнув надто слабо, він не прокотився й трьох метрів.
Тільки тепер Вова Дудка на прізвисько Санчо остаточно зрозумів, з чим йому як тренеру доведеться мати справу. Відчувши, що напад не-контрольованої агресії може початися просто тут і просто зараз, він, як учили лікарі, спробував якомога швидше спрямувати її в інше, більш благодатне русло.
— Ти і ти! — Санчо навмання тицьнув пальцем, вибираючи серед четвірки підлітків. — Бігом м’ячі сюди, час пішов!
Щось підказало дітям спального району — з цим чоловіком краще не сперечатися. Поки хлопці виконували завдання, Санчо скинув піджак, кинув його ватажкові — жопою відповідаєш! — а сам, примірившись до наспілого м’яча, влупив по ньому, коротко замахнувшись. Вклав у цей удар всю свою безсилу лють, ненависть до всіх системних адміністраторів міста, всіх ботаніків, у окулярах та без, які населяють планету Земля, а заодно — тих, хто напевне живе на інших планетах: у Космосі теж, мабуть, є довбодятли, для яких футбол — це лише іменник, мовна одиниця, слово з шести літер, яке в перекладі з англійської означає…