І кров’ю зайшлі очі так благальне,
Так жалібливо вперли погляд свій
В Памфилія, що той, мов духом пертий,
Прикляк і тихим голосом тремтячим
Зачав співати: “Упокой, владико,
Созданіє твоє!”
Немов таємна сила
Розбила лід на серці батька й діви, -
І розляглися голосні ридання,
Нарікання, мольби й закляття ніжні, -
І серед тої сутолоки звуків,
Посеред тих, що так його любили,
Мов свічка, тихо, звільна згас Валентій.
Та демон той, котрого випросив
На себе він, з ним разом не помер,
Але піщов по світі. В нерви, в кров
І кості своїх жертв засіяв він
Страшнеє сім’я. Батько, і Памфилій,
І Сільвія, і все потомство їх
Погибли тою ж смертю, що й Валентій.
І потяглась страшенна нитка муки
Від них по всьому світу. І прозвали
Ту таємничу, лютую недугу
Недугою Валентія святого.
Століття йшли, лавиною тяжкою
Котилось горе по серцях людей,
Котились муки, болі і терпіння,
То слабнучи, то зміцнюючись знов.
Царила тьма, світало світло правди,
Боролось зло з добром, а людський дух
Боровсь з терпінням і чимало мук
Улагодив, усунув, лиш на ту
Недугу досі не найшов ліку.
Но він найде його! Століття йшли,
І кров лилась під зубцями коліс,
В огні кострів живе шкварчало тіло,
В ім’я любви господньої царила
Ненависть до людей і до природи.
Тоді Валентія святого демон
Багате жниво мав! Сотками тисяч
В його страшнеє царство перлись люди.
А другі тих, котрих він катував,
Домучували як чарівників, -
Страшні картини, від котрих повік
Стинатись буде кров у людських жилах!
Століття йшли, світало світло правди,
Пануюча ненависть, наче тьма
Нічна - поблідла, власть втеряла, розійшлась,
І віджила погорджена любов.
А разом з розсвітом нового дня
Ослабла й сила демона страшного.
Мов тінь іще волочиться він нині
По світі, та рука його не здужа
Такі могучі завдавать удари,
Як за панування ненависті.
Він жде пори, коли в новій красі,
Мов сонце ясне й теплеє на небі,
Любов всеоб’ємлюща і вселюдська
Поміж людьми вцариться на землі, -
І буде се його послідня хвиля,
Бо рани, що ненависть завдала,
Одна лишень любов згоїти може.
Грудень 1885
1886
У темну ніч я містом тихо брив
І в серці ніс своє таємне горе.
Кругом життя кипіло, наче море,
І блискіт ламп мене дразнив, тіснив.
Кай мене шугали швидкії тіні
В театр, на бал, у клуб, в шинок, домів,
Фіакри гуркотали по камінні,
А в далі дзвін понуро щось гримів.
Втім тінь одна шугнула поуз мене:
Вся в чорнім, тихо, звільна йшла вона.
Зирнула - і з душі з самого дна
Знов піднялось все горе утаєне.
Лиш раз зирнула, і крізь пітьму ночі
Той погляд вбився в грудь мою, мов ніж.
О, щоб були мої осліпли очі,
Було б в душі ясніш і спокійніш!
1887
МОЇЙ ДРУЖИНІ
Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій - щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив - відвернулися.
Відвернулися та й цураються,
З труду мойого посміхаються,
В порох топчуть те, що мені святе, -
А недоля й тьма все росте й росте.
Важко дерево з корнем вирвати,
Друга давнього з серця вигнати.
Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як радісно серед трудного
Шляху темного і безлюдного
Вгледіть - світиться десь оконечко!..
Так у горі нам - щире словечко.
То ж за дар малий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!
Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не друковано.
1889
Неясна для вас ця легенда
І чудно читати її?
Не личить стара реверенда
На хлопськії плечі мої.
Що ж, пані, ті вірші неясні -
То власная повість моя:
Мої розчаровання власні
І лютая мука-змія.
Колись за невласні провини
Цурались мене і кляли, -
Мов Каїн отой по пустини,
Блудив я по рідній земли.
Докори зносив я і труди
І, хоч їх тягар мя ломив,
Я привидом, з власної груди
Розснованим, душу кормив.
Я з власного серця і крові
Творив собі радісний світ,
Щоб скарб весь своєї любові
У нім помістити як слід.
А нині, коли я вертаю
З словами любві до братів,
Чи ж "щирі" сліпці не пускають
На мене затроєних стріл?
Важка моя пісня, о пані,
Бо важко на серці мені:
Мов човен під ніч відірвавсь від пристані,
Хитають ним хвилі, шаругою гнані,
На небі ні зірки, внизу ж у отхлані
Таємні мигочуть огні.
28/3 1889
Ні, вдуріти доведеться, роком кождий миг стається, дні повзуть важкі, німі
із неволі у тюрмі.
Діла, праці, хоч би злуди, щоб не ритись в власній груди, щоб забуть невольний стан, не ятрити давніх ран.
Чарівнице злотокрила, пісне ніжна, пісне мила, ти візьми мя, не лиши, в край чудовий занеси!
В край чудовий, в край казочний, де бездонний, непорочний сяє і смієсь блакіт, в чистий, ясний, кращий світ.
Під блакітом тим іскристим ллєсь життя ключем пречистим, в жилах кров кипуча гра, сила груди розпира.
Бог з сівнею полем ходить, в краю розум верховодить, дух геройський підліта, а царює красота.
А хоч грає зло, мов тучі, пасті розніме гадючі, то найдесь герой як стій, що за край постоїть свій.
Всяке зле чи добре діло, хоч як скрито б не сиділо, там усе на світ зійде
і заплату ізнайде.
Хоч часом наляже горе, кривда правду переборе, підла зрада під кінець царський осяга вінець, щира вірність у кайданах або в полі в лютих ранах - не лякайтесь: вся біда тільки проба і луда.
Ще в останній крайній хвили встане правда із могили, сильна, юна, злу на страх,
і розсипле зло на прах.
Час, простір, замки могильні против неї всі безсильні, бо вони є сила та, що всім світом оберта.
Мов змія, що в хвіст кусаєсь, з неї виплив, в ню вливаєсь вічний сил плідних потік, дух, природа, чоловік.
В єдності живій з собою три могучі сили ті подають собі чергою з рук у руки золоті кубки з вічно молодою всецілющою водою.
Не опреться тій воді, вічно юній правді щирій, ані зрада у порфірі, ні брехня у чорній рясі, в медоплинних слів прикрасі, ані військо незчисленне, ані навіть те страшенне смерті лезвіє студене в казці, в казці nota bene.
27/9 1892
ПРИВИД
Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна
На місто сніг вогкий паде й паде;
З густої тьми журба якась могильна
Вихилює лице своє бліде.
Лампи горять. Колеса світлянії
Довкола них тісняться, меркотить
Кровавий блиск. Неначе сонні мрії,
