Ні, не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе!

Ні, не мені вже зайцем в зелень пахучу нирять!

Серце тріпочеться ще, і у груді кров б'ється живіше,

Та напосіли літа, давить життя тягота.

Мрії безумні, немов той табун, вигравають по полю,

Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами б'ють.

Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти,

Але тверда їх рука в поводах цупко держить.

Хвилька - і ляск батога, і жорстоке, понуре "ніколи"…

Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене!

Бачив рисунок я десь - і забув уже, де його бачив,

Чий то рисунок був - Бекліна чи Мейсоньє.

Мушля перлова - то віз, а метеликів чвірка - то супряг,

Два аморети малі - то два погоничі їм.

Пурпуром, золотом і ізмарагдом, сапфіром набитий,

Стелиться геть у безмір круто веселчаний шлях.

Поле внизу, непривітна стерня, тогорічне будяччя,

Пара худих шкапенят тягне, зігнувшися, плуг.

За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає,

Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча.

Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,

Просять і тягнуть, манять в поїзд перловий сідать.

З острахом бідний орач позира на незорану ниву,

На коненята свої, на мозолі на руках.

Але нога вже сама піднялась і не слуха розсудка,

Так і здається - тремтить в поїзд перловий ступить.

Весно, се твій екіпаж! І твоя се вина, коли серце

Ще раз розсудок злама, ще раз зо шляху збіжить.

Так усміхаєсь йому променястий той полет Ікарів,

Навіть Ікара судьба не налякає його.

Ні, аморети, мені за погоничів ви вже нездалі:

Надто ви, хлопці, палкі, надто в їзді нетривкі.

Надто бурливі у вас поривання: раз блисків, пожежі,

А за хвилину вам бур, громів і трусу давай.

Надто, голубчики, ви патетичні, засліплені трохи

В своєму власному "я". Се не до ладу мені.

Я вже старий мореплав, як смакують ті громи і бурі,

Знаю докладно! Нехай робить собі їх Зевес!

Досвідний нурок із мене: що в власному "я" там таїться

На болотистому дні - знаю, голубчики, й се!

Черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів,

Зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій.

Ах, а крім того, гидкі слимаки самолюбства, медузи

Зависті, хроби гризот, кефалоподи підлот.

Ні, аморети, не вас за погоничів взять я бажаю:

Сонце, погоду люблю, ясність і радісний сміх.

Хай уже лучче дідусь, сміхотворець отой бородатий,

Супряг летючий жене, золотосяйний гумор.

Нам ні пощо поспішать - не втече від нас чорна могила;

Нам нікого проклинать, нам нікому докорять.

Пристрасті в нас уляглись, скороспілки ілюзій обпали,

З ран, що життя завдало, ще хіба шрами болять.

Та з життьової борні ми не вийшли каліками: серце

Не відучилось любить, іскри не згасли в очах.

Нумо ж, дідусю! Хапай за ті поводи, з променю ткані,

На романтичнім візку в край реалізму майнем!

Сонцем маєвим нехай наше слово заблисне, заграє,

Жаль наш маєвим дощем хай на лани капотить.

Наша любов, мов маєва погода, хай гріє-голубить,

Гнів наш хай буде мов грім, що лиш міазми вбива,

Але ненависть гонім і зневіру далеко від себе!

Біль наш і сумнів на сміх, слізьми облитий, змінім.

1902

У безсонну ніченьку,

Де сум - твій товариш,

Скільки передумаєш,

Скільки перемариш!

Всі прожиті радощі,

Всі пробуті муки

Йдуть, мов тіні тихії,

Держачись за руки.

Йдуть, сміючись, плачучи -

Не о власних силах, -

Мрія-бо тужливая

Їх несе на крилах.

Та мені в борбі важкій

З темними думками

Навіть у країну мрій

Шлях заріс тернами.

Криворівня, дня 24 серпня 1902.

1903-1905

Лук металевий і стріл сагайдак, тетива дзвінкострунна -

Нум на все підле й гидке бистрії стріли пускать!

Весело інших стрілять, не болить! А візьми лише, стрільче,

Власнії хиби на ціль. Власну гидоту підстріль!

"??????????????1" - як казав колись Шеллі покійний, -

І в чоловіці люблю, що чоловічне найбільш".

"Що чоловічне найбільш? А се що таке?" - може, спитаєш,

Матінка наша стара, вроджена нам глупота.

Ах, із Адамом ураз, перед Єви, росла вона в раї,

А як останній з людей згине, й вона з ним умре.

Спори, і свари людські, і програми, й цілі світогляди -

Се для Зевеса немов раків шептання в мішку.

Ах, як же радо в житті значимо собі лінію просту!

Та байдуже се землі, крутиться з нами в кільце!

Стільки дурниць я робив у житті, що тепер, де зирну лиш,

Бачу знайоме лице: кождий дурак мені брат.

Деякі люди - немов ті блуднії огні над болотом:

В тім їх життя, що раз в раз бігають і блискотять.

Та ненастанний їх рух нічогісько порушить не може,

Так, як і блиск їх огню, ані тепла не дає.

Деякі люди - немов порохно те, що світиться ніччю:

В тім їх і дотеп, і блиск, що непорушні гниють.

Деякі люди - немов отой кремінь, що іскри пускає,

Лиш коли сталь його б'є, зрештою зимний лежить.

Плачеш, що доля все б'є? А чи знаєш ти, кременю глупий,

Хто те кресило держить? Пощо він креше тебе?

Ти лишень іскри пускай! Може, світоч із них загориться,

Що поколінням усім вихід освітить із тьми.

Деякі люди - мов грім, що стрясає всю землю в посадах,

Страшить дітей і жінок, та освіжає весь світ;

Або мов блискавка, що розбиває дуплавого дуба,

Та міліони ростин озоном розвеселя.

Ти не жалкуй, що не міг, наче блискавка, блиснути в пітьмі;

Маєш огонь, то гори, хоч би в домашній ватрі.

1 Я чоловіколюбець (грецьк).

1906